— Вік нищить нас усіх. Я он досі оплакую свій ніс. Але Вейрис...
— У Мирі він був королем злодіїв, поки його не виказав суперник. У Пентосі він вирізнявся своїм акцентом, а коли стало відомо, що він євнух, його почали цькувати й бити. Не знаю, чому в захисники він обрав мене, але ми уклали домовленість. Вейрис шпигував за дрібними злодюжками й відбирав їхню здобич. Я пропонував допомогу їхнім жертвам, обіцяючи повернути вкрадені цінності за певну плату. Незабаром усі пограбовані вже знали, що слід іти до мене, в той час як міські розбійники й гаманники шукали Вейриса... половина — щоб перерізати йому горлянку, друга половина — щоб продати йому награбоване. Ми обоє стали заможними, а коли він намуштрував своїх мишенят, забагатіли ще більше.
— На Королівському Причалі він тримав пташечок.
— Тоді ми їх називали мишенятами. Дорослі злодії були справжні йолопи: нічну здобич вони одразу спускали на вино. Вейрис надавав перевагу хлопчикам-сиротам і дівчаткам. Обирав найменших, метких і мовчазних, учив їх перелазити через стіни та спускатися через комин. А ще він учив їх читати. Золото й коштовності ми залишали звичайним злодіям. А наші мишенята цупили листи, рахункові книги, плани... а незабаром уже навчилися просто їх читати й залишати на місці. «Таємниці коштують більше за срібло й сапфіри»,— наполягав Вейрис. Атож. Я став таким поважним паном, що один з родичів правителя Пентоса видав за мене свою незайману доньку, а в цей час плітки про євнухові таланти перетнули вузьке море й досягли вух одного короля. Дуже помисливого короля, який не довіряв цілком ні власному синові, ні дружині, ні правиці — старому другові ще з юності, який надто запишався й запанів. Гадаю, решту історії ви знаєте, правда ж?
— Переважно,— визнав Тиріон.— Бачу тепер, що ви не просто сироторгівець.
Іліріо схилив голову.
— Дякую з комплімент, мій маленький друже. А я, зі свого боку, бачу, що ви саме такий розумний, як і запевняв мене лорд Вейрис,— усміхнувся він, продемонструвавши усі свої криві жовті зуби, й крикнув, щоб принесли ще один глечик мирського вогневина.
Коли магістр задрімав, поставивши глечик біля себе, Тиріон по подушках підкрався ближче, щоб звільнити глечик з м’ясистого полону й налити собі кубок. Перехиливши його, Тиріон позіхнув, налив вина знову. «Якщо нажлуктитися вогневина,— подумав він,— може, насняться дракони».
Ще самотнім малюком у глибинах Кичери Кастерлі він частенько ночами літав на драконах, вдаючи, що він — загублений Таргарієнський королевич або ж валірійський повелитель драконів, який ширяє у високості понад полями і горами. Одного разу дядьки запитали його, який подарунок хотів би він на іменини, й він попросив дракона. «Необов’язково великого. Можна й маленького, як я сам». Дядько Геріон вирішив, що нічого кумеднішого в житті не чув, але дядько Тайгет мовив: «Останній дракон здох століття тому, хлопче». Це було страшенно несправедливо, і того вечора хлопчик засинав у сльозах.
Та якщо вірити самовладцю сиру, донька Божевільного Короля висиділа трьох живих драконів. «А це на два більше, ніж потрібно навіть Таргарієнові». Тиріон аж на мить пошкодував, що убив батька. Хотів би він побачити батькове обличчя, коли б той дізнався, що така собі Таргарієнська королева вже прямує у Вестерос із трьома драконами, а підтримують її євнух-інтриган і сироторгівець завтовшки мало не з Кичеру Кастерлі.
Карлик так натоптався, що змушений був розпустити пасок і ослабити шнурівку на бриджах. У хлоп’ячому вбранні, яке видав йому господар, він почувався десятифунтовою ковбасою, яку запхали у шкірку від п’ятифунтової сардельки. За вікнами паланкіна вже прийшла ніч. Усередині було темно. Тиріон слухав похропування Іліріо, порипування шкіряних ременів, повільне цок-цок залізних підків на твердій валірійській дорозі, але серце його дослухалося до вилясків шкірястих крил.
