Выбрать главу

Брунатний Бен примружив очі.

— Тобі як краще — повернути тебе спадкоємцям Єзана чи просто відрубати тобі голову?

Розсміявшись, карлик підписав пергамент: Тиріон з дому Ланістерів. Передаючи його Каламарю, він погортав усю пачку.

— Скільки їх тут... п’ятдесят? Шістдесят? А я думав, середніх синів п’ятсот.

— Зараз п’ятсот тринадцять,— сказав Каламар.— Коли запишешся ти, буде п’ятсот чотирнадцять.

— То розписку отримає тільки кожен десятий? Щось це не дуже справедливо. Я гадав, у вільних загонах ви порівну ділите все,— мовив Тиріон, підписуючи черговий аркуш.

— О, ми ділимо все,— хихикнув Брунатний Бен.— Але не порівну. Середні сини дуже схожі на звичайну родину...

— ...а в кожній родині не бракує дурників,— Тиріон підписав чергову розписку. Пергамент із хрускотом ковзнув до скарбничого.— У глибинах Кичери Кастерлі є камери, де батько ховав наших найбезнадійніших.

Він укотре вмочив перо в чорнило. «Тиріон з дому Ланістерів»,— нашкрябав він, обіцяючи виплатити пред’явнику розписки сто золотих драконів. «З кожним розчерком пера я біднішаю... точніше, я біднішав би, якби й так не був жебраком». Одного дня він, можливо, пошкодує про ці підписи. «Але не сьогодні». Подмухавши, щоб підсохло чорнило, він штовхнув пергамент до скарбничого і підписав наступний. І наступний. І наступний. І наступний.

— Ви мене глибоко ображаєте, щоб ви знали,— говорив він, водночас ставлячи підписи.— У Вестеросі слово Ланістера — на вагу золота.

— Тут не Вестерос,— знизав плечима Каламар.— На цьому боці вузького моря ми всі обіцянки оформлюємо письмово.

Коли до нього потрапляв черговий аркуш, він посипав підпис дрібнесеньким пісочком, щоб промокнути зайве чорнило, струшував пісок і відкладав розписку.

— Боргові зобов’язання, записані на вітру, частенько... забуваються, скажімо так.

— Нас це не стосується,— підписав Тиріон черговий аркуш. Він уже увійшов у ритм.— Ланістер завжди сплачує свої борги.

— Ага,— хихикнув Плам,— але слово перекупного меча нічого не важить.

«Твоє так точно,— подумав Тиріон,— і дяка богам за це».

— Це правда, але я не стану перекупним мечем, поки не підпишу ваш контракт.

— Чекати лишилося недовго,— сказав Брунатний Бен.— Одразу після розписок.

— Ще швидше танцювати я не можу.

Тиріонові кортіло розреготатися, але це спаскудить усю гру. Плам розважався, й Тиріон не хотів псувати йому забаву. «Нехай собі думає, що зігнув мене й загнав мені у сраку, якщо так я можу купити сталеві мечі за пергаментні дракони». Якщо він колись повернеться у Вестерос, то в нього, щоб покрити зобов’язання, буде все золото Кичери Кастерлі. Якщо ж ні, якщо ж він загине — що ж, його нові побратими можуть цими аркушами підтертися. Може, хтось із них приїде з цими папірцями на Королівський Причал, сподіваючись переконати Тиріонову сестру виконати його обіцянки. «Хотів би я на це подивитися».

Десь на половині стосу зміст пергаментів дещо змінився. По сто драконів обіцялося сержантам. А далі сума раптом зросла. Тепер Тиріон обіцяв виплатити пред’явнику розписки тисячу золотих драконів. Похитавши головою, він розсміявся й підписав. І ще раз. І ще раз.

— Отже,— промовив він, шкрябаючи пергамент,— які в мене будуть обов’язки в загоні?

— Ти занадто потворний, щоб стати у Бококо попихачем,— сказав Каспоріо,— але можеш послужити гарною мішенню для стрільців.

— Ти навіть не уявляєш, якою гарною,— сказав Тиріон, не заковтнувши наживку.— Маленький чоловічок з великим щитом здатен довести стрільців до сказу. Мені це одного разу сказала людина, трохи мудріша за тебе.

— Працюватимеш з Каламарем,— мовив Брунатний Бен Плам.

— Працюватиме на Каламаря,— втрутився Каламар.— Вестимеш облікові книги, лічитимеш гроші, складатимеш контракти й листи.

— Залюбки,— озвався Тиріон.— Обожнюю книги.

— А на що ще ти годишся? — пирхнув Каспоріо.— Поглянь на себе. В бою з тебе толку буде мало.

