Паланкін на важких шкіряних ременях несло четверо велетенських возовиків. Поряд з кіньми йшло четверо євнухів, по двоє з кожного боку, а решта євнухів трималася позаду, охороняючи поклажу.
— Незаплямовані не пліткують,— запевнив Тиріона Іліріо.— А галера, яка вас привезла, вже на шляху в Ашай. Повернеться роки за два, і то якщо море не розіграється. Що ж до моєї челяді, то вони всі мене дуже люблять. І не зрадять.
«Потішся з цієї думки, мій товстенький друже. Одного дня ми ці слова вирізьбимо на твоїй крипті».
— Нам би слід було зараз плисти на борту цієї галери. Найкоротший шлях у Волантис — морем.
— Море небезпечне,— озвався Іліріо.— Осінь — пора штормів, та й на Східцях засіли пірати і нападають на чесних людей. Не можна моєму маленькому другові потрапляти в такі руки.
— На Ройні теж чимало піратів.
— Річкових піратів,— позіхнув сироторгівець, зворотом долоні затуливши рота.— Капітанів-тарганів, які на крихти кидаються.
— А ще я чув плітки про закам’янілих.
— А ці вже реальні, бідолахи. Але навіщо нам розмовляти про таке? Надто день сьогодні чарівний для таких розмов. Скоро ми вже побачимо Ройн, і там ви позбудетеся Іліріо з його великим черевом. А доти ліпше нам пити і дрімати. У нас із собою солодке вино й чудові гострі закуски. То навіщо застановлятися на слабостях і смерті?
«І справді — навіщо?» Тиріонові знову причувся дзвін арбалета, й він замислився. Паланкін погойдувався з боку в бік, і цей заспокійливий рух заколисував, як дитину в матері на руках. «Хоча звідки мені знати, як воно». Під сідницями пружинили набиті гусячим пухом подушки. Фіолетові оксамитові стіни вигиналися, переходячи в стелю, і в паланкіні було тепло і приємно, попри осінній холод на вулиці.
Позаду тягнулася валка мулів, везучи скрині, барила й діжки, а ще великі кошики смаколиків, щоб не зголоднів самовладець сиру. Зранку поснідали пряними ковбасками, а запили їх темним димоягідним брунатним. На обід був холодець з вугра й дорнське червоне. На вечір — покраяна шинка, варені яйця й смажені жайворонки з начинкою з часнику й цибулі, а для кращого травлення — світлий ель і мирські вогневина. Однак паланкін був не лише зручний, а й повільний, тож дуже скоро в карлика вже все свербіло від нетерплячки.
— За скільки днів ми доїдемо до ріки? — увечері запитав він в Іліріо.— З такою швидкістю дракони вашої королеви виростуть більшими за Ейгонову трійцю, заки я нарешті їх побачу.
— Було б непогано. Великого дракона бояться більше, ніж маленького. Та хай як би мені хотілося привітати королеву Данерис у Волантисі,— стенув плечима магістр,— у цьому я мушу покластися на вас із Грифом. А я їй найкраще прислужуся в Пентосі, готуючи все для її повернення. Та поки я ще з вами... ну, старий товстун має право на зручності, правда? Випиймо по келиху вина.
— Скажіть-но,— спитав Тиріон, попиваючи вино,— якої фіги магістрові Пентоса перейматися тим, хто носить корону у Вестеросі? Яка в цій авантюрі користь для вас, мілорде?
Товстун обтер з вуст сало.
— Я вже старий, я втомився від цього світу з його підступами. Невже аж так дивно, що мені перед смертю хочеться зробити щось добре — допомогти милій дівчині повернути те, що належить їй по праву?
«Ти ще спробуй продати мені чарівні лати й палац у Валірії».
— Якщо Данерис — просто мила дівчина, Залізний трон пошматує її на милі кавалочки.
— Боюся, ні, мій маленький друже. В її жилах тече кров Ейгона Дракона.
«А також кров Ейгона Негідника, Мейгора Лютого і Бейлора Божевільного».
— Розкажіть мені про неї побільше.
Товстун почав замріяно:
— До мене Данерис приїхала ще зовсім дитиною, але вже тоді була гарніша навіть за мою другу жінку — така вродлива, що я аж зажадав її. Але вона поводилася так боязко й замкнено, що я розумів: ніякої радості в ліжку з нею не отримаю. Натомість я покликав грілку й бурхливо грав її, поки не минулося моє божевілля. Якщо по правді, не думав я, що Данерис довго протримається серед комонників.
— Але це вас не зупинило, й ви продали її халові Дрого...
