— А я вже теж майже навчився танцювати чугайстрів танок, — похвалився Васько.
— Люди не можуть танцювати, як чугайстр, — упевнено заперечив Іванко.
— Може, ще скажеш, що люди не можуть перетанцювати чугайстра? — з викликом промовив мій братик. — Чи забув? Осьо сьогодні ще попрошу Петра разок показати свій танець, і тоді побачите.
— Ну… — Іванко не здавався, але крити було нічим, тому він принишк.
І дуже вчасно, бо ми саме підійшли до того місця, де вмовились зустрітися з лісовиком. Чугайстра не було.
— Почекаємо, — мовив Іванко, сідаючи на мох. — Може, де опенька смажить.
Смеркалося, а чугайстр усе не приходив. Чи то опеньок не смажився, чи ще чого…
— Давайте погукаємо, — запропонував Васько й тут-таки почав кликати: — Пет-ре-е-е-е! Пе-етре-е-е!!!
— Не треба! — я вхопила братика за руку. — Не треба, тут же повно нявок. Ми ж не хочемо з ними зустрітися!
— Чому ж він не прийшов? — задумливо проказав Іванко, крутячи в руках мольфарову сопілку.
— Ходімо звідси, — прошепотіла я, завваживши, що вже темніє.
— Але ж тоді Петро забуде своє ім’я й ніколи не стане людиною! — майже крикнув від розпачу Васько.
— Почекаймо ще крапельку, — запропонував Іванко.
Ми чекали ще крапельку, потім ще дві крапельки, ще і ще… Вдивлялися в присмерки, прислухалися до кожного лісового шарудіння, сподівалися й навіть уявляли, буцімто ось-ось, наче того, першого разу, відхилиться смерекове гілля й з-за нього вийде волохатий чугайстр і запросить до танку…
— Ходімо, — сумно промовив Васько. — Він не прийде.
Слова малого прозвучали наче вирок.
Ми мовчки встали й поплентали додому. А десь глибоко в хащах, за нашими спинами і нам у спини, наче кепкуючи, хтось розкотисто й хижо засміявся.
11
Несміяна огидно шкірилася в обличчя чугайстрові, зв’язаному по руках і ногах.
Йому було раз плюнути розірвати хоч які мотузки, та в тім-то й заковика, що нявки не визнають мотузок. Якщо ж їм раптом знадобиться когось терміново зв’язати, бісиці користуються власним волоссям. А нявчині коси ніхто не розірве — такі вони міцні. їх можна хіба що розплутати. Та й розплутати їх може тільки нявка.
Чугайстр лежав сумирно. Він знав, що вирватися не вдасться. Навіщо ж тоді мучитись і витрачати намарно сили? Він просто чекав, що ж із ним буде далі.
На щось гарне сподіватися не доводилось. Перед ним, постійно відганяючи надокучливих дятлів, стояла старшачка нявок — Несміяна. Вона — чугайстр був певен — не пробачить того лоскоту, дятлів і їжаків.
— Ось ти й попався! — потирала шкарубкі й зморшкуваті, наче чорнослив, долоні Несміяна. — А я тобі казала, що підсмажу! Ось і настало!.. Настало!.. — Її аж трясло від нетерплячки.
Нявка переможно кинула оком на стовковисько своїх посестер, які сторожко розглядали того, чийого лоскоту боялись як вогню.
Петрові було начхати, що його стануть мучити, що, мабуть, він скоро помре, — він не боявся цього. Але ж йому було до сказу прикро! Прикро через те, що дивовижна молода нявка була всього-на-всього приманкою, звабою, щоб упіймати його. А ще — через те, що не зустрівся сьогодні з малими: що, коли вони і справді повернули б його у свій світ? Та… байдуже… він у це майже не вірив. Все одно шкода, що не побачив іще раз дітей — вони такі славні! Особливо той воробець малий, що танцює як те чортя…
Чугайстр не знав, як живуть люди, що роблять поза лісом, чим вони особливі, лише відчував, що ті дивні речі, котрі відбуваються з ним останнім часом, якось пов’язані з людьми. Чи з їхнім світом. Чи… Петро мав більше запитань, аніж відповідей. Напевне знав одне: він чомусь мусить боронити їх від нявок. Хіба раз відлякував зеленокосих бісиць, коли ті вже вели людей, причарованих дикою вродою, хтозна-куди?.. Пусте…
— Несіть-но сюди мій вогонь! — наказала Несміяна. — Та натягайте хмизу побільше! Та сухенького, щоб тільки — жах! — і зайнялося…
Нявки бояться вогню і не вміють його видобувати. Несміяна теж не вміла, тому й приручила вогонь і весь час підгодовувала сухою глицею та галуззям.