— Колись я відповідав за всю систему каналізації в Кичері Кастерлі,— спокійно сказав Тиріон.— Деякі з каналів давно забилися, але я їх усі прочистив і знову запустив...— Він учергове вмочив перо. Ще дюжина розписок — і кінець.— Я міг би керувати табірними повіями. Воякам теж треба іноді прочищатися, правда?

Цей жарт не сподобався Брунатному Бенові.

— Тримайся подалі від повій,— застеріг він.— Переважно вони всі пранцюваті, і язики в них довгі. Ти не перший раб-утікач, який приєднується до вільного загону, але це не означає, що ми повинні виставляти тебе напоказ. Не хочу, щоб ти з’являвся там, де тебе можуть побачити. Сиди переважно в шатрі, а срати можеш у відро. Біля виходків забагато цікавих очей. І ніколи не виходь з табору без мого дозволу. Ми б могли вбрати тебе в лати зброєносця або вдати, що ти — попихач сера Джори, але розумних людей цим не обдуриш. Коли Мірін візьмуть і ми попливемо у Вестерос, зможеш гуляти скільки заманеться в золоті й кармазині, але доти...

— ...зачаюся під камінцем і не писну. Даю слово.

«Тиріон з дому Ланістерів»,— черговий раз розмашисто підписався він. Це був останній пергамент. Лишилося три розписки, які відрізнялися від попередніх. Дві були іменні, складені на тонкому велені. Для Каспоріо Кмітливого — десять тисяч золотих драконів. Те саме для Каламаря, справжнє ім’я якого, як виявилося, Тиберо Істаріон.

— Тиберо? — здивувався Тиріон.— Звучить майже по-ланістерівському. Ти не далекий наш родич?

— Можливо. Я також завжди сплачую борги. Саме це й очікується від скарбничого. Підписуй.

Тиріон підписав.

Останньою була розписка для Брунатного Бена. Ця була складена на овечому сувої. «Сто тисяч золотих драконів, п’ятдесят наділів родючої землі, замок і титул лорда. Яка краса. Цей Плам дешево не продається». Тиріон, пошкрябавши свій шрам, поміркував, чи не вдати обурення. Коли когось взувають, він же не мовчить. Можна почати лаятися, проклинати, нарікати, що це чистий розбій, якийсь час відмовлятися підписувати, тоді неохоче здатися, і далі протестуючи. Але Тиріонові вже набридло це лицедійство, отож він, скривившись, підписав і віддав сувій Брунатному Бенові.

— Величенький у тебе прутень, як і переказують,— мовив він.— Вважайте, що ви мене взули, лорде Плам.

Брунатний Бен подмухав на підпис.

— До твоїх послуг, Куцю. А тепер ти станеш одним з нас. Каламарю, неси книгу.

Книга була обтягнула шкірою, на залізних завісах, завбільшки зі стіл. Під дерев’яною палітуркою можна було прочитати імена і дати, які вписувалися туди вже ціле століття.

— Середні сини — один з найстаріших вільних загонів,— пояснив Каламар, гортаючи сторінки.— Це вже четверта книга. Тут записані імена всіх, хто у нас служив. Коли вони приєдналися, де воювали, скільки прослужили, як померли — у цій книзі є все. Тут можна натрапити на уславлені імена, і дехто з них — з ваших Сімох Королівств. З нами рік прослужив Ейгор Ріверз, перш ніж заснувати власний золотий загін. Ви його кличете Гострокрицим. Ясний королевич Ейріон Таргарієн теж був середнім сином. І Родрик Старк, Вандрований Вовк, він також. Ні. Не цим чорнилом. Ось, вмочай сюди.

Відкоркувавши інший глечик, він поставив його на стіл.

— Червоний атрамент? — схилив Тиріон голову набік.

— Традиція загону,— пояснив Каламар.— Були часи, коли новобранці підписувалися власною кров’ю, але, як виявилося, чорнило з крові препаскудне.

— Ланістери обожнюють традиції. Позичте ножа.

Звівши брову, Каламар знизав плечима, витягнув з піхов кинджал і руків’ям вперед передав його Тиріону. «Ще й як боляче, Недомейстре, дуже тобі дякую»,— подумав Тиріон, проколюючи пучку на великому пальці. Вичавивши в порожній каламар велику краплину крові, Тиріон відклав кинджал, узяв натомість свіже перо й під скромним підписом Джори Мормонта нашкрябав великими літерами: «Тиріон з дому Ланістерів, лорд Кичери Кастерлі».

«Готово». Карлик відкинувся на табірному стільчику.

— Це все, що вам від мене потрібно? Чи треба ще дати присягу? Убити немовля? Відсмоктати капітану?

— Смокчи кому хочеш,— озвався Каламар, розвернув до себе книгу й посипав сторінку дрібненьким пісочком.— Для більшості з нас і підпису достатньо, але не хочу розчаровувати нового побратима. Ласкаво просимо до середніх синів, лорде Тиріоне.