Тої ночі Тиріонові Ланістеру наснилася битва, після якої пагорби Вестеросу почервоніли від крові. А він був у центрі битви, сіючи смерть топором завбільшки з нього самого, б’ючись пліч-о-пліч з Баристаном Безстрашним і з Гострокрицим, у той час як у небі над головою кружляли дракони. Уві сні в нього було дві голови, але обидві безносі. Ворога вів у бій батько, тож Тиріон удруге його вбив. А потім убив свого брата Джеймі, порубавши йому обличчя на криваве місиво, і з кожним ударом сміявся. Тільки коли битва скінчилася, він усвідомив, що друга його голова плаче.
Прокинувшись, він відчув, що коротенькі його ніжки заклякли й не гнулися, мов залізні. Іліріо саме їв оливки.
— Де ми? — запитав у нього Тиріон.
— Ми ще не виїхали з Рівнин, мій поквапливий друже. Скоро дорога заведе нас на Оксамитові горби. Там уже ми почнемо підніматися до Ґоян-Дроге, що на березі Малого Ройна.
Ґоян-Дроге було містом ройнарів, поки дракони Валірії не перетворили його на закурену пустку. «Це подорож через милі й роки,— подумав Тиріон,— назад через історію до тих далеких днів, коли землею правили дракони».
Тиріон засинав, прокидався, знову засинав, уже не звертаючи уваги, день за вікном чи ніч. Оксамитові горби його розчарували.
— Та в половини повій Ланіспорту груди більші за ці горби,— сказав він до Іліріо.— Їх слід було назвати Оксамитові цицьки.
Одного разу вони побачили кільце вертикальних кам’яних брил, поставлених так, за словами Іліріо, ще велетами, а трохи згодом — глибоке озеро.
— Тут було лігво розбійників, які грабували подорожніх,— розповів Іліріо.— Кажуть, вони й досі живуть під водою. Усіх, хто рибалить на озері, вони затягують під воду й пожирають.
Наступного вечора під’їхали до велетенського валірійського сфінкса, який сидів при дорозі. Тіло в нього було драконяче, а голова — жіноча.
— Королева драконів,— зауважив Тиріон.— Добрий знак.
— Тільки короля бракує,— сказав Іліріо, вказуючи на гладенький кам’яний постамент, зарослий мохом і квітучими лозами, де колись стояв другий сфінкс.— Комонники поставили його на дерев’яні колеса й забрали до себе у Ваїс-Дотрак.
«Це також знак,— подумав Тиріон,— однак не такий добрий». Того вечора, напившись гірше, ніж зазвичай, він зненацька заспівав.
Це єдині слова, які він пам’ятав, окрім приспіву. «Холодні руки золоті, жіночі ж руки — жар...» Шей лупила його своїми долоньками, коли в горло їй впивалися долоні золоті. Тиріон не пам’ятав уже, жаркі вони були чи ні. Коли сили полишили Шей, руки її затріпотіли в нього перед обличчям, наче метелики. Щоразу як Тиріон скручував ланцюг, золоті долоні впивалися глибше. «Не варті ні замок, ні ланець одного цілунку її...» Чи поцілував він її наостанок, коли вона вже померла? Він не пам’ятав... однак і досі пригадував найперший раз, коли вони поцілувалися в його наметі на березі Зеленого Зубця. Які солодкі були в неї вуста!
Свій перший раз із Тишею він також пам’ятав. «Вона була така сама невправна, як і я. Ми раз у раз буцалися носами, та коли я своїм язиком торкнувся її язика, вона затрепетала». Тиріон заплющив очі, щоб викликати в пам’яті її обличчя, але натомість перед очима постав батько, який сидів у виходку, до пояса задерши нічну сорочку. «А куди діваються повії?» — промовив лорд Тайвін, і арбалет гримнув.
Карлик перекотився на другий бік, зануривши свої півноса глибоко в шовкові подушки. Сон затягував його, мов колодязь, і Тиріон охоче пірнув у нього, дозволяючи темряві поглинути його.
Купчик
«Пригода» смерділа.
