Выбрать главу

— Це так ти будив Мормонта? Забери своє пір’я від мого писка.

Джон виборсав з-під ковдри руку, щоб відігнати крука, старого, нахабного і розкуйовдженого, цілковито безстрашного.

— Сноу,— крикнув крук, перелетівши на стовпчик ліжка.— Сноу, Сноу.

Джон, схопивши подушку, жбурнув у крука, але птах злетів у повітря. Подушка, вдарившись об стіну, тріснула й розсипалася, і в цю мить у двері зазирнув Стражденний Ед Толет.

— Перепрошую,— промовив він, не зважаючи на хмару пір’я,— м’лордові принести сніданок?

— Зерна,— закрякав крук.— Зерна, зерна.

— Смаженого крука,— підказав Джон.— І півпінти елю.

Досі дивно було мати власного стюарда, який подає і обслуговує: зовсім нещодавно Джон ще сам подавав сніданок лордові-командувачу Мормонту.

— Три качани кукурудзи й одного смаженого крука,— мовив Стражденний Ед.— Гаразд, м’лорде, от тільки Гоб зварив яйця, підсмажив кров’янку й потушкував яблука зі сливами. Яблука зі сливами — це чудово, якби не ті сливи. Сам я такого не їстиму. Одного разу Гоб посік сливи з каштанами й морквою і напхав ними курку. Кухарям не можна довіряти, м’лорде. Вони сливе завжди встругнуть такого, чого ти не чекав.

— Поснідаю пізніше,— сказав Джон: сніданок почекає, а Станіс — ні.— В таборі вночі проблем не було?

— Не було відтоді, як ви приставили варту до варти, м’лорде.

— Добре.

За Стіною частоколом обгородили табір, у якому тримали тисячу дикунів — бранців, яких узяв Станіс Баратеон, коли його лицарі розбили мішане військо Манса Рейдера. Серед ув’язнених було чимало жінок, і дехто з вартових тягав їх до себе в ліжко. Чинили так люди і короля, і королеви, навіть кількоро чорних братів спробували так робити. Чоловіки ж лишаються чоловіками, а це — єдині жінки на тисячу льє навколо.

— Здалося ще двоє дикунів,— провадив Ед.— Жінка з донькою, яка вчепилася їй у спідницю. На руках вона тримала ще й немовлятко — хлопчика, загорнутого в хутро, але він уже помер.

— Помер,— повторив крук. У птаха це було одне з улюблених слів.— Помер, помер, помер.

Майже щоночі підтягувалися вільні люди, голодні й напівзамерзлі, які повтікали з поля бою під Стіною, але приповзли назад, усвідомивши, що тікати нема куди.

— Матір допитали? — поцікавився Джон. Станіс Баратеон розбив військо Манса Рейдера й узяв короля-за-Стіною в полон... однак на волі ще лишалося чимало дикунів — Плаксій, і Тормунд Велетозгуб, і тисячі інших.

— Ага, м’лорде,— сказав Ед,— але вона нічого не знає: втекла під час бою, а відтак ховалася в лісі. Ми її нагодували досхочу кашею і відіслали в табір, а немовля спалили.

Спалення мертвих дітей більше не турбувало Джона — він переймався через живих. «Спалити двох королів, щоб збудити дракона. Спершу батька, а потім сина, щоб обидва помирали королями». Ці слова пробурмотів один з вояків королеви, коли мейстер Еймон промивав йому рани. Джон спершу відмахнувся він них, як від гарячкового марення. А от мейстер Еймон завагався. «Королівська кров має силу,— застеріг старий мейстер,— та й кращі за Станіса люди чинили ще гірші речі». Так, король, можливо, жорстокий і невблаганний, але палити немовля? Тільки чудовисько віддасть живу дитину вогню.

У темряві, під нарікання крука Старого Ведмедя, Джон сходив на нічний горщик. Останнім часом вовчі сни стали яскравішими, й тепер Джон пам’ятав їх, навіть прокинувшись. «Привид знає, що Сіровій мертвий». Роб поліг у Близнючках, зраджений людьми, яких вважав друзями, і його вовк загинув разом з ним. Брана й Рикона теж закатрупили — відрубали їм голови за наказом Теона Грейджоя, колишнього годованця Джонового лорда-батька... але якщо сни не брешуть, деривовкам вдалося втекти. В Короні Королеви один з них випірнув з темряви й урятував Джонові життя. «Напевно, то був Літо. У нього хутро сіре, а в Кошлая — чорне». Чи не могла, думав Джон, часточка його мертвих братів вижити в їхніх вовках?

