— Бабуню, ми їсти хочемо. — Я вирішила не вислуховувати бабусині спомини про ту подію. Хоч бабуся в нас дуже класна, ясно, що вона нічого не тямить в обкатці баранів.
— Ой, — ударила в поли кептара старенька, — що ж це я розкевкалась, як та каня! Діточки голодні в мене, а я!.. Ходіть, ходіть, я вам борщу понасипаю…
— Бабуню, а ви знаєте Стефанову Олесю? — спитала я за вечерею.
— А що тобі, квіточко, до неї?
— Та ми її зустріли. Дивна вона якась.
— Ще б їй, бідоласі, не бути дивною. Таке пережити, таке пережити довелось! От я вам зараз розкажу, а ви їжте смачненько. Років кілька тому прибув до нашої сільської школи новий учитель, молодий хлоп, щойно з університету.
— А що ж викладав? — спитала я.
— Ясно що, квіточко, — науку викладав.
— А яку науку?
— Та хто його розбере яку. Якусь дуже мудру. Але не це головне. Головне те, що він сам до нас попросився, коли їх там в інституті на роботу розподіляли. Він нібито гори дуже любив, лазив ото по них з мотузяччям усяким…
— Альпініст, значить, — здогадалась я.
— Мабуть. І ще зілля всяке та кузок збирав і сушив. А хлоп гарний був, показний, веселий — от Стефановій Олесі в душу і запав. Та й вона йому, потім люди казали, була небайдужа. Любилися, одним словом.
Але Стефан так беріг свою внуку, так над нею трясся, що не дуже зрадів її коханню. Вона ж у нього одна-однісінька на цілому світі, батьки її давно загинули в аварії. Як свою донечку виховував Олесю змалечку. Тому й так стеріг, щоб часом не задурив їй голову якийсь гультяй. Або ж боявся сам залишитися, коли онука заміж піде, хто його зна…
І недарма боявся старий. Правда, хлопець той порядний був, але біда все-таки трапилася з ними. Ой, діточки, біда!
Пішли якось удвох дошукуватися на схилах якихось жуків, чи що, та й запропали. А серед ночі пригнався той хлоп до Стефана з новиною, що зникла Олеся: чи то втекла від нього, щоб пожартувати, чи загубилася.
Ох і розлютився Стефан — блискавки зашугали над Карпатами. Прогнав він хлопця геть, а сам побіг у ніч шукати свою улюбленицю. А на ранок приніс закривавлену додому. Казали люди, що знайшов на дні урвища бідолашненьку, ледве дихала. А ще казали, що то нявки взяли її від коханого й завели до прірви.
Три дні й три ночі чаклував і шептав Стефан, три дні й три ночі зілля варив, рани гоїв, а таки виходив дівчину. Та з того часу від себе ні на крок її не відпускає, вона й з хати рідко виходить…
— То вона так і не вийшла за вчителя заміж? — спитав Васько.
— Та де вийшла! Його з того часу й не бачив ніхто. Спочатку думали, що з переляку додому втік, до Львова, а згодом звідтам родичі приїжджали — шукати його. А хлопця наче корова злизькала, щезнув. Може, де
руки на себе з розпачу наклав, борони Господи. — Бабуся перехрестилася. — Довго ще за ним Олеся побивалася… А ви кажете дивна. Таке пережити — і зварювати можна.
— Ясно! — вихопилось у мене, коли бабуся скінчила розповідь.
— Що тобі ясно? — звела брови бабуся.
— Майже все, — відповіла я і, побажавши бабусі добраніч, уклалася в ліжко.
Хотілось якнайшвидше заснути, щоби скоріше настало завтра і я могла поділитися здогадами з Іванком.
7
— Невже ти нічого не знаєш? — дивувалась я, переповідаючи Іванкові бабусину розповідь.
— Та ж кажу тобі: того літа я саме гостював у вас. Хіба забула? Потім уже чув дещо, коли взимку зі Львова родичі Петра Сергійовича приїжджали та до школи приходили — про нього розпитували. І все.
— Як ти кажеш — Петра Сергійовича? — перепитала я. — Це того вчителя молодого?
— Ну. Він географію і біологію викладав.
— Іванку! Ти був у нас три роки тому.
— Ну. Якраз у липні.
— Пригадуєш, чугайстр учора один раз назвав своє ім’я?! Згадай, він сказав, що Васько перетанцював Петра!
— То й що? — не второпав Іванко.
