Лось повертав, куди схоче, не слухаючись Міри та Джоджена, які їхали в нього на спині. Переважно він тримався попід деревами, та якщо берег занадто вигинався на захід, лось, хрускаючи кригою під копитами, скорочував дорогу, зрізаючи просто через замерзле озеро та продираючись через снігові замети, вищі за Брана. На озері вітер дужчав — холодний північний вітер, який, завиваючи, пронизував усі шари вовни та шкіри і змушуючи мандрівників тремтіти. Коли ж він віяв ув обличчя, засипаючи очі снігом, діти почувалися мов сліпі.
Години минали в мовчанні. Попереду між дерев почали скрадатися тіні — довгі пальці сутінків. Бран уже почав їх боятися. Кожен наступний день здавався коротшим за попередній, і якщо засвітла було просто холодно, то ночі здавалися крижаними.
Міра знову пригальмувала.
— Ми б уже мали дійти до селища,— мовила вона голосом приглушеним і дивним.
— А не могли ми його проґавити? — запитав Бран.
— Сподіваюся, ні. До ночі нам слід знайти якийсь прихисток.
Вона мала рацію: у Джоджена вже посиніли губи, а в самої Міри щоки були бурякові. У Брана все обличчя заніміло. Годорова борода перетворилася на лід. Сніг у нього на ногах поналипав мало не до колін, і Бран кілька разів відчував, як здоровань заточується. А нема людини дужчої за Годора, нема. Та якщо вже і його могутня сила тане...
— Літо відшукає селище,— зненацька промовив Бран, видихаючи разом зі словами хмарки пари в повітря. Він не чекав Міриної відповіді, а натомість, заплющивши очі, вилетів зі свого скаліченого тіла.
Щойно він прослизнув у шкуру Літа, мертвий ліс зненацька ожив. Там, де досі стояла тиша, раптом почулися звуки: серед дерев літав вітер, дихав Годор, а лось гріб землю в пошуках корму. Ніздрі наповнилися знайомими запахами: мокрого листя й зів’ялої трави, білячого трупика, що розкладався в кущах; почувся квасний сморід людського поту й мускусний пах лося. «Харч. М’ясо». Лось відчув його цікавість. Сторожко обернув голову до деривовка й опустив свої велетенські роги.
«Це не здобич,— прошепотів хлопчик до звіра, з яким ділив шкуру.— Облиш його. Біжи».
Літо побіг. Помчав через озеро, лапами здіймаючи по собі хмари снігу. Дерева стояли пліч-о-пліч, наче вояки в бойовій шерезі, всі в білих плащах. Деривовк мчав через каміння й коріння, через старі снігові замети, й під його вагою тріщала снігова шкуринка. Лапи намокли і змерзли. Наступний пагорб увесь поріс соснами, й повітря напоював гострий аромат глиці. Досягнувши вершини, деривовк розвернувся по колу, принюхуючись, а відтак, задерши голову, завив.
У повітрі стояли запахи. Людські запахи.
«Зола,— подумав Бран,— запах давній і слабкий, але це точно зола». Запах горілого дерева, сажі, вугілля. Згаслого багаття.
Вовк обтрусив морду від снігу. Вітер був поривчастий, заважав простежити, звідки лине запах. Вовк обертався то туди, то сюди, принюхуючись. Навколо виднілися снігові кучугури й одягнуті в біле дерева. Вовк вистромив язика між зубами, пробуючи студене повітря на смак; сніжинки танули на язику, а від дихання в повітрі стояв туман. Щойно вовк рушив на запах, Годор одразу подибав за ним. Лось вагався довше, тож Бран неохоче повернувся у власне тіло й мовив:
— Отуди. За Літом. Я занюхав село.
Коли між хмар прозирнув кінчик місячного серпика, подорожні нарешті добрели до селища на березі озера. Мало не пройшли його наскрізь без зупинки. Звідси, з криги, селище майже нічим не відрізнялося від інших краєвидів на узбережжі. Поховані під сніговими заметами, круглі муровані хати нагадували валуни, пагорби й колоди: отак само Джоджен напередодні переплутав повалені дерева з будівлею, поки, розкопавши сніг, не натрапив на поламане гілля та гнилі стовбури.
Селище було порожнє, покинуте своїми колишніми мешканцями-дикунами, як і всі решта сіл на шляху. Деякі навіть стояли спалені, так наче мешканці хотіли мати певність, що ніколи вже не приповзуть назад, однак це селище врятувалося від смолоскипів. Попід снігом відшукалася дюжина халупок і одна світлиця з дерновою покрівлею і товстими стінами з грубо обтесаних колод.
— Бодай від вітру захистимося,— мовив Бран.
