Для себе Тиріон Ланістер не робив винятку. На самому початку гострий язик заробив йому кілька смуг від батога на спині, але дуже швидко Тиріон навчився тішити і Нянька, і шляхетного Єзана. Джора Мормонт опирався довше й затятіше, та й він зрештою змирився б.
«А Пенні, ну...»
Пенні шукає нового господаря з того самого дня, коли її брат Гріш позбувся голови. «Їй потрібен хтось, хто про неї дбатиме, хто нею командуватиме».
Однак сказати таке вголос — занадто вже жорстоко. Натомість Тиріон мовив:
— Єзанові особливі раби не уникли кобили білої. Вони всі вже мертві. Першою захворіла Сладко.
Брунатний Бен Плам розповів, що Тиріонів товстун-господар помер у день їхньої втечі. Ні Бен, ні Каспоріо, ні інші перекупні мечі гадки не мали, що сталося з Єзановим цирком потвор... але якщо тільки брехня покладе край жалобі Пенні, Тиріон і далі брехатиме.
— Хочеш знову стати рабинею — знайду тобі по війні доброго господаря й продам тебе, щоб оплатити собі повернення додому,— пообіцяв їй Тиріон.— Підшукаю тобі лагідного юнкайця, щоб він одягнув на тебе знову гарний золочений нашийник з дзвіночками, які сповіщатимуть, куди ти йдеш. Але спочатку тобі треба вціліти в бурі, яка насувається. Мертвих лицедіїв ніхто не купить.
— Так само як і мертвих карликів,— сказав Джора Мормонт.— Заки закінчиться битва, ми, швидше за все, вже годуватимемо хробаків. Юнкайці програли цю війну, хоча поки що про це і не здогадуються. Мірін має піхотинців-незаплямованих — найкращу армію на світі. І ще Мірін має драконів. Їх знову стане троє, коли повернеться королева. А вона повернеться. Вона мусить. А з нашого боку воює чотири десятки юнкайських підпанків, кожен з яких привів своїх недовчених мавпочок. Раби на ходулях, раби в ланцюгах... вони б ще привели загони сліпців і паралітиків.
— Ой, та знаю я,— сказав Тиріон.— Середні сини перекинулися до переможених. Їм треба перекинутися назад, і негайно,— широко посміхнувся він.— Залиште це мені.
Цареборець
Двоє змовників — тінь біла і тінь темна — зійшлися в тиші зброярні на другому поверсі Великої піраміди, серед стійок зі списами, сагайдаків зі стрілами та трофеїв з давно забутих боїв.
— Сьогодні,— мовив Скагаз мо Кандак. З-під каптура клаптикового плаща виднілася бронзова маска кажана-кровопія.— Всі мої люди будуть на місцях. Гасло — «Гролео».
— Гролео,— повторив Селмі. «Що ж, дуже доречно».— Так. Те, що з ним зробили... ви були при дворі?
— Серед сорока вартових. Так і чекали наказу від тої порожньої мантії на троні, щоб прикінчити Кривавобородого й решту. Гадаєте, юнкайці наважились би піднести голову заручника самій Данерис?
«Ні»,— подумав Селмі.
— Гіздар, здається, був збентежений.
— Прикидався. Його родичі з Лораків повернулися неушкоджені. Ви самі бачили. Юнкайці зіграли цей балаган для нас, і шляхетний Гіздар був головним лицедієм. Проблема була не в Юрхазі зо Юнзаку. Рабовласники самі б радо затоптали старого бовдура. Це просто привід для Гіздара убити драконів.
Сер Баристан поміркував.
— Невже наважиться?
— Наважився ж вчинити замах на королеву? Чом не убити її улюбленців? Якщо не почнемо діяти, Гіздар якийсь час повагається