— Це ж він і є, Іванку! Чугайстр і є той учитель, Петро Сергійович, проклятий мольфаром Стефаном! Точно: вчитель!
— Ой! А ми йому «ти» казали, — зніяковів Іванко.
— Ну… Ми ж не знали тоді, що він учитель. Тобто був колись.
— А я думаю: звідки чугайстрові знати такі слова, як «непедадогічно»?! — мовив Іванко.
— Педагогічно, — поправила я.
— Яка різниця!
— Тепер ясно, до кого просилася Олеся, — до нього, до свого коханого чугайстра!
— Отакої! Але чому Олеся, коли вона знає, що сталося з нареченим, не спробувала повернути його? Я впевен: вона знає, як це зробити, — міркував спантеличений Іванко.
— А якщо це неможливо! — зойкнула я.
— Незворотних чарів не буває, — відрубав Іванко. — Он дідо під погребом сидить, гайда в нього спитаємо.
— Є один спосіб повернути чугайстрові людську подобу… — затулившись долонею від сонця, відповів Іванків дід.
— Розкажіть, розкажіть!
— Щоби чугайстр знову став людиною, потрібно, аби він затанцював свій останній танок під сопілку, виготовлену тим, хто закляв його. І це повинно статися того ж дня і тієї ж години, що й прокляття, але не пізніше ніж за три роки.
— А чому саме три роки? — спитала я.
— За три роки чугайстр забуває своє людське ім’я, і тоді йому людський світ заказано.
— От бачиш, — переможно кинув Іванко, коли ми відійшли подалі від старого. — Значить, є шанс. Він назвався Петром, отже, ще пам’ятає своє ім’я! Він став чугайстром не так давно.
— Еге ж бо, Олесі слід було б усього-на-всього взяти в діда сопілку й заграти коханому. Але ж ти сам чув, що Стефан нікуди не випускав її, хоч вона і просилася. Ух, чаклунисько безсердечний!.. — скипіла я.
— А проте вона таки втекла, — промовив Іванко. — І, певно, шукає чугайстра.
— Бідолаха! Куди ж вона щезла? Невже її знову взяли нявки?
— Гайда до лісу, — кинув Іванко.
— Гайда, та цього разу без Васька, бо нявки — це вже не жарти, їх танцями не замориш, — рішуче мовила я…
Васько наздогнав нас уже на узліссі.
— Що за мода втікати від мене? — обурено кинув він. — Куди це ви знову?
— Будеш багато знати — скоро постарієш, — відрубав Іванко.
— З нами йти небезпечно, — попередила я. — Якщо тебе нявки візьмуть, додому можеш не повертатися.
— Ще побачимо, хто кого візьме, — набундючився Васько. — В мене тепер друг — чугайстр у цьому лісі є. Ви хіба забули, як я його кльово перетанцював?!
— Ну, як знаєш, — здалась я. — Іди, тільки не відставай.
На одній великій галяві ми натрапили на чугайстра. Він сидів біля вогнища і смажив щось на патичкові.
— Доброго здоров’я… гм… Петре Сергійовичу, — несміливо привітався Іванко.
Лісовик повернувся до нас, стараючись заступити собою ватру і ховаючи за спиною свій саморобний шампур.
— А, це ви, — розслабився він, упізнавши вчорашніх знайомих. — А я тут… — І, ніяковіючи, дістав з-за спини патичок, на якому димілися три обвуглені грибочки. — Чугайстр так зітхнув, що нам стало його шкода. — Ви вареничків часом не принесли? — з надією в голосі спитався він.
— Ні, — винувато відповіла я, — але наступного разу обов’язково візьмемо. А що, сливки вже закінчилися?
— Та, з них наїдку небагато. Я он схуд уже на сушку. — Чугайстр погладив себе по округлому череві.
— Я б не сказала, — заперечила я. — Ви нормальний і… і саме такий, як треба. А Вас Петром звати?
— Петром. Це ім’я мені ще від людського життя лишилося.
— То Ви знаєте, що були людиною?! А що іще пам’ятаєте?
— Знаю, що Петро, та й усе. А ви чого лісом ходите? Нявки он розперезалися — як сновиди шалиною кичерною шастають. А Несміяна — та взагалі немов із ланця зірвалася: скаженіє, нікому проходу не дає.
— Несміяна — це хто? — спитав Васько.
— Старша нявка, давня моя знайома. Ішли б ви краще додому, не вешталися без діла.
— А ми зовсім не без діла, — заперечив Іванко. — Є в нас діло.