Якось вона викрала жарука з пастушої ватри і помістила його у великий порожній баранячий ріг. Той ріг берегла як зіницю ока: приставила до нього двох молодих нявок і наказала доглядати вогонь та годувати, щоб не потух. Молоді лісовички, звісно, жахалися полум’я, та ще більше боялися Несміяни, тому справно виконували її волю.
І ось вони несли старшачці ріг із вогнем.
«Ну, Петре, тримайся, — подумки підбадьорив себе чугайстр. — Дива, як я розумію, не буде…»
Ріг поклали біля ніг Несміяни й підпалили купу хмизу. У верховіттях зашуміло. Вітер роздув багаття, і по нявчиних обличчях пробіглися виблиски й тіні. Але тут-таки линув дощ. Багаття невдоволено зашипіло й згасло.
— Тисяча чугайстрів! — злісно лайнулася Несміяна, кидаючись рятувати свій вогневий ріг. Вогонь пускав останній димок. Усе довкола вже намокло, тож підтримати вогник у баранячому розі було нічим.
— У-у-у-у!!! — люто завила старшачка, і решта нявок, розчепіривши граблисті пальці, рушили на чугайстра.
Єдине, що залишалося Петрові, — це чхати. І він чхав. На нього сунуло стільки нявок, що від них так свербіло в носі, ніби в кожну ніздрю хтось насипав по пригорщі перцю.
— Годі! — раптом вереснула Несміяна, заступаючи Петра собою. — Зупиніться! Чи я натерпілася від оцих задрипаних дятлів і наколола ноги об їжаків, щоб усе так легко скінчилося? Ні, сестри мої, я вистежувала й ловила його не для цього. Хай-но ми знову роздобудемо вогонь!
— Так!!! — скаженіли нявки.
— А тоді, сестри мої, ми з’їмо його, як різдвяного гусака! Але спочатку він обтрусить з мене ці паршиві яблука! — верещала старшачка.
— Аби не подавилися, — буркнув сам до себе чугайстр і голосно чхнув.
— У-у-у-у!!! — навісніли бісиці.
— Нам потрібен новий вогонь! Ви ж пам’ятаєте про завтрашню ніч? Завтра люди святкують Купала — вони палитимуть багато ватр біля річки. Ми підемо туди й візьмемо вогонь! — Несміяна підняла догори руку і вказала нею на село, яке в цей час готувалося до сну.
Десь там бабуся Марія вкладала спати Лільку й Васька і розповідала їм про чугайстра. Старенька ж не відала, що діти знають про чугайстра більше, ніж вона: про те, що чугайстр менший за слона, про те, що він добрий і дуже любить танцювати і… їсти вареники. А ще вони знали, що цієї ночі чугайстр забуде своє ім’я.
12
— Я цілу ніч не спав, — крутився, наче ковбаса на вірьовочці, — понуро промовив Іванко, як ніколи ліниво закидаючи назад чуба.
— Ми теж, — позіхнула я. — Чому він не прийшов?
Відповіді в нас не було.
Ми пішли до Стефана зразу після сніданку. Всю дорогу Васько рішуче крокував попереду, та під самою мольфаровою хвірткою нерішуче зупинився, пропускаючи наперед Іванка.
— Іди перший, тобі ж більше років, — сказав він.
— Я? — знітився Іванко. — Ну… так. Гаразд. — Він якось ніби покрадьки відчинив хвіртку, і ми ввійшли.
Стефан вийшов з хати. Його зморшкувате обличчя змарніло і стомилося. Довгі сиво-жовтяві вуса линвами звисали майже до грудей. Мольфар курив свою люльку.
— А, це ви, — сказав старий, ніби вже давно чекав на нас.
— Здрастуйте, — несміливо привітався Іванко.
— Вас дідусь навіщось прислав?
— Ні, ми самі…
— Ми прийшли поговорити про вашу внуку, — сказала я.
— Про Олесю?! — в мольфаровому голосі з’явилася тривога.
— Так, ми бачили її.
— Бачили?! — Мої слова ніби налякали старого. — Боже, вона ж уже три дні не пила зілля!
— Ага, а ще не їла нічого і… Невже Вам байдуже до внуки? — обурено пирхнула я.
— Не в тому річ. Значить… ви втекли?
— Чому це? Ми стрілися в лісі, а потім…
— Потім зустріли чугайстра, — озвався Васько. — І тепер ми прийшли, щоб…
— Там був чугайстр?! — ще більше налякався мольфар. Він навіть облишив свою люльку, й вона потухла. — Господи! Що з Олесею?! Він роздер мою дівчинку!?