— Го-дор,— підтвердив Годор.
Міра сковзнула з лося на землю. Вони з братом допомогли Бранові вилізти з кошика.
— Може, дикуни трохи харчів залишили,— сказала вона.
Але надії виявилися марними. У світлиці був тільки попіл старого багаття, земляна долівка й холод, який пронизував до кісток. Та принаймні тепер вони мали дах над головою і дерев’яні стіни, які захистять од вітру. Неподалік протікав струмок, який покрився вже тонким льодом. Лосю, щоб напитися, довелося пробивати лід копитом. Коли Бран, Джоджен і Годор розмістилися, Міра принесла їм посмоктати кілька бурульок. Тала вода була така холоднюча, що Бран аж здригнувся.
Літо не схотів заходити в світлицю. Бран відчував голод великого вовка — тінь його власного голоду.
— Іди полюй,— мовив Бран до Літа,— а лося облиш.
У душі йому теж хотілося побігти полювати. Може, згодом він так і вчинить.
На вечерю була жменька перетертих жолудів, з яких намішали кашку — таку гірку, що Бран ледве її не виблював. Джоджен Рід навіть і не пробував їсти її. Молодший і тендітніший за сестру, він марнів день у день.
— Джоджене, ти мусиш поїсти,— напучувала його Міра.
— Пізніше. Хочу просто відпочити,— Джоджен слабко всміхнувся.— Сьогодні не день моєї смерті, сестро. Запевняю тебе.
— Ти мало з лося не впав.
— Але ж не впав. Я просто змерз і зголоднів, оце й усе.
— Тоді поїж.
— Товчених жолудів? У мене живіт болить, а від них тільки гірше буде. Облиш мене, сестро. Мені вже сниться смажена курочка.
— Снами ситий не будеш. Навіть зеленими снами.
— А що ще мені лишається?
«Що ще нам усім лишається?» Харчі, які вони запасли з собою, закінчилися десять днів тому. Відтоді голод переслідував дітей день і ніч. Навіть Літо в цих лісах не міг відшукати здобичі. Харчувалися товченими жолудями й сирою рибою. У лісах було повно крижаних струмків і холодних чорних озер, а Міра ловила рибу своїм тризубим остенем незгірше за рибалок, які ловлять на вудку. Бувало, заки вона поверталася з уловом, який звивався на зубцях остеня, губи в неї були вже сині від холоду. Однак уже три дні Мірі нічого не вдавалося спіймати. У Брана в животі було так порожньо, що здавалося — насправді минуло вже три роки.
Коли, давлячись, доїли мізерну вечерю, Міра привалилася до стіни, нагострюючи точилом свій кинджал. Годор розгойдувався навприсядки біля дверей, бурмочучи: «Годор, годор, годор».
Бран заплющив очі. Було надто холодно, щоб розмовляти, а розпалити багаття діти не наважувалися. Їх попереджав Холоднорукий. «Ці ліси не такі безлюдні, як вам здається,— казав він.— І неможливо передбачити, кого з темряви може прикликати вогонь». На саму згадку про це Бран затремтів, хоча поруч з ним був теплий Годор.
Сон не приходив — і не міг прийти. Був тільки вітер, кусючий холод, місячне сяйво на снігу — і вогонь. Бран знову був у Літовому тілі, за багато льє звідси, і ніч відгонила кров’ю. Запах був сильний. «Неподалік убита здобич». М’ясо й досі, певно, тепле. Між зубів побігла слина, а в нутрі прокинувся голод. «Не лось. Не олень. Не воно».
Деривовк рушив до м’яса, худою сірою тінню ковзаючи від дерева до дерева, перетинаючи калюжі місячного світла й долаючи снігові кучугури. Навколо нього бився вітер, змінюючи напрямок. Вовк загубив запах, знову знайшов, знову загубив. Коли знову почав його шукати, вуха нашорошилися на далекий звук.
«Вовк»,— одразу здогадався Літо і, тепер уже сторожко, попрямував на звук. Скоро повернувся й дух крові, але до нього тепер домішувалися й інші запахи: сечі й мертвих шкур, пташиного посліду, пір’я — і вовка, вовка, вовка. «Зграя». Доведеться поборотися за м’ясо.
Вовки також занюхали його. Коли він вийшов з темряви дерев на закривавлену прогалину, вони спостерігали за ним. Самиця обгризала шкіряний чобіт, у якому ще лишалося півноги, але з наближенням Літа випустила його. Вожак зграї, старий самець із сивою мордою, сліпий на одне око, вийшов назустріч, загарчав і вищирив зуби. Позаду нього молодий самець теж вискалив ікла.