— Погляньте на оце,— крикнула повія з вікна борделю, задерши спідницю до чоловіків унизу,— навіть тут не побувало стільки прутнів, як у неї.
Дзвоники калатали, калатали, калатали.
— Не може бути, що це королева,— сказав якийсь хлопчик,— вона обвисла, як моя мамця.
«Це моя покара,— казала собі Серсі.— Я дуже нагрішила, і це моя спокута. Скоро все закінчиться, все буде позаду, і я зможу все забути».
Серсі почали ввижатися знайомі обличчя. Лисань з пишними бакенбардами нахмурився з вікна точно як батько, і якусь мить його схожість із лордом Тайвіном була така разюча, що королева спіткнулася. Під фонтаном сиділа дівчина, вся облита бризками, й витріщалася на неї очима Мелари Гезерспун, у яких читалося звинувачення. Серсі побачила Неда Старка, а поряд з ним — маленьку Сансу з золотисто-каштановим волоссям і кудлатим сірим псом, подібним до вовка. Кожен малюк, який протискувався в натовпі, нагадував брата Тиріона, що глузував з королеви, як Тиріон глузував по смерті Джофрі. А ось і Джоф, її синочок, її первісток, її ясний красунчик із золотими кучерями й милою усмішкою; у нього були такі гарні вуста, у нього...
І тут вона впала вдруге.
Коли її поставили на ноги, вона тремтіла, як листок.
— Будь ласка,— промовила вона.— Мати, змилуйся! Я ж покаялася.
— Покаялися,— сказала септа Моель.— І це — ваша спокута.
— Вже недалеко,— мовила септа Юнелла.— Бачите? — вказала вона.— Нагору — і все.
«Нагору. І все». Щира правда. Вони вже підійшли до підніжжя Ейгонового пагорба, й над ними виднівся замок.
— Повія! — крикнув хтось.
— Братова підстилка! — докинув інший голос.
— Потвора.
— Не хочете відсмоктати, ваша світлосте? — чоловік у фартусі різника, вишкірившись, витягнув зі штанів прутня. Але то було байдуже. Вона майже вдома.
Серсі почала підйом.
Тут кпини і крики були ще грубіші. Хода рушила не через Блошине Дно, тож його мешканці з’юрмилися біля підніжжя Ейгонового пагорба, щоб подивитися виставу. Обличчя, які визирали з-за щитів і списів бідарів, здавалися перекривленими, химерними, жахливими. Під ногами бігали свині й голі діти, в натовпі шастали, як таргани, каліки-жебраки й гаманники. Королева побачила чоловіків із загостреними зубами; старих гаргар із зобами завбільшки з голову; повію з велетенською смугастою змією, яка обкрутилася їй навколо грудей і плечей; чоловіка з відкритими виразками на щоках і чолі, з яких сочився сірий гній. Вони щирили зуби, облизували губи й улюлюкали, коли вона проходила повз, засапавшись на підйомі. Хтось викрикував непристойні пропозиції, а хтось — образи. «Словеса — це суховій,— подумала вона,— слова мені не зашкодять. Я прегарна, я — найвродливіша жінка в цілому Вестеросі, так каже Джеймі, а Джеймі не бреше. Навіть Роберт — Роберт, який ніколи мене не кохав, бачив, що я вродлива, й жадав мене».
Але вона не почувалася вродливою. Вона почувалася старою, використаною, брудною, потворною. На животі після дітей лишилися розтяжки, а груди були вже не такі пругкі, як замолоду. Коли їх не підтримувала сукня, вони обвисли. «Не слід було мені на це погоджуватися. Я ж була їхньою королевою, а тепер вони все бачили, все бачили, все бачили. Не можна було дозволяти їм це бачити». У шатах і короні вона була королевою. Гола, закривавлена, кульгава, вона стала просто жінкою, яка не відрізняється від їхніх жінок: більше нагадує їхніх матусь, ніж юних доньок. «Що я накоїла?»
В очах пекло, затуманюючи зір. Але вона не може плакати, не буде плакати — хробаки не побачать, як вона ридає. Серсі потерла очі долонями. Від пориву холодного вітру вона жахливо затремтіла.
І раптом перед нею з’явилася стара гаргара з обвислими цицьками й бородавчастою зеленкуватою шкірою — стояла в натовпі, шкірячись разом з усіма, а в її каправих жовтих очах світилася злість. «Королевою ти будеш,— просичала вона,— поки не з’явиться інша, молодша і вродливіша, яка скине тебе й відбере в тебе все найдорожче».