— Дотраки не купують і не продають. Тому краще сказати, що її брат Вісерис дарував її Дрого, щоб завоювати дружбу хала. Марнославний він був парубок і захланний. Вісерис жадав батькового престолу, але також жадав він і Данерис, тож не дуже хотів її віддавати. У ніч напередодні весілля королівни він спробував прокрастися до неї в ліжко, наполягаючи, що як не може отримати її руку, отримає бодай її цноту. Якби я завбачливо не поставив у неї під дверима вартових, Вісерис міг би зруйнувати багаторічне планування.
— Ото він йолоп, певно, був.
— Вісерис — син Божевільного Ейриса, атож. Данерис... Данерис — то зовсім інше,— Іліріо закинув до рота смаженого жайворонка й почав гучно хрумати його разом з кістками.— Перелякана дитина, яка знайшла прихисток у моєму особняку, померла в Дотрацькому морі, а відродилася у крові й полум’ї. І королева драконів, яка носить тепер це ім’я, справді з роду Таргарієнів. Коли я послав по неї кораблі, щоб забрати додому, вона натомість завернула в Невільничу бухту. Буквально за кілька днів завоювала Астапор, змусила Юнкай прихилити коліно, сплюндрувала Мірін. Наступним буде Мантарис, якщо вона старими валірійськими шляхами вирушить на захід. А якщо попливе морем, ну... її флоту доведеться запасатися харчами й водою у Волантисі.
— Сушею чи морем, а від Міріна до Волантиса — багато льє,— зауважив Тиріон.
— П’ятсот п’ятдесят, якщо летіти драконом через пустелі, гори, трясовини й населені привидами руїни. Дорогою загине чимало людей, та зацілілі, заки дійдуть до Волантиса, загартуються... а там на них уже чекатимете ви з Грифом, зі свіжими силами й достатньою кількістю кораблів, щоб доправити їх через море у Вестерос.
Тиріон пригадав усе, що знав про Волантис — найстаріше й найвеличніше з дев’ятьох вільних міст. Навіть своїм обрубком носа він занюхав, що тут нечисто.
— Подейкують, що у Волантисі на одного вільнонародженого припадає п’ятеро рабів. Навіщо тріархам допомагати королеві, яка зруйнувала работоргівлю? — запитав він і тицьнув пальцем у Іліріо.— От вам, наприклад, навіщо це? Можливо, за законами Пентоса рабство і заборонене, однак ви в цю торгівлю теж запхали пальчика, а може, й цілу руку. Проте ви чомусь плетете інтриги на користь королеви драконів, а не проти неї. Чому? Що ви сподіваєтеся отримати з королеви Данерис?
— Ви знову за своє? А ви наполегливий коротун! — Іліріо, розсміявшись, поплескав себе по череву.— Ну гаразд. Король-жебрак заприсягнувся мені, що зробить мене своїм скарбничим і справжнім лордом. Щойно він вдягне золоту корону, я зможу сам собі обрати замок... навіть Кичеру Кастерлі, якщо хочу.
В Тиріона аж вино приснуло з пошрамованого обрубка, що був колись носом.
— Ото мій лорд-батько зрадів би, почувши про таке.
— Вашому лорду-батькові не було чого перейматися. Навіщо мені якась кичера? Особняк у мене великий, ще й набагато зручніший за ваші вестероські замки, де завжди гуляють протяги. А от посада скарбничого...— товстун облупив ще одне яйце.— Люблю я грошики. Чи є солодший звук за брязкіт золота?
«Сестрині зойки, наприклад».
— А ви впевнені, що Данерис виконає братові обіцянки?
— Може, виконає, може, ні,— Іліріо відкусив половину яйця.— Я ж вам казав, мій маленький друже, не все завжди робиться заради вигоди. Можете не вірити, але старий товстий дурень, як-от я, має друзів і воліє віддячувати за любов.
«Брехун,— подумав Тиріон.— У цій авантюрі тебе приваблює щось більше за золото й замки».
— В наші дні рідко зустрінеш людину, яка дружбу цінує вище за гроші.
— Щира правда, на жаль,— озвався товстун, глухий до іронічного підтексту.
— А як це сталося, що ви так подружилися з Павуком?
— Ми стрілися ще замолоду, коли були двома зеленими хлопчаками в Пентосі.
— Вейрис сам з Мира.
— Так і є. Я познайомився з ним майже одразу, як він приїхав, втікаючи від работоргівців. Удень він спав по стічних канавах, а ночами лазив по дахах, наче кіт. А я, майже такий самий бідний, був бравом у брудних шовках, що здобував собі на життя своїм клинком. Може, ви помітили статую в мене біля басейну? Її вирізьбив Літо Маланон, коли мені було шістнадцять. Прегарна статуя, та нині я на неї не можу без сліз дивитися.