Джордж Р.Р. Мартін
Танок драконів
Присвячую своїм фанам
Дякую за вашу терплячість
Пролог
Ніч просякла смородом людини.
Варг зупинився під деревом, понюхав, і на його брунасте хутро впала мереживна тінь. Подих соснового вітру приніс дух людини, заглушивши слабші запахи лисиці й зайця, тюленя й оленя, ба навіть вовка. Але варг знав — ці запахи теж належать людині: сопух від старих шкур, мертвий і квасний, майже нечутний на тлі міцніших ароматів диму, крові та гнилизни. Лише людина, здерши шкуру з іншого звіра, носить потім його шубу.
Варги не бояться людей, як-от вовки. У шлунку змією скрутилися голод і гидливість, і варг стиха загарчав, гукаючи свого одноокого брата та свою метку сестричку. Помчав крізь дерева, і зграя насідала йому на п’яти. Вони теж занюхали запах. На бігу варг бачив світ і їхніми очима також, тож угледів і себе попереду зграї. З довгих сірих писків вихоплювався теплий білий подих зграї. Крига під лапами замерзла на камінь, але полювання почалося, попереду була здобич. «М’ясо,— подумав варг,— м’ясо».
Самотня людина вразлива. Нехай кремезна й дужа, з гострим зором, але глуха на звуки й запахи. Олені, лосі, навіть зайці прудкіші, а в бійці ведмеді й вепри лютіші. Проте в зграї люди небезпечні. Вовки наздоганяли здобич, і варг почув скигління цуценяти, хрускіт учорашнього снігу під незграбними людськими лапами, бряжчання твердих шкур і довгих сірих пазурів, які носять люди.
«Мечі,— прошепотів голос у голові,— списи».
Дерева відростили собі крижані ікла, й голе віття неначе вищирилося. Одноокий випірнув з підліску, розтрушуючи сніг. За ним рушила зграя. Спершу вгору схилом пагорба, тоді вниз, аж поки попереду не відкрився ліс, де були люди. Серед них — одна самиця. До грудей вона притискала хутряний згорток — своє маля. «Її залиш на потім,— прошепотів голос,— загрозу становлять самці». Люди загарчали по-своєму, але варг занюхав їхній переляк. Один тримав дерев’яного зуба заввишки з нього самого. Метнув його, але рука трусилася, тож зуб полетів зависоко.
І тут зграя накинулася на них.
Одноокий брат перекинув у снігову кучугуру самця, який метнув зуба, хоч той і намагався боротися, й перегриз йому горлянку. Сестра, підкравшися ззаду, накинулася на іншого самця. Самиця з малям лишилася варгу.
В неї також був зуб — маленький, кістяний, та коли варгові ікла вчепилися їй у ногу, вона його впустила. Падаючи, самиця обіруч пригорнула своє верескливе маля. Під хутром у неї були самі кістки та шкіра, зате цицьки повні молока. Найсмачніше м’ясце було в маляти. Вовк приберіг найкращі шматочки для брата. Навколо здобичі порожевів підмерзлий сніг: зграя натоптувала животи.
А за кілька льє звідти, в однокімнатній глинобитній хатині з земляною долівкою й солом’яною стріхою з димовим отвором, здригнувся, закашлявся й облизав вуста Варамир. Очі в нього почервоніли, губи потріскалися, в горлі пересохло, але в роті стояв смак крові й сала, а спухлий живіт вимагав поживи. «Дитяче м’ясо,— подумав Варамир, пригадуючи Горбка.— Людятина». Він так низько впав, що жадає людятини? Він яскраво уявив, як на нього гарчить Гаґон: «Людям вільно їсти звірину, а звірям — людятину, та людям їсти людятину — це збочення».
Збочення. Завжди Гаґон любив це слово. Збочення, збочення, збочення. Їсти людятину — збочення, спарюватися в тілі вовка з вовчицею — збочення, а вселитися в тіло іншої людини — найгірше збочення з усіх можливих. «Слабаком був Гаґон, боявся власної сили. Помер у сльозах на самоті, бо я відібрав у нього друге життя». Варамир сам з’їв його серце. «Він багато чого мене навчив, і останнім я дізнався від нього смак людського м’яса».
