— Співцівський суп. Наступного разу, коли буду на Королівському Причалі, замовлю собі такого. А ви за чим скучаєте, Недоростку?
«За Джеймі,— подумав Тиріон.— За Шей. За Тишею. За моєю дружиною, я скучив за моєю дружиною, з якою навіть добре не був знайомий».
— За вином, повіями і грішми,— відповів він.— Особливо за грішми. На гроші можна купити вина й повій.
«А ще на них можна купити мечі й Кемів, які тими мечами орудуватимуть».
— А це правда, що в Кичері Кастерлі нічні горщики зі щирого золота? — запитав Кем.
— Не можна вірити всім пліткам. Особливо коли йдеться про дім Ланістерів.
— Кажуть, усі Ланістери — виверткі змії.
— Змії? — розсміявся Тиріон.— Чуєш гуркіт — це мій лорд-батько перевернувся в могилі. Ми — леви, принаймні називаємося ними. Але це не має значення, Кеме. Наступи на хвоста хоч змії, хоч леву, та результат один — смерть.
На той час вони вже дійшли до зброярні, тобто її подоби. Коваль, легендарний Молот, виявився застрашливим здорованем, у якого ліва рука була чи не вдвічі товстіша за праву.
— Він переважно п’яний,— сказав Кем.— Брунатний Бен попускає йому, але одного дня знайде справжнього зброяра.
У Молота був підмайстер — жилавий рудочубий юнак на прізвисько Цвяшок. «Ну звісно! Яке ще в нього може бути прізвисько?» — подумав Тиріон. Коли вони з Кемом увійшли до кузні, п’яний зброяр хропів, як і передбачав Кем, але Цвяшок не заперечував, щоб двійко карликів прогулялися по фургонах.
— Криця переважно паскудна,— попередив він їх,— але беріть усе, що зможе вам придатися.
Фургони, накриті цупкою шкірою, натягнутою на гнуте дерево, були повнісінькі старої зброї і броні. Кинувши погляд, Тиріон зітхнув: йому пригадалися лискучі ряди мечів, списів і галябард у зброярні під Кичерою Кастерлі.
— Це трохи забере часу,— промовив він.
— Там є міцна криця, треба тільки пошукати,— прогуркотів басовитий голос.— Некрасива, але меч зупинити зможе.
З глибини фургона вийшов кремезний лицар, з голови до ніг закутий у дружинну крицю. Поножі на ньому були розпаровані, латний комір укрився іржею, зате наручі були пишно оздоблені, прикрашені квітами з чорненого срібла. На правій руці він мав гофровану латну рукавицю, а на лівій — іржаву кольчужну рукавичку без пальців. У пипках фігурного нагрудника виднілися залізні кільця. На великому шоломі з баранячими рогами один ріг був зламаний.
Під шоломом виявилося побите обличчя Джори Мормонта. «Зараз він справжній перекупний меч, а не ота зломлена істота, яку ми витягнули з Єзанової клітки»,— подумав Тиріон. Синці вже майже зблякли, набряк переважно зійшов, тож Мормонт уже став схожий на людину... але зовсім мало нагадував себе колишнього. Бісівська маска, витаврувана в нього на правій щоці работоргівцями, щоб позначити його як небезпечного і неслухняного, залишиться з ним назавжди. Сер Джора й так ніколи не був красенем. З тавром його обличчя стало лячним.
— Мені достатньо бути красивішим за тебе,— посміхнувся Тиріон і обернувся до Пенні.— Ти йди в отой фургон, а я почну з цього.
— Буде швидше, якщо ми переглядатимемо речі разом,— сказала Пенні, дістаючи іржавий залізний напівшолом, хихикнула й натягнула його на голову.— Схожа я на лютого лицаря?
«Ти схожа на лицедійку з горщиком на голові».
— Це напівшолом. А тобі потрібен великий шолом.
Він відшукав потрібний і обмінявся з нею.
— Він завеликий,— гулко долинув зсередини голос Пенні.— Я нічого не бачу.
Знявши шолом, вона відкинула його вбік.
— А що не так з напівшоломом?
— Обличчя відкрите,— вщипнув її за ніс Тиріон.— Мені подобається твій носик. Не хочу, щоб ти його позбулася.
— Вам подобається мій ніс? — здивовано розширила вона очі.
«Семеро спасіть!» Відвернувшись, Тиріон заходився перебирати купу старої броні в глибині фургона.
— А ще щось у мені вам подобається? — запитала Пенні.
Мабуть, вона хотіла, щоб це прозвучало грайливо. Натомість прозвучало це сумно.
— Мені все в тобі подобається,— сказав Тиріон у надії нарешті покласти край цим розмовам,— а все в мені самому подобається мені ще більше.
— Навіщо нам лати? Ми ж просто лицедії. Ми тільки вдаємо двобої.
