— Мерцям байдуже, яке вино пити,— шкіпер «Пригоди» покрутив пальцями бороду.— Я, мабуть, не перший, до кого ви звернулися. І навіть не десятий.
— Ні,— визнав Герис.
— То скільки їх було? Сотня?
«Десь так»,— подумав Квентин. Волантисяни любили похвалятися, що в їхній глибокій гавані можна легко втопити всі сто островів Браавоса. Квентин ніколи не бачив Браавоса, але цілком міг у таке повірити. Заможний, зіпсутий і захланний, Волантис присмоктався до гирла Ройна, розкинувшись обабіч річки на пагорбах і прибережних трясовинах. Кораблі були всюди: спускалися річкою, виходили в море, купчилися на причалах і пірсах, завантажувалися й розвантажувалися: бойові кораблі, китобої і торгові галери, караки і ялики, малі коги й великі, лодії і лебідки, кораблі з Ліса, Тайроша і Пентоса, картянські перевізники прянощів завбільшки з палаци, кораблі з Толоса, Юнкая і островів Василіска. Їх було стільки, що Квентин, уперше побачивши порт з облавку «Лугового жайворонка», запевняв товаришів, що вони тут більш як на три дні не затримаються.
Однак минуло вже двадцять днів, а вони й досі тут і досі не знайшли корабля. Їм відмовили капітани «Мелантіни», «Доньки тріарха» й «Русалчиного цілунку». Старпом на «Сміливому мореплавці» розреготався їм в обличчя. Шкіпер «Дельфіна» насварив їх, що тільки час його марнують, а власник «Сьомого сина» заявив, що вони пірати. І все це в перший день.
Лише капітан «Оленятка» обґрунтував свою відмову. «Я пливу на схід, це правда,— сказав він їм за кубком розведеного вина.— Спершу з півдня обійду Валірію, а тоді рушу на схід сонця. У Новому Гісі ми поповнимо запаси води й харчів, а відтак спрямуємо весла в бік Карта й Нефритової Брами. Всі мандрівки ризиковані, а особливо довгі. То навіщо мені ризикувати ще більше, завертаючи в Невільничу бухту? „Оленятко“ — моє джерело існування. Я не поставлю його під загрозу, щоб відвезти на війну трьох божевільних дорнян».
Квентин думав уже, що краще б вони в Дощаниці купили собі корабель. Однак це привернуло б небажану увагу. В Павука шпигуни всюди, навіть у палатах Сонцеспису. «Якщо про твої плани дізнаються, Дорн спливе кров’ю,— застерігав батько, милуючись дітьми, які бавилися у водоймах і фонтанах Водосаду.— Зрозумій: те, що ми замислили, називається державною зрадою. Довіряй тільки своїм товаришам і старайся не привертати уваги».
Отож Герис Дринквотер спробував обеззброїти шкіпера «Пригоди» усмішкою.
— Якщо по правді, я не рахував усіх боягузів, які нам відмовили, але в «Купецькій хаті» я чув, що ви людина хоробріша й за добрі гроші ризикнете чим завгодно.
«Контрабандист»,— подумав Квентин. Саме так у «Купецькій хаті» й називали інші шкіпери свого колегу з «Пригоди». «Це контрабандист і работоргівець, пірат і сутенер, але на нього, можливо, ваша єдина надія»,— сказав хазяїн заїзду.
— І скільки,— потер шкіпер двома пальцями,— ви готові заплатити за таку мандрівку?
— Втричі більше за вашу звичайну розцінку до Невільничої бухти.
— З кожного? — вищирив зуби шкіпер, й це можна було би сприйняти за усмішку, от тільки вона надала його вузькому обличчю хижого виразу.— Можливо. Це правда, я сміливіший за інших. Коли ви хочете відплисти?
— Вже завтра.
— Гаразд. За годину до світанку повертайтеся з друзями і своїм вином. Ліпше відплисти, поки Волантис іще спить, щоб ніхто не ставив незручних питань про наші плани.
— Як скажете. За годину до світанку.
Шкіперова усмішка поширшала.
— Радий допомогти. Чудова буде мандрівка, правда?
— Упевнений,— озвався Герис. Тоді шкіпер попросив принести елю, й вони удвох випили за свою ризиковану подорож.
— Солодко співав,— згодом прокоментував Герис, коли вони з Квентином уже йшли з пірсу, на початку якого чекав винайнятий ними гатей. У повітрі висіли спека й задуха, а сонце світило так яскраво, що вони обидва мружилися.
— Тут усе місто солодке,— погодився Квентин, подумавши: «Від таких солодощів зуби чорніють». Тут рясно родив солодкий буряк, тож його подавали майже до кожної страви. Волантисяни робили з нього холодний суп, густий і насичений, як червоний мед. Вино тут також було солодке.— Тільки боюся, наша чудова подорож буде недовга. Цей солодкомовний чолов’яга не збирається везти нас у Мірін. Надто швидко він прийняв твою пропозицію. Отримає свою потрійну плату, а щойно ми зійдемо на облавок і відпливемо подалі від берега, він переріже нам горлянки й забере собі решту золота.