Однак було це у вовчому тілі. Ніколи ще не жував Варамир людятини людськими зубами. Проте він не тримав зла на свою зграю за цей бенкет. Вони зголодніли не менше за нього, схудли й замерзли, а здобич... «Двійко чоловіків і жінка з немовлям на руках: тікали від розгрому, а знайшли смерть. Усе одно рано чи пізно загинули б від холоду чи голоду. А так усе сталося легше — швидше. Милосердніше».
— Милосердніше,— повторив він уголос. Горло пересохло, однак приємно було почути людський голос, хай навіть і власний. У повітрі пахло цвіллю й вогкістю, земляна долівка була холодна і тверда, а вогнище давало диму більше, ніж тепла. Варамир якнайближче підсунувся до полум’я, то кашляючи, то трусячись, а бік, де відкрилася рана, пульсував од болю. Кров просочила бриджі аж до колін і засохла твердою брунатною кіркою.
Будячина попереджала, що таке може статися. «Я зашила, як могла,— сказала вона,— та тобі слід вилежатися, щоб загоїлося, бо шов може розійтися».
Будячина, остання з його супутників, списосуджена — жилава, як старе коріння, вся в бородавках, завітрена і зморшкувата. Решта супутників відкололася давним-давно. Один по одному відставали вони чи виривалися вперед у пошуках свого села, чи Молочноводої, чи Крутодому, чи самотньої смерті в лісі. Варамир точно не знав, та й хіба не байдуже! «Слід було вселитися у когось із них, поки ще була можливість. Або в когось із близнят, або в пошрамованого здорованя, або в рудочубого юнака». Але він побоявся. Інші могли здогадатися. Тоді б вони просто всі разом накинулися на нього й убили. Та й у вухах досі стояли Гаґонові слова, тож Варамир проґавив свій шанс.
Після бою крізь ліс пробиралися тисячі людей — голодні й налякані, вони тікали від різанини, в яку втрапили під Стіною. Дехто пропонував повернутися в покинуті домівки, дехто — ще раз спробувати штурмувати браму, але більшість просто розгубилася, гадки не маючи, куди йти і що робити. Від воронів у чорних плащах і від лицарів у сірій криці втекли, однак тепер їх переслідували невмолиміші вороги. День у день утікачі залишали по собі дедалі більше трупів. Хтось умирав від голоду, хтось — від холоду, хтось — від хвороби. А хтось — від руки колишніх побратимів, разом з якими вони виступили на південь на чолі з Мансом Рейдером, королем-за-Стіною.
«Манс переможений,— розпачливо перемовлялися зацілілі,— Манс у полоні, Манс помер».
— Гарма загинула, Манса схопили, а всі решта розбіглися й покинули нас,— повідомила Будячина, зашиваючи Варамирову рану.— Тормунд, Плаксій, Шестишкурий — усі браві нальотчики. Де вони нині?
«Вона не впізнала мене,— збагнув тоді Варамир,— та й не дивно». Без своїх звірів він нічим не вирізнявся серед інших. «А я ж був Варамиром Шестишкурим, який переломив хліб з Мансом Рейдером». Ім’я Варамир він узяв собі в десятирічному віці. Ім’я, гідне лорда, гідне оспівування, могутнє й застрашливе. Грізний лорд Варамир перетворився на боягуза, однак не міг зізнатися в цьому списосудженій, тож назвався Гаґоном. Пізніше він усе міркував, чому з вуст зірвалося саме це ім’я — він-бо міг обрати будь-яке. «Я зжер його серце й випив його кров, але він і досі мене переслідує».
Одного дня під час утечі з лісу виїхав вершник на худореброму білому коні й закричав, що всім слід рухатися до Молочноводої, де Плаксій збирає вояків, щоб перейти Міст Черепів і взяти Тіняву вежу. Чимало людей пішло за вершником, але не пішло ще більше. Пізніше від багаття до багаття ходив похмурий солдат у хутрах і бурштині, переконуючи зацілілих рухатися на північ, щоб знайти собі прихисток у Тенійській долині. Варамир гадки не мав, чого це солдат вирішив, що там можна знайти прихисток, якщо звідти втекли самі тенійці, однак за ним пішло кількасот людей. Ще кількасот приєдналося до полісунки, якій було видіння: цілий флот кораблів пливе, щоб доправити вільних людей на південь. «Нам слід прямувати до моря»,— закликала Кума Кротиця, тож її послідовники повернули на схід.