— От і постарайся вдавати якнайкраще,— сказав Тиріон, роздивляючись важку залізну кольчугу, настільки діряву, що здавалася проїденою міллю. «Яка це міль їсть кольчугу?» — Вдати мертвого — один зі способів урятуватися в бою. Добра броня — це інший спосіб.
«Хоча, боюся, тут доброї броні небагато». На Зеленому Зубці Тиріон воював у непідігнаних різномастих частинах лат з фургонів лорда Лефорда, а на голові мав шпичастий плосковерхий шолом, який дуже нагадував помийне відро. Але в цьому загоні криця була ще гірша. Не просто стара й погано припасована, а й пощерблена, потріскана, крихка. «А це що — засохла кров чи просто іржа?» Тиріон понюхав, але з певністю визначити не зміг.
— Ось арбалет,— підштовхнула до нього зброю Пенні.
Тиріон глянув.
— Стременний коловорот не для мене — у мене ноги закороткі. Мені краще ручний.
Якщо по правді, Тиріон не хотів брати арбалет. Перезарядка забирає забагато часу. Навіть якщо він причаїться біля виходку, чекаючи, поки хтось із ворогів вирішить присісти над ямою, шанси на те, що вдасться випустити більш як одну стрілу, невисокі.
Натомість він узяв моргенштерн, розкрутив, відклав. «Занадто важкий». Не взяв і келеп (занадто довгий), шпичасту булаву (також надто важка) й півдюжини мечів, поки не відшукав чингал собі до смаку — небезпечну сталеву зброю з трикутним лезом.
— Оце підійде,— сказав Тиріон. Лезо теж було трохи іржаве, але в такому вигляді воно ще небезпечніше. Далі він відкопав обтягнуті шкірою дерев’яні піхви, які пасували на чингал, і сховав його в них.
— Короткий меч для коротуна? — пожартувала Пенні.
— Це чингал, і зроблений він для нормальної людини,— озвався Тиріон і підштовхнув до неї старого довгого меча.— Ось меч. Візьми його в руку.
Пенні взяла, замахнулася, нахмурилася.
— Тяжкий.
— Криця трохи тяжча за дерево. Однак цим можна розрубати людині шию, і голова її не перетвориться на диню,— забравши в неї меч, він уважніше його роздивився.— Дешева криця. І пощерблена. Ось тут, бачиш? Забираю свої слова назад. Щоб голови рубати, потрібен кращий клинок.
— Я не хочу рубати голови.
— Тобі й не треба. Рубай нижче колін. Литку, підколінне сухожилля, кісточку... навіть велет упаде, якщо відрубати йому ступню. А коли він упаде, то він уже й не вищий за тебе.
Пенні скривилася, наче от-от заплаче.
— Вночі мені наснилося, що мій брат живий. Ми виступали перед якимсь можним лордом, на Хрумі й Гарнюні, й люди кидали нам троянди. Ми були такі щасливі...
Тиріон ляснув її по обличчю.
Ляснув легенько, ледве змахнувши долонею, зовсім не вклавши в ляпас сили. На щоці навіть сліду не лишилося. Але на очі їй усе одно набігли сльози.
— Хочеш і далі жити мріями і снами — лягай знову спати,— мовив до неї Тиріон.— Та коли прокинешся, ми все одно будемо рабами-втікачами в облоговому таборі. Хрум мертвий. Швидше за все, свиня також. А тепер підшукай собі якісь лати й одягайся, хай навіть буде муляти. Балаган у минулому. Ховайся, бийся, всрися — роби що заманеться, але роби це в латах.
Пенні торкнулася щоки, яку він ударив.
— Не слід було нам тікати. Ми не перекупні мечі. Ми взагалі не мечі. З Єзаном було не так уже й погано. Нянько іноді був жорстокий, але Єзан — ніколи. Ми були його улюбленці, його... його...
— Раби. Слово, яке ти шукаєш, «раби».
— Раби,— спалахнула вона.— Але особливі раби. Як-от Сладко. Його коштовності.
«Його кімнатні песики,— подумав Тиріон.— І він так нас любив, що відіслав у яму на з’їдання левам».
Але у словах Пенні був певний резон. Єзановим рабам велося краще, ніж багатьом селянам у Сімох Королівствах: від голоду взимку вони точно не помирали. Раби — це майно. Їх купують і продають, шмагають і таврують, використовують для тілесних задоволень власників, розмножують для збільшення кількості рабів. У цьому сенсі вони нічим не відрізняються від коней чи собак. Але здебільшого лорди добре обходяться зі своїми кіньми і собаками. Горді люди заявляють, що ліпше вже померти, ніж жити в рабстві, але чого варта гордість? Під загрозою криці такі люди трапляються не частіше, ніж драконові зуби,— в іншому разі на світі не було б стільки рабів. «Нема на світі раба, який сам не вирішив стати рабом,— подумав карлик.— Можливо, вибір був між неволею і смертю, але вибір був».