Але, виходячи, він озирнувся через плече, й Дані, побачивши його очі, подумала: «В гарпії з’явився ще один син».
До обіду Дані добре намуляли і корона на голові, і лавка під задом. Стільки людей чекало на її милість, що вона не перервалася й на обід. Натомість відіслала Джикі на кухню по таріль коржів, оливок, інжиру й сиру. Вислуховуючи скарги, вона потрошку їла й попивала з кубка розведене вино. Інжир був смачний, оливки — ще смачніші, а от вино лишило в роті терпкий металевий присмак. З дрібненького світло-жовтого місцевого винограду вино виходило поганеньке. «Вином торгувати не вдасться». Крім того, велике панство спалило найкращі виноградники разом з оливковими гаями.
По обіді прийшов скульптор з пропозицією замінити голову великої бронзової гарпії на Площі пречистості на подобу самої Дані. Дані відмовила з усією можливою ввічливістю. У Скагазадані виловили щуку небувалих розмірів, і рибалка хотів дарувати її королеві. Дані красномовно похвалила щуку, винагородила рибалку гаманом срібла, а щуку відіслала на кухню. Мідяр виготовив для неї глянсову кольчугу для військових походів. Дані прийняла кольчугу з перебільшеною вдячністю: на виріб приємно було дивитися, до того ж глянсована мідь чарівно блищатиме на сонці, однак у справжній військовий похід Дані радше вдягне крицю. Навіть молоденька дівчина, яка на війні не розуміється, розуміє це.
Пантофлі, які надіслав їй король-різник, уже страшенно тиснули. Скинувши їх, Дані одну ногу підігнула під себе, а другою, сидячи, погойдувала. Поза була не надто королівська, але Дані вже втомилася бути королевою. Від корони розболілася голова, а сідниці заніміли.
— Пане Баристане,— гукнула вона,— тепер я знаю, яка риса королю потрібна понад усе.
— Мужність, ваша світлосте?
— Залізна дупа,— підкусила його вона.— Я ж тільки те й роблю, що сиджу.
— Ваша світлість бере забагато на себе. Вам слід перекласти більшість своїх турбот на плечі своїх радників.
— У мене забагато радників і замало подушок,— озвалася Дані й обернулася до Резнака.— Скільки ще?
— Двадцять троє, з ласки вашої препишності. Й усі зі скаргами,— сенешаль звірився з паперами. Одне теля і три кози. А решта, понад усякий сумнів, вівці або ягнята.
— Двадцять троє,— зітхнула Дані.— На диво полюбилася моїм драконам баранина відтоді, як ми почали компенсувати вівчарям поцуплених овець. Скарги підтверджуються?
— Дехто поприносив обгорілі кістки.
— Люди теж багаття розпалювати вміють. Обгорілі кістки нічого не доводять. Брунатний Бен каже, що на пагорбах за містом водяться руді вовки, шакали й дикі пси. То нам сріблом платити за кожне ягня, яке загубиться від Юнкая до Скагазадана?
— Ні, ваша препишносте,— уклонився Резнак.— Мені цих шахраїв просто відіслати геть — чи ви волієте їх відшмагати?
Данерис посовалася на лавці.
— Люди не повинні боятися приходити до мене.
Деякі скарги безпідставні, понад усякий сумнів, але правдивих більше. Дракони занадто виросли, щоб задовольнятися щурами, котами й собаками. «Що більше вони їдять, то більшими ростуть,— застерігав її сер Баристан,— а що більшими ростуть, то більше їдять». Дрогон залітав особливо далеко й легко міг зжерти за день цілу вівцю.
— Відшкодуйте ціну худоби,— сказала Дані Резнаку,— але відсьогодні всі скаржники спершу повинні сходити в Храм грацій і дати священну клятву перед богами Гіса.
— Буде зроблено,— мовив Резнак і обернувся до прохачів.— Її препишність королева згодна відшкодувати втрачену вами худобу,— заговорив він гіскарською мовою.— Завтра приходьте до моїх уповноважених, і вам заплатять грошима або товаром — на ваш розсуд.
Оголошення вислухали в похмурій тиші. «Я очікувала від них більшої радості,— подумала Дані.— Зрештою, вони отримали те, за чим прийшли. Невже цих людей нічим не власкавити?»
Всі пішли на вихід, а один чоловік затримався — приземкуватий, з обвітреним обличчям, у лахмітті. Його жорстке чорно-руде волосся було підрізане на рівні вух, а в руці чоловік тримав убогий мішок. Стояв він, похиливши голову, втупившись у мармурову підлогу, так наче геть забув, де він і що він. «А цей чого хоче?» — подумала Дані.
— Клякніть перед Данерис Штормородженою, Неопалимою, королевою Міріна, королевою андалів, і ройнарів, і перших людей, халесі Великого травистого моря, ламальницею ланців і матір’ю драконів,— проспівала Місанді високим солодким голосом.
Дані підвелася, і її токар почав сповзати. Зловивши його, вона припасувала його на місце.
— Ви, з мішком,— гукнула вона,— ви хотіли з нами поговорити? Можете підійти.
Коли чоловік підвів голову, виявилося, що очі в нього червоні й запалені, як відкриті рани. Дані помітила краєм ока, як сер Баристан ковзнув ближче до неї — біла тінь у неї при боці. Чоловік наблизився, шургаючи ногами і спотикаючись, крок по кроку, стискаючи свій мішок. «Він п’яний чи хворий?» — думала Дані. Під потрісканими жовтими нігтями в нього чорніла земля.
— Що сталося? — запитала Дані.— У вас до нас скарга чи прохання? Чого ви хочете?
Чоловік нервово облизав пошерхлі й потріскані губи.
— Я... я приніс...
— Кістки? — нетерпляче спитала Дані.— Обгорілі кістки?
Піднявши мішок, чоловік висипав його вміст на мармур.
Це таки були кістки — потрощені й почорнілі. Довші кістки хтось потрощив, щоб дістатися до кісткового мозку.
— Це був чорний,— сказав чоловік з гіскарським гарчанням,— крилата тінь. Він злетів з неба і... і...
«Ні,— затремтіла Дані.— Ні, ні, о ні».
— Ти глухий, дурню? — звернувся до чоловіка Резнак мо Резнак.— Ти хіба не чув мого оголошення? Завтра приходь до моїх уповноважених, тобі заплатять за твою вівцю.
— Рензаче,— тихо мовив сер Баристан,— притримайте язика і роззуйте очі. Це не овечі кістки.
«Ні,— подумала Дані,— вони дитячі».
Джон
Під сіруватою кручею, високою як небо, крізь чорний ліс мчав білий вовк. А разом з ним по зоряному небу мчав місяць, продираючись крізь переплетіння голого гілля над головою.
— Сноу,— промурмотів місяць. Вовк не озвався. Під його лапами хрускотів сніг. Серед дерев зітхав вітер.
Вдалині чути було, як кличуть вовка його брати зі зграї — свої свого. Вони теж полюють. Люта злива поливала чорного брата, який дер м’ясо здоровезного козла, і змивала кров з боку, пробитого козлиним рогом. А в іншому місці менша сестричка, задерши морду, завила на місяць, і сотня малих сірих родичів урвала полювання, щоб підхопити її пісню. На цих пагорбах було тепліше, та і їжі вдосталь. Чимало ночей сестрина зграя розкошувала на м’ясі овець, корів і коней, на яких полюють люди, а бувало, й на м’ясі самих людей.
— Сноу,— знову покликав місяць, хихикаючи. Білий вовк біг людською стежкою попід крижаною кручею. На язику відчувався смак крові, а у вухах дзвеніла пісня сотні родичів. Колись було їх шестеро: п’ятеро сліпо попискували в снігу біля мертвої матері, смокчучи холодне молоко з її твердих мертвих пипок, а він один відповз геть. З шістьох лишилося четверо... й одного з них білий вовк більше не відчував.
— Сноу,— не вгавав місяць.
Білий вовк тікав од нього в печеру ночі, де сховалося сонце, і пара від його дихання замерзала в повітрі. Беззоряної ночі велика круча здавалася чорною як камінь — пітьма, що нависла над широким світом,— та коли визирав місяць, круча мерехтіла білим льодом, наче закрижаніла ріка. Шуба у вовка була густа й кошлата, однак коли над кригою віє вітер, ніяка шуба не захистить від холоду. А на тому боці вітер ще холодніший, відчував вовк. Саме там зараз його брат — сірий брат, який пахне літом.
— Сноу.
З гілки впала бурулька. Білий вовк розвернувся й вищирив зуби.
— Сноу!
Ліс почав танути, і вовк наїжачив хутро.
— Сноу, Сноу, Сноу!
Почулося ляскання крил. Крізь морок летів крук.
Він з м’яким гупанням всівся Джонові Сноу на груди, дряпнувши пазурами.
— СНОУ! — вереснув він йому просто в обличчя.
— Я чую.
Темна кімната, твердий солом’яник. Крізь віконниці пробивалося сіреньке світло, віщуючи черговий мрячний холодний день.