Варамир хотів приєднатися до них — якби так не заслаб. Море — сіре, холодне й далеке, тож він розумів, що не побачить його, не доживе. Дев’ять разів уже він помирав і лежав при смерті, а цього разу помре по-справжньому. «За білячу шубу,— пригадалося йому,— він підрізав мене за білячу шубу».
Власниця шуби вже лежала мертва — голову їй розтовкли на кашу з домішками кістки, а от шуба була товста і тепла. Падав сніг, а свої плащі Варамир втратив на Стіні. Втратив усе: спальні хутра й вовняну білизну, овчинні чоботи й хутряні рукавиці, запаси меду й харчів, пасма волосся, що відрізав він у жінок, з якими переспав, ба навіть золоті браслети, які йому подарував Манс. «Я заживо згорів, а потім утік, божевільний від болю і страху». На цю згадку йому й досі ставало соромно, але ж так вчинив не він один. Так само тікали й інші — сотні, тисячі. «Битва програна. Прийшли лицарі, непереможні у своїй криці, й повбивали всіх, хто лишився і прийняв бій. Отож — утеча або смерть».
Але втекти від смерті було не так легко. Наскочивши в лісі на небіжчицю, Варамир опустився біля неї навколішки, щоб зняти шубу, й навіть не помітив хлопчака, який вискочив зі схованки, загнав Варамирові в бік довгого ножа й висмикнув з його пальців шубу.
— То була його мати,— пояснила йому Будячина, коли хлопчак утік.— Шуба належала його матері, тож коли він побачив, що ти хочеш її пограбувати...
— Вона ж була мертва,— сказав Варамир, кривлячись щоразу, як кістяна голка пробивала шкіру.— Хтось їй голову розтовк. Якийсь ворон.
— Не ворон. Рогоногі. Я сама бачила,— сказала вона, стягуючи краї рани.— Дикуни, і хто тепер їх приборкає?
«Ніхто. Якщо Манс загинув, вільний народ приречений». Тенійці, велети, рогоногі, гострозубі печерники, мешканці західного узбережжя з їхніми кістяними колісницями... всі вони також приречені. Навіть ворони. Можливо, вони цього ще не усвідомлюють, але ці поганці в чорних плащах згинуть разом з усіма. Бо ворог насувається.
У голові луною озвався хрипкий Гаґонів голос. «Тебе чекає дюжина смертей хлопче, і кожна з них болітиме... Та коли прийде твоя справжня смерть, прийде і життя. Подейкують, друге життя простіше й приємніше».
Зовсім скоро Варамир Шестишкурий перевірить правдивість цих слів. Він відчував наближення справжньої смерті в ядучому диму, який висів у повітрі, відчував у тому, яким жаром крізь одяг палала під пальцями рана. А ще до самих кісток його пронизував холод. І цього разу вб’є Варамира саме холод.
Попереднього разу він помер у вогні. «Я згорів». Спершу у збентеженні йому подумалося, що в нього зі Стіни поцілив лучник підпаленою стрілою... але вогонь був у нутрі, пожирав зсередини. І біль...
Дев’ять разів уже помирав Варамир. Один раз — протятий списом, один — з ведмежими зубами на горлянці, один — сплив кров’ю, народжуючи мертве дитинча. Вперше помер він у шість років: голову йому пробила батькова сокира. Та навіть це було не так боляче, як той вогонь у кишках, який поповз у крила, поглинаючи його. Варамир спробував злетіти, втекти, але страх тільки роздмухав полум’я, додав жару. Ось тільки-но він ширяв понад Стіною, орлиними очима відзначаючи пересування людей унизу. А за мить полум’я перетворило його серце на почорнілий попіл, і його дух з вереском полетів назад у власну шкуру, й на деякий час Варамир просто збожеволів. На саму згадку про це він здригнувся.
Й тут він помітив, що вогнище згасло.
Лишилося тільки сіро-чорне громаддя вугілля, а серед попелу — декілька ясних жарин. «Воно ще куриться, слід тільки дров підкинути». Зціпивши зуби від болю, Варамир поповз до купи хмизу, якого наламала Будячина, перш ніж рушити на полювання, й закинув кілька гілок у попіл.
— Спалахуй,— прохрипів він.— Гори.
Він подмухав на жар і подумки проказав молитву безіменним богам лісів, полів і пагорбів.
Але боги не відповідали. За деякий час і куритися припинило. В хатині холоднішало. Варамир не мав ні кресала, ні трута, ні сухих трісок. Сам він ніколи не розпалить вогнище знову.
— Будячино,— погукав він голосом хрипким і напруженим від болю.— Будячино!
