Коли до кімнати влетів роздратований Стефан, мій братик, рачкуючи, зник під величезним буковим столом. Мольфар угледів рештки глечика на підлозі й розлютився ще більше.
— Чекай, чекай, безсовісна, зараз я кочергу візьму! Хоч ховайся, хоч не ховайся!.. — гримнув він і вибіг.
Васько вискочив з-під столу, одним махом опинився на підвіконні — й за мить ми
з Іванком уже тримали малого в обіймах, присівши під вікном.
— Ходу! — прошепотів Іванко, і всі втрьох ми навпочіпки чкурнули з мольфарового подвір’я.
— Слава Богу, що він не помітив тебе, — з полегшенням сказала я Васькові, коли ми були оподалік.
— Еге ж, — погодився зі мною Іванко. — Шкода тільки, що сопілку так і не здобули.
— А це що?! — загадково всміхнувся Васько й сягнув рукою за пазуху. — Під стіл закотилась, як усе там почало падати. — Малий тримав у руці… мольфарову сопілку.
9
Чугайстр куняв під кучугурою торішнього букового листя. Аж тут легке дихання вітерцю принесло запах нявки. Лісовикові страх як закрутило в носі.
— Апчхи! — Звідти, де під листям була Петрова голова, спурхнув снопик сірих пощерблених клаптиків, що колись весело тріпотіли у верховітті лісу.
Пахло зовсім молодою лісовичкою. Так-так, саме пахло, а не тхнуло: видно, нявка ще не просякла мрецьким духом і не смерділа тельбухами, як її старші подруги. Вона пахла смереками, чередою та любистком. А ще— молодою дівочою вродою і… чомусь тютюновим димом. Так могла пахнути лиш одна істота у світі — загадкова молода нявка.
Петро виборсався зі своєї схованки й подався на бентежний трунок. Ішов він довго. Дорогою щосили затуляв собі носа, щоби чхати якомога тихіше. Часом зупинявся, принюхувався й за хвилю рушав далі сутінковим лісом.
Це був той самий запах, що вже декілька років хвилював чугайстра. Переплутати його з чиїмось іншим він не міг. Хоча тоді… коли зустрів трьох дітей… тоді він так само йшов на її запах. Дітлахи сказали, що з ними була якась їхня знайома, людська дівчина. Невже він переплутав?
Якось, уже давно, чугайстр уперше почув загадковий дух. Їсти ще не хотілося, тож Петро нізащо не облишив би гріти черево на сонечку й не пішов би за нею якби не цікавість: що ж то за нявка, що так гарно пахне? Може, на її волоссі вродять якісь надзвичайні плоди — смачні й духмяні?
Нявка була дуже молода й дуже недосвідчена: сидячи посеред галяви, безпечно вплітала в довгі зеленкуваті коси кучері барвінку й не бачила, що близенько підкрався чугайстр і глипає на неї з-за стовбура.
— Ото як стрибону зараз, — сам до себе стиха проказав Петро, — та як залоскочу цю бісичку! Ото вже й жнива їй будуть…
Та вперше в житті йому не дуже свербіли руки лоскотати нявку. Він просто стояв за смерекою і спостерігав. Не міг відвести очей від нявчиних рухів, її стрункого стану, шовковистого волосся і тендітних рук. Та що там казати — навіть чхати забув. Чугайстрові перехопило подих. Раніше він ніколи не почувався так дивно, і тому навіть трохи зніяковів.
Лісовичка співала пісню. І чомусь та пісня так зачепила Петра, що йому навіть здалося, буцімто він уже десь чув її. Але де й коли?.. Того дня Петро вперше не зачепив нявку, що сама просилася до його рук. Намилувавшись, він просто пішов у нетрі — спустошений і розтривожений.
Відтоді лісовик не міг забути її. Де б не блукав, усе думав і думав про неї. Після того трапунку довго не трусив нявок. Щоправда, раз був упіймав старшачку — найлютішу і найогиднішу, — та бісиця затято стримувала сміх, лише харчала й через це вродила дрібними й червивими яблуками-дичками. Петро так і відпустив її — не обтрушену, з яблуками на косах.