— Або припне нас ланцюгами до весел поряд з отими сердегами, які там смердять. Думаю, слід пошукати кращого контрабандиста.
Поряд з гатеєм очікував візник. У Вестеросі цей транспорт назвали б возом, тільки таких пишних возів Квентин не бачив ніде в Дорні, та й запрягали в нього не вола. Гатей тягнула карликова слониха, шкура в якої була кольору брудного снігу. На вулицях Старого Волантиса таких возів було багато.
Квентин залюбки би пройшовся пішки, однак до заїзду звідси — багато миль. Крім того, хазяїн «Купецької хати» попередив, що піші прогулянки опустять їх в очах і заморських капітанів, і волантисян. Люди можні їздять у паланкінах або гатеях... а в хазяїна заїзду якраз є родич, який має декілька таких транспортних засобів і радо прислужиться гостям.
Візник був одним з рабів того родича — невисокий чоловік з витатуйованим на щоці колесом, майже голий: тільки пов’язка на стегнах і сандалії. Шкіру мав кольору тика, а очі — як шматочки кременю. Допомігши гостям усістися на м’яке сидіння між двох величезних дерев’яних коліс воза, він заліз на спину слонихи.
— У «Купецьку хату»,— сказав йому Квентин,— але їдь уздовж причалу.
У місті, подалі від вітряної набережної, вулиці та провулки Волантиса були такі спекотні, що люди обливалися потом, принаймні на цьому боці річки.
Візник щось крикнув до слонихи місцевою говіркою. Вона пішла вперед, гойдаючи хоботом. Віз зрушив з місця, а візник загукав до матросів і невільників, щоб забиралися з дороги. Розрізнити їх було нескладно. Невільники всі були в татуюваннях: машкара з синього пір’я, блискавка від підборіддя до чола, монета на щоці, леопардові плями, череп, глечик... Мейстер Кедрі розповідав, що у Волантисі на кожного вільнонародженого припадає п’ять рабів, тільки не дожив, щоб самому в цьому пересвідчитися. Загинув того ранку, коли на борт «Лугового жайворонка» полізли корсари.
Того дня Квентин втратив ще двох друзів — веснянкуватого і кривозубого Віллама Велза, безстрашного списника, і Клетуса Айронвуда, вродливого попри косоокість, завжди галасливого, завжди реготливого. Клетус половину життя був близьким Квентиновим другом, справжнім побратимом. «Поцілуєш за мене свою наречену»,— прошепотів до Квентина Клетус, помираючи.
Корсари напали в передсвітанковій темряві, коли «Луговий жайворонок» стояв на якорі біля Спірних земель. Команда відбилася, але ціною дванадцяти життів. Потім матроси позабирали в мертвих корсарів чоботи, пояси та зброю, познімали сережки з вух і персні з пальців. Один з корсарів був такий товстий, що кухарю довелося рубати йому пальці різницьким ножем, щоб забрати собі персні. Знадобилося аж троє «жайворонків», щоб зіпхнути тіло в море. Після нього, без молитви й церемоній, поскидали й решту піратів.
Зі своїми померлими обійшлися шанобливіше. Матроси зашили їхні тіла в парусину, причепили каміння, щоб тіла швидше пішли на дно. Капітан «Лугового жайворонка» разом з командою прочитав молитву за душі полеглих товаришів. Тоді обернувся до своїх дорнських пасажирів — тих трьох, які заціліли з шістьох, що піднялися на борт у Дощаниці. Навіть Здоровань, блідий від морської хвороби й нетвердий на ногах, виліз із глибин трюму, щоб віддати останню шану. «Хтось із вас має сказати слово про своїх померлих, перш ніж ми віддамо їх морю»,— мовив капітан. Герис узяв слово, але йому довелося чимало прибрехати, оскільки він не наважувався відкрити правду про те, хто вони і звідки.
Не мало це все закінчитися саме так! «Онукам потім розповідатимемо»,— говорив Клетус у день від’їзду з батькового замку. Вілл, скривившись, мовив: «Ти мав на увазі — дівкам у тавернах, щоб залізти їм під спідниці». Клетус плеснув його по спині. «Щоб мати онуків, треба спершу мати дітей. А щоб мати дітей, треба комусь під спідницю залізти». Згодом, у Дощаниці, дорняни пили за майбутню Квентинову наречену, відпускали масні жартики про першу шлюбну ніч і мріяли про те, що побачать, чого досягнуть і чим уславляться. А досягли вони лише парусинового мішка з камінням для баласту.