«Лорд Тиріон». Карлику сподобалося, як це звучить. Можливо, в середніх синів і немає блискучої репутації золотого загону, але за декілька століть існування вони також здобували видатні перемоги.
— А в загоні служили інші лорди?
— Безземельні лорди,— сказав Брунатний Бен.— Як ти, Куцю.
Тиріон зістрибнув зі стільчика.
— Мій попередній брат виявився геть невдатним. Від нових братів я очікую більшого. Як мені отримати зброю і лати?
— А свиня тобі до них не потрібна? — поцікавився Каспоріо.
— Ой, я не знав, що в загоні є і твоя дружина,— парирував Тиріон.— Дуже мило, що ти мені її пропонуєш, але я надаю перевагу коню.
Брав почервонів, але Каламар голосно розреготався, і навіть Брунатний Бен хихикнув.
— Каламарю, проведи його до фургонів. Нехай обере собі щось із дружинної криці. І дівчину візьміть із собою також. Вдягніть на неї шолом, якусь кольчугу, щоб її можна було прийняти за хлопчика.
— Лорде Тиріоне, за мною,— підняв Тиріон запону намету, і карлик почеберяв надвір.— Я скажу Хапуну, щоб провів тебе. Забери свою жінку й чекай на нього біля їдальні.
— Вона мені не жінка. Краще забери її собі. Останнім часом вона тільки те й робить, що спить і злиться.
— Треба сильніше її бити й частіше порати,— дав пораду скарбничий.— Бери її з собою, не бери — роби як знаєш. Хапунові байдуже. Коли отримаєш лати, приходь до мене, і я ознайомлю тебе з обліковими книгами.
— Як скажеш.
Коли Тиріон увійшов у намет, Пенні, скрутившись калачиком, спала в куточку на тоненькому солом’янику, під горою брудних простирадл. Коли він торкнувся її чоботом, вона перекотилася, кліпнула, позіхнула.
— Гугоре, що таке?
— Невже ти знову до мене говориш?
Це було вже краще, ніж її постійна похмура мовчанка. «І все через покинутих собаку і свиню. Я врятував нас двох від рабства, можна було б і виявити трохи вдячності».
— Якщо ще трішки поспиш — усю війну проспиш.
— Я зажурена,— знову позіхнула Пенні.— І втомлена. Яка я втомлена!
«Втомлена чи хвора?» Тиріон опустився навколішки біля солом’яника.
— Щось ти бліда.
Він помацав її чоло. «Тут просто жарко — чи в неї гарячка?» Він не наважився озвучити це питання. Навіть такі загартовані чоловіки, як середні сини, жахливо боялися осідлати кобилу білу. Якщо вони подумають, що Пенні хвора, вони не завагавшись виженуть її з табору. «А може, навіть повернуть нас Єзановим спадкоємцям, хай які я давав розписки».
— Я підписався в їхній книзі. За старовинним звичаєм, кров’ю. Тепер я — середній син.
Пенні сіла, тручи зі сну очі.
— А як же я? Можна мені також записатися?
— Думаю, ні. Деякі вільні загони, як відомо, беруть жінок, але... зрештою, вони ж називаються не середні доньки.
— «Ми»,— виправила вона.— Якщо тепер ви належите до них, вам слід казати «ми», а не «вони». Ніхто не бачив Гарнюню? Каламар обіцяв попитати про неї. А про Хрума — про Хрума не було звісток?
«Ну, якщо вірити Каспоріо...» Пламів не-такий-уже-й-кмітливий заступник заявляв, що бачив трьох юнкайських ловців рабів, які ходили табором, розпитуючи про парочку рабів-утікачів. Каспоріо сказав, що в одного з них був спис з нахромленою собачою головою. Однак такі новини навряд чи допоможуть витягнути Пенні з ліжка.
— Поки що звісток немає,— збрехав Тиріон.— Ходімо. Потрібно підшукати тобі якісь лати.
Вона сторожко глянула на нього.
— Лати? Навіщо?
— Ось як казав мені мій старий військовий інструктор: «Ніколи не виходь на бій голяка, хлопче». І я йому вірю,— мовив Тиріон.— Крім того, оскільки тепер я — перекупний меч, мені ж потрібен меч, щоб хтось його міг перекупити.
Пенні й далі не рухалася. Схопивши її за зап’ясток, Тиріон поставив її на ноги, а потім кинув їй в обличчя оберемок одягу.
— Вбирайся. Вдягни плаща з каптуром і тримай голову похиленою. Ми маємо нагадувати двох хлопчаків — на той раз, якщо нас розшукують ловці рабів.