У неї гостре підборіддя та приплюснутий ніс, а на щоці — родимка, з якої ростуть чотири темні волосини. Обличчя бридке й суворе, однак Варамир багато віддав би за те, щоб зараз угледіти його на порозі хатини. «Слід було мені в неї вселитися, поки вона не пішла». Скільки її вже немає? Два дні? Три? Варамир не знав точно. У хатині було темно, а сам він то засинав, то прокидався, до кінця не розуміючи, день надворі чи ніч.
— Чекай на мене,— казала Будячина.— Я принесу поїсти.
Отож він, як дурень, чекав, а йому снилися Гагон, і Горбок, і власні чорні справи, але минали дні й ночі, а Будячина не верталася. «Вона й не повернеться». Варамиру подумалося: а чи не виказав він себе? Може, вона вгадала його думки, або ж він сам обмовився у гарячковому сні?
«Збочення»,— знову причулися Гаґонові слова. Він неначе був поруч, просто в цій кімнаті.
— Та вона — просто бридка списосуджена,— сказав до нього Варамир.— А я — знаменитість. Я — Варамир, варг і шкуромін, і це несправедливо, що вона виживе, а я помру.
Ніхто не відповів. Бо нікого й не було. Будячина пішла. Покинула його, як і всі решта.
Та його навіть власна матір покинула. «За Горбком вона плакала, а за мною — ні». Того ранку, коли батько витягнув його з ліжка, щоб відвести до Гаґона, вона й дивитися на нього не схотіла. Варамир верещав і хвицався, коли його тягнули в ліс, поки батько не дав йому ляпаса й не звелів замовкнути.
— Твоє місце серед таких, як ти,— тільки й сказав він, кидаючи Варамира Гаґону під ноги.
«І він не помилявся,— подумав Варамир, тремтячи.— Гаґон багато чого мене навчив. Навчив полювати й рибалити, білувати тушу й знімати з кісток рибу, знаходити дорогу в лісі. А ще навчив мене бути варгом і поділився секретами шкуромінства, хоча я своїм даром перевершував його».
Через багато років Варамир спробував розшукати батьків, щоб розповісти їм — їхній Клубок став великим Варамиром Шестишкурим, та обоє вже померли і були спалені. «Вони перейшли в дерева і струмки, в каміння і землю. У прах і попіл». Саме так і сказала матері полісунка, коли помер Горбок. Але Клубок не хотів ставати грудкою землі. Хлопчина мріяв про часи, коли співці складатимуть пісні про його звитяги, а гарні дівчата даруватимуть йому цілунки. «Виросту — стану королем-за-Стіною»,— пообіцяв собі Клубок. Не став, але був уже дуже близько. Імені Варамира Шестишкурого боялися люди. Він виїздив у бій на спині велетенської снігової ведмедиці — тринадцять футів заввишки, тримав у покорі трьох вовків і тінь-кота й сидів праворуч од Манса Рейдера. «Це Манс мене сюди завів. Не слід було його слухатися. Слід було увійти у ведмедя й роздерти Манса».
До Манса Варамир Шестишкурий був таким собі «лордом». Мешкав сам-один у колишньому Гаґоновому замшілому зрубі з земляною долівкою, в оточенні своїх звірів. З дюжини селищ отримував данину хлібом, сіллю й сидром, фруктами з садків і овочами з городів. М’ясо здобував сам. Коли закортить жінки — посилав по неї тінь-кота, а якщо наклав оком на дівчину — вона слухняно приходила до нього в ліжко. Іноді в сльозах, ага, але приходила. Варамир дарував жінкам своє сім’я, відтинав на згадку пасмо волосся й відсилав їх назад. Час до часу який-небудь сільський звитяжець заявлявся зі списом у руці, щоб знищити монстра й урятувати сестру, кохану чи доньку. Таких Варамир убивав, а от жінок не кривдив ніколи. Деяких навіть дітьми благословив. «Вишкребки. Малі хиряки, як Горбок, і жодному дар не передався».
Страх допоміг йому нетвердо зіп’ятися на ноги. Тримаючись за бік, щоб спинити кров з рани, Варамир дістався виходу, відкинув подерту шкуру — й став перед білою стіною. Сніг. Не дивно, що в кімнаті стало так темно й димно. Сніг замів хатину.
Варамир штовхнув сніг, і той посипався, піддався, досі м’який і вологий. Ніч за порогом була біла як смерть: перед срібним місяцем танцювали бліді тоненькі хмарки, а за ними холодно спостерігали тисячі зірок. Під заметами виднілися обриси інших хатин, а далі — бліда тінь віродерева у крижаних обладунках. На південь і на захід лежали пустельні білі пагорби, де нічого не ворушилося, тільки мело й мело снігом.