Прокинувся він уже на світанні. Коні собі дибали вперед, а між ними рипів і погойдувався паланкін. Тиріон на дюйм відсунув фіранку, щоб визирнути назовні, але не було на що особливо дивитися — вохристі лани, голі брунатні в’язи та власне дорога — широкий кам’яний шлях, що впирався в обрій прямо, як спис. Тиріон читав про валірійські дороги, та оце вперше побачив. Влада фрігольду простиралася аж до Драконстону, однак ніколи не сягала теренів власне Вестеросу. «Дивно це. Драконстон — це ж просто скеля. Всі багатства — далі на захід, проте в них же були дракони. Тож вони точно мали знати, що там і як».
Забагато він випив учора ввечері. В голові калатало, і навіть від слабенького погойдування паланкіна до горла підступала нудота. Хоча Тиріон і словом не поскаржився, однак його страждання не сховалися від Іліріо Мопатиса.
— Ну ж бо, випийте зі мною,— сказав товстун.— Як то кажуть: лусочку дракона, що тебе спалив.
Він налив їм обом з карафи ожинового вина — такого солодкого, що мухи зліталися на нього краще, ніж на мед. Тиріон, відігнавши їх зворотом долоні, зробив великий ковток. Від нудотного смаку мало не виблював. Однак другий кубок пішов легше. Та все одно апетиту не було, і коли Іліріо запропонував мисочку ожини з вершками, Тиріон відмахнувся.
— Мені наснилася королева,— сказав він.— Я стояв перед нею навколішках, присягаючи на вірність, але вона переплутала мене з моїм братом Джемі та згодувала своїм драконам.
— Будемо сподіватися, що цей сон не пророчий. Ви ж розумний куць, як і казав Вейрис, а Данерис потрібні розумні люди. Сер Баристан — хоробрий і відданий лицар, але ніхто, гадаю, в житті не назвав би його кмітливим.
— Лицарі знають лише один спосіб розв’язувати проблеми. Хапають списа напереваги й кидаються в бій. Карлик по-іншому дивиться на світ. А як щодо вас? Ви теж людина розумна.
— Ви мені лестите,— змахнув рукою Іліріо.— На жаль, для подорожей я не створений, тому натомість посилаю до Данерис вас. Ви зробили її світлості велику послугу, убивши свого батька, і я дуже сподіваюся, що зробите багато інших послуг. Данерис зовсім не дурепа, на відміну від свого покійного брата. Вона вас мудро зможе використати.
«На розпал?» — подумав Тиріон, мило всміхаючись.
Коней того дня міняли тільки тричі, але ставати доводилося, здається, двічі щогодини, щоб Іліріо зліз із паланкіна й сходив до вітру. «Наш самовладець сиру сам як слон, але сечовий міхур у нього — як горішок»,— подумав карлик. Однією з зупинок він скористався, щоб краще роздивитися дорогу. Він знав, чого очікувати: не ґрунтівки, не цегли, не бруку, а стрічки плавленого каменю, піднятої над землею на півфута, щоб стікав і дощ, і талий сніг. На відміну від багнистих путівців, які переважно правили за дороги в Сімох Королівствах, на валірійських шляхах могло б легко розминутися три фургони, а ще на них не позначалися ні час, ні транспорт. Вони без жодних змін простояли вже чотири століття після Руїни Валірії. Тиріон шукав колії чи тріщини, однак побачив тільки купу свіжого кінського гною.
Цей гній навів його на думку про лорда-батька. «Ти десь у пеклі, батьку? В чудовому холодному потойбічні, з якого видно, як я допомагаю дочці Божевільного Ейриса повернути собі Залізний трон?»
Коли подорож продовжилася, Іліріо дістав мішок смажених каштанів і знову заговорив про королеву драконів.
— Останні наші новини про королеву Данерис, боюся, вже застаріли. Можна припустити, що вона вже пішла з Міріна. Нарешті вона зібрала своє військо — різношерсту армію перекупних мечів, дотрацьких комонників і піших незаплямованих, й тепер, понад усякий сумнів, поведе їх на захід, щоб відвоювати батьків престол,— магістр Іліріо відкупорив горщик равликів з часником, понюхав і всміхнувся.— У Волантисі, будемо сподіватися, ви дізнаєтеся свіжіші новини про Данерис,— сказав він, висмоктуючи равлика з черепашки.— Дракони й дівчата — створіння примхливі, тож може статися, що вам доведеться коригувати плани. Гриф знатиме, що робити. З’їсте равлика? Часник — з мого власного городу.
«На спині равлика я б доїхав швидше, ніж у цьому твоєму паланкіні». Тиріон відмовився від запропонованої страви.
— Ви до цього Грифа виявляєте чималу довіру. Ще один друг дитинства?