З того часу найголовніша нявка, яку чугайстр прозвав Несміяною, так і блукала лісом, необтрушена. Сама пообривати з себе плоди не могла, а от мороки через них мала, як ніхто. Куди б лісовичка не пішла, їй скрізь не давали проходу їжачки: вони снували за нявкою цілими купами, піджидаючи, доки якесь яблуко не впаде на їхні колючі спинки. Дички падали рідко, а от стара нявка наступала на їжачків дуже часто. Вона лютувала й казилася, та нічого не могла вдіяти зі шпичастими клубками. Та ще більше, ніж їжачки, Несміяні допекли дятли: мало того, що вони сідали їй на голову й викльовували з яблук хробачків, вони ще й весь час намагалися облаштувати собі дупло у дірці між лопатками. О, як же вона мріяла помститися чугайстрові, що нагородив її фруктовою приманкою!
Та Петрові було байдуже. Останнім часом він не зважав ні на що, крім запаху молодої нявки. І от сьогодні чугайстр знову втрапив у тенета — її чарівного духу. Хоч він і ловив щодня кожен лісовий запашок, одначе зрідка йому щастило нанюхати, а надто — побачити її. Вона нібито не мешкала в нетрищах, а лише подеколи приходила до лісу й знову надовго зникала.
Чугайстр ішов швидко. Сьогодні він намірився зважитись на розмову з нею.
«Теж мені цяця, — трохи сердився чи на нявку, чи на себе Петро. — Виведу на чисту воду, годі мені морочити те, що не морочиться… Вже пора дізнатися нарешті, хто вона й звідки…»
Остаточно все переплуталося після тієї зустрічі з людськими дітьми. Чи то вона вела їх лісом і раптово зникла, чи справді інша, людська дівчина? Петро подумав про своїх нових знайомих і пригадав, що вони призначили йому на завтра зустріч.
— Прості як три копійки, — усміхнувся сам собі лісовик. — Вони хочуть перетворити мене на людину… І як, хотів би я знати?
Чугайстр раптом подумав, чи хотів би він стати людиною. Що він знає про людей? Лиш те, що вони мешкають не в лісі й що він сам колись був одним із них. Чугайстр ще дужче почав чхати, а це могло означати тільки одне: вона неподалік.
Нявка стояла до нього спиною, і в присмерках він зауважив темну дірку в неї під лопатками. Лісовичка досі не навчилася чути небезпеку й не втікала, або ж просто чекала на нього. Вона озирнулась, усміхнулася Петрові й, поманивши рукою, пішла.
Петрові ноги ледве слухалися, і він, розгубившись, ступив за нею.
— Зачекай, — спромігся вимовити він, але розумів, що вже не має над собою влади й піде за нею хоч куди.
І він ішов. Ішов і чхав, наче хвора курка, оповитий нявчиними чарами. Але не тими, що звичайно дурманять голови людям, — ті чари чугайстра не займали, бо ж так було споконвіку: нявки не мали влади над чугайстрами. Лісовика вела якась інша сила — стократ дужча за чари, — назви якій він не знав.
— Ходи, — знову озирнувшись, усміхнулася нявка. — Ти ж мене шукав?
Чугайстр уже не мав сили щось відповісти. Він просто йшов і чхав, чхав і йшов. Хтозна-куди й хтозна-скільки. Не зупинився навіть тоді, коли краєчком думки збагнув, що вже давно чує гнилий дух інших нявок. І ці нявки близько. І їх багато…
І коли вона вкотре через плече кинула на нього погляд, Петро відчув, що земля провалюється під ногами разом із листям, глицею та сухим галуззям і що десятки холодних кощавих рук штовхають його в урвище, і він зовсім не може цьому зарадити.
Він падає…
10
Після того як Васько здобув сопілку, ми з Іванком просто-таки не мали ніякого права йти на зустріч із чугайстром без малого. Коли б пішли, були би просто безсовісними. Я, щоправда, заходилася говорити щось про нявок та всіляку нечисть, якої до біса в нетрищах, однак Іванко глянув на мене так, що я обмежилася коротким:
— Тримайся купи й далеко не відходь від нас.
Васько мовчки кивнув, і ми пішли в ліс.
— Мабуть, він страшенно самотній, — докинув слівце Васько.
— А то ж як, — погодився Іванко. — З ким тут поговориш чи пограєшся?
— Напевно, через свою нудьгу чугайстри так люблять танцювати, — припустила я.