І тоді сліз було вже не спинити. Вони обпалювали щоки, як кислота. Серсі пронизливо зойкнула, однією рукою затулила груди, другу поклала на міжніжжя, й побігла, розштовхуючи бідарів, а потім неслухняними ногами подерлася на пагорб. На півдорозі вона спіткнулася й упала, підвелася, за десять ярдів упала знову. Коли спам’яталася, то лізла навкарачки, як собака, а добрі люди Королівського Причалу реготали, улюлюкали і плескали в долоні.
Аж раптом юрма розступилася й наче розчинилася, і перед Серсі постала замкова брама й шерега списників у золочених напівшоломах і малинових плащах. Серсі почула знайомий непривітний голос дядька, який роздавав накази, й побачила обабіч нього білі постаті: до неї йшли сер Борос Блаунт і сер Мірин Трант у білих кірасах і сніжних плащах.
— Мій син,— скрикнула Серсі.— Де мій син? Де Томен?
— Не тут. Син не повинен бачити материної ганьби,— різко промовив сер Кеван.— Накиньте щось на неї.
І ось уже над нею зігнулася Джоселін, закутуючи її в м’яке і чисте зелене вовняне покривало, щоб прикрити наготу. Над ними нависла тінь, затуляючи сонце. Королева відчула, як під її тіло ковзнула холодна криця — дві велетенські латні рукавиці підняли її з землі в повітря з такою легкістю, з якою вона сама піднімала Джофрі, коли він був ще немовлям. «Велет,— подумала Серсі, відчуваючи запаморочення, поки той, ступаючи широким кроком, ніс її до прибрамної. Вона чула, що на безбожних диких просторах за Стіною ще трапляються велети.— Це ж просто казки. Я сплю і мені це сниться?»
Ні. Її рятівник був реальний. Вісім футів на зріст, а може, й вищий, з ногами дебелими, як два дерева, він був широкий у грудях, як кінь-тягловик, а плечі дали б фору і волу. Лати на ньому були сталеві, вкриті білою емаллю — ясною, як дівочі сподівання, а під ними виднілася позолочена кольчуга. Обличчя ховалося під великим шоломом. З гребеня звисало сім шовкових стрічок у веселкових кольорах Віри. На плечах розмаяний плащ був пристебнутий парою золотих семикутних зірок.
Білий плащ.
Сер Кеван виконав свою частину угоди. Томен, її дорогоцінний хлопчик, призначив її заступника у королівську варту.
Серсі й не помітила, звідки з’явився Кайберн, але він знагла опинився поруч — намагався не відставати від широких кроків її заступника.
— Ваша світлосте,— заговорив він,— як добре, що ви повернулися. Маю честь представити вам нового члена королівської варти. Це сер Роберт Дужий.
— Сер Роберт,— пошепки повторила Серсі, поки її заносили через браму.
— З ласки вашої світлості, сер Роберт узяв священну обітницю мовчання,— мовив Кайберн,— Він заприсягнувся, що не промовить і слова, поки не помруть усі вороги його світлості, а зло не виженуть за межі королівства.
«Так,— подумала Серсі Ланістер.— О так».
Тиріон
Гора пергаментів була височенька. Поглянувши на неї, Тиріон зітхнув.
— Я так зрозумів, що ви всі тут побратими. Оце така у вас любов між братами? Де довіра? Де дружба, ніжна турбота, глибока прихильність, знайома тільки людям, які разом воювали і проливали кров?
— На все свій час,— сказав Брунатний Бен Плам.
— Потому як підпишеш,— докинув Каламар, нагострюючи перо.
Каспоріо Кмітливий поклав долоню на руків’я меча.
— Якщо хочеш почати проливати кров просто зараз, я радо тобі допоможу.
— Як мило з вашого боку,— озвався Тиріон.— Але не варто.
Поклавши перед Тиріоном пергаменти, Каламар вручив йому перо.
— Ось атрамент. Зі Старого Волантиса. Тримається довго, як справжнє мейстерське чорнило. Тобі лишається тільки підписати й передати аркуші мені. Решту я зроблю сам.
Тиріон криво посміхнувся.
— Можна спершу прочитати?
— Як хочеш. Усі вони приблизно однакові. Окрім тих, що насподі, але до них ми ще дійдемо.
«Ще б пак». Для більшості людей вступ у загін нічого не коштує, але Тиріон не належить до більшості. Вмочивши перо в каламар, він нахилився над пергаментом, але, завагавшись, підвів очі.
— Мені як краще підписатися — Йолло чи Гугор Гілл?