Вона мала шістдесят весел і одне вітрило, а довгий стрункий корпус обіцяв добру швидкість. «Маленька, але зійде»,— подумав Квентин, побачивши її, але було це ще до того, як він піднявся на облавок і рознюхався. «Свині»,— вирішив він першої миті, але, нюхнувши вдруге, змінив думку. Свині пахнуть краще. Тут відгонило сечею, тухлим м’ясом і лайном, тхнуло трупом, мокнучими виразками і гнійними ранами, та так міцно, що аж перебивало запах моря й риби з гавані.
— Мене зараз виверне,— мовив Квентин до Гериса Дринквотера. Вони, задихаючись від спеки, чекали на шкіпера, а з палуби піднімався сморід.
— Якщо й від шкіпера ото так смердить, як від корабля, він твоє блювотиння сприйме за парфуми,— озвався Герис.
Квентин уже збирався запропонувати пошукати інший корабель, коли нарешті з’явився шкіпер з двома неприємними матросами обабіч. Герис привітально усміхнувся. Хоча він не володів волантиською мовою настільки добре, як Квентин, але їхня оборудка вимагала, щоб говорив саме він. У Дощаниці виноторгівця вдавав Квентин, проте маскарад погано йому вдавався, тож коли в Лісі дорняни пересіли на інший корабель, ролі помінялися. На «Луговому жайворонку» купцем став Клетус Айронвуд, Квентин — його помічником, а коли у Волантисі Клетус загинув, роль господаря перебрав Герис.
Високий і білошкірий, із зеленкувато-блакитними очима, з рудувато-пісочним волоссям, стрункий і ладний, Герис Дринквотер тримався зухвало, і його самовпевненість межувала з зарозумілістю. Він, здавалося, ніколи не відчував ніяковості, й навіть якщо не знав якоїсь мови, його завжди розуміли. Поряд з ним Квентин мав недолугий вигляд: коротконогий і барилкуватий, кремезний, з волоссям темним, як свіжовикопана земля. Чоло мав надто високе, щелепу надто квадратну, а ніс надто широкий. «У тебе гарне щире обличчя, — сказала про нього якось одна дівчина,— але тобі слід частіше всміхатися».
Але Квентин Мартел ніколи не вмів легко роздаровувати усмішки, так само як і його лорд-батько.
— Прудка ваша «Пригода»? — запитав Герис ламаною валірійською.
Шкіпер «Пригоди» розпізнав акцент і тому відповів загальною мовою.
— Прудкішої не буває, шановний лорде. «Пригода» обжене і вітер. Скажіть, куди вам треба, і я миттю доправлю вас туди.
— Я прямую в Мірін разом з двома слугами.
Тут капітан завагався.
— Я бував у Міріні. Можу і знову поплисти в те місто, ага... але навіщо? У Міріні більше немає рабів, тож прибутку з нього ніякого. Цьому поклала край срібна королева. Вона ж навіть бійцівські кубла позачиняла, тож бідолашному матросу нема де й розважитися, поки він чекає на завантаження корабля. Скажіть мені, мій вестероський друже, що такого є в Міріні, що вам заманулося саме туди?
«Найчарівніша жінка на світі,— подумав Квентин.— Моя майбутня наречена, з ласки богів». Іноді поночі він лежав без сну, уявляючи її обличчя й обриси, й запитував тебе, навіщо такій жінці з усіх королевичів світу одружуватися саме з ним. «Я — це Дорн,— відповідав він сам собі,— а їй потрібен буде Дорн».
Герис у відповідь переказав баєчку, яку вони вигадали.
— Виноторгівля — наша родинна справа. Батько мій у Дорні має величезні виноградники й послав мене шукати нові ринки. Маємо сподівання, що добрі люди Міріна радо купуватимуть те, що я продаю.
— Вино? Дорнське вино? — шкіпера ця байка не переконала.— Рабовласницькі міста ведуть війну. Невже ви цього не знаєте?
— Воюють Юнкай і Астапор, наскільки ми чули. Мірін участі не бере.
— Поки що. Але скоро візьме. Просто зараз у Волантисі посланець із Жовтого міста наймає мечників. Довгосписи вже відпливли в Юнкай, а звіяні вітром і котячий загін зараз поповнюють ряди й попливуть слідом. Золотий загін також вирушив на схід. Усім це відомо.
— Як скажете. Я знаюся на вині, не на війнах. Ніхто не заперечить, що гіскарське вино — жахливе. Мірінці заплатять гарну ціну за моє чудове дорнське вино.