Коли з’явилося двоє карликів у плащах і каптурах, Хапун уже чекав біля їдальні, жуючи кислолист.
— Чув, ви двоє збираєтеся воювати разом з нами,— промовив сержант.— У Міріні всі вже, мабуть, штанці обмочили. Хтось із вас уже вбивав?
— Я,— сказав Тиріон.— Я хлопаю людей, як мух.
— Чим?
— Топором, кинджалом, влучним зауваженням. Хоча по-справжньому смертоносний я з арбалетом.
Хапун кінчиком свого гака почухав щетину на щоці.
— Гидка штука цей арбалет. Скільки людей ти ним убив?
— Дев’ять.
Батько, без сумніву, рахується щонайменше за дев’ятьох. Лорд Кичери Кастерлі, хранитель Заходу, щит Ланіспорту, королівський правиця, чоловік, брат, тричі батько.
— Дев’ять,— пирхнув Хапун і сплюнув червону слину. Цілився, мабуть, Тиріону під ноги, але влучив у коліно. Ось що він думав про «дев’ятьох». Руки сержанта були в червоних плямах від кислолисту. Заклавши два брудні пальці в рота, він свиснув.— Кеме! Ану ходи сюди, клятий ти виродку.
Кем з’явився бігом.
— Відведи лорда й леді Куців до фургонів, і нехай Молот підбере їм щось із дружинної криці.
— Молот, мабуть, валяється п’яний,— попередив Кем.
— Насци йому в пику. Це його точно збудить,— сказав Хапун і обернувся знову до Тиріона й Пенні.— Ніколи ще в нас не було бісових карликів, але хлопчаків не бракувало. Синів то однієї повії, то іншої, малих йолопів, які в пошуках пригод тікали з дому, попихачів, зброєносців усіляких. Дещо з їхнього мотлоху можна буде припасувати на карликів. Вони в цих обладунках загинули, швидше за все, але я впевнений, що таких лютих рубак, як ви, це не злякає. Дев’ятеро, кажеш?
Похитавши головою, він пішов геть.
Середні сини зберігали дружинну крицю в шістьох великих фургонах, зіставлених разом приблизно в центрі табору. Кем пішов уперед, розмахуючи списом, як патерицею.
— Як хлопець з Королівського Причалу міг опинитися у вільному загоні? — запитав його Тиріон.
Згаданий хлопець скоса глянув на нього.
— Хто вам сказав, що я з Королівського Причалу?
— Ніхто...— («Та кожне слово з твоїх вуст відгонить Блошиним Дном»).— Тебе видає розум. Кажуть, нема людей розумніших, ніж мешканці Королівського Причалу.
Це його наче здивувало.
— Хто це каже?
— Всі...
«Тобто я».
— Відколи це?
«Відтоді як я це вигадав».
— Та зроду-віку,— збрехав Тиріон.— Мій батько любив це повторювати. Ти не знав лорда Тайвіна, Кеме?
— Правицю? Бачив його одного разу — він верхи піднімався на пагорб. Його вояки мали червоні плащі й маленьких левів на шоломах. Мені подобалися шоломи,— сказав він і зціпив зуби.— Але мені не подобався правиця. Він сплюндрував місто. А потім розгромив нас на Чорноводді.
— Ти там був?
— Зі Станісом. З’явився лорд Тайвін з привидом Ренлі й оточив нас із флангів. Я, впустивши списа, втік, але біля кораблів отой клятий лицар каже: «Де твій спис, хлопче? У нас нема місця для боягузів»,— і вони відпливли, покинувши і мене, і ще тисячі людей. А потім поповзли чутки, що ваш батько відсилає всіх, хто воював за Станіса, на Стіну, отож я переплив вузьке море і приєднався до середніх синів.
— Скучив за Королівським Причалом?
— Трохи. Скучив за одним хлопцем, він... він був моїм другом. І за моїм братом Кенетом, але він загинув на мості з кораблів.
— Того дня загинуло дуже багато добрих людей,— сказав Тиріон. У нього шалено свербів шрам. Він пошкріб його нігтем.
— І за їжею скучив,— мрійливо мовив Кем.
— За маминими стравами?
— Страви моєї матері і щурі б не їли. Але там була одна харчівня... ніхто не варив таку добру масну миску, як у них. Така густа була — ложка стояла, і в ній усього було потроху. Ви колись куштували масну миску, Недоростку?
— Раз чи двічі. Я її називаю «співцівський суп».
— Це що значить?
— Так смачно, що кортить співати.
Кемові це сподобалося.