Він вилив у миску карафу води, що стояла біля ліжка, вимив обличчя і руки, вбрався в чистий вовняний костюм, зашнурував чорну шкірянку й натягнув поношені чоботи. Мормонтів крук спостерігав за ним проникливими чорними очима, а тоді підлетів до вікна.

— Ти мене своїм рабом вважаєш?

Щойно Джон відчинив вікно з товстими жовтими ромбічними шибками, в обличчя йому вдарила ранкова прохолода. Він вдихнув, щоб зі сну прочистити голову, а крук полетів геть. «Надто вже цей птах розумний». Багато років був він товаришем Старого Ведмедя, та це його не зупинило: по смерті Мормонта він обдзьобав йому обличчя.

За дверима спальні починалися сходи, які вели в більшу кімнату, де стояв подряпаний сосновий стіл і дюжина дубових стільців зі шкіряними сидіннями. Оскільки Станіс зайняв Королівську вежу, а Вежа лорда-командувача геть-чисто вигоріла, Джон оселився в скромних покоях Донала Ноя в глибині зброярні. З часом, без сумніву, йому знадобляться більші покої, але нині й цього досить — поки він звикає до посади командувача.

Дарча грамота, яку передав йому на підпис король, лежала на столі під срібним кубком, що колись належав Доналові Ною. Після однорукого коваля залишилося небагато особистих речей: кубок, шість пенні й мідна зірка, брошка з чорненого срібла з поламаною застібкою, цвілий парчевий камзол з оленем Штормокраю. «Його скарби — це його знаряддя, а ще мечі й ножі, які він кував. Усе життя його минало в кузні». Джон відставив кубок і ще раз перечитав пергамент. «Якщо я поставлю на цьому свою печатку, мене назавжди запам’ятають як лорда-командувача, який віддав Стіну,— подумав він,— та якщо я відмовлюся...»

Станіс Баратеон уже довів, що з нього дуже уразливий гість, ще й непосидючий. Він уже проїхався королівським гостинцем мало не до Корони Королеви, обшукав порожні халупи Кротівки, перевірив зруйновані форти Брами Королеви й Дубощита. Щоночі він патрулював Стіну разом леді Мелісандрою, а вдень навідувався в табір і забирав декого з бранців, щоб їх могла допитати червона жінка. «Відмова йому не сподобається». Ранок сьогодні буде не з приємних, боявся Джон.

Зі зброярні долинув брязкіт щитів і мечів: це озброювалися новобранці. Чути було голос Залізного Емета, який підганяв їх. Котер Пайк не зрадів, втративши такого вояка, однак юний розвідник мав хист до викладання військової науки. «Він сам любить повоювати і хлопцям прищепить цю любов». Принаймні Джон на це сподівався.

На одному гачку біля дверей висів Джонів плащ, на іншому — пояс із мечем. Підперезавшись і вдягнувши плаща, Джон вийшов у зброярню. Килимок, на якому зазвичай спав Привид, був порожній. За дверима стояло двоє вартових, вбраних у чорні плащі й залізні напівшоломи, зі списами в руках.

— М’лорду потрібен супровід? — запитав Гарс.

— Думаю, я й самотужки знайду Королівську вежу.

Джон терпіти не міг, коли за ним кругом тягалися вартові. Почувався качкою на чолі вервечки каченят.

Хлопці Залізного Емета вже на повну тренувалися у дворі, з дзвоном стикаючись мечами й гупаючи ними об щити. Джон на мить зупинився подивитися, як Кінь притискає до колодязя Гоп-Робіна. Кінь має все, щоб стати добрим вояком, вирішив Джон. Він дужий і ще нарощує силу, має гарну реакцію. А от Гоп-Робін — то зовсім інша справа. Мало того, що він клишоногий, так ще й боїться отримати удар. «З нього, мабуть, треба стюарда робити». Знагла сутичка закінчилася: Гоп-Робін лежав на землі.

— Добре б’єшся,— похвалив Джон Коня,— але під час атаки надто низько опускаєш щита. Або виправиш це, або колись це тебе погубить.

— Так, м’лорде. Наступного разу триматиму вище.

Кінь поставив Гоп-Робіна на ноги, й менший хлопець незграбно вклонився.

В дальньому кінці двору змагалося кількоро Станісових лицарів. «У одному кутку — люди короля, в іншому — люди королеви,— не міг не відзначити Джон,— але їх небагато. Надто для них тут холодно». Проминаючи їх, він почув гучний оклик:

— ХЛОПЧЕ! ТИ! ХЛОПЧЕ!

«Хлопче» — це ще не найгірше звертання з тих, що чув Джон Сноу, відколи його обрали лордом-командувачем. Він не звернув уваги на оклик.

— Сноу,— не вгавав голос.— Лорде-командувачу!

Цього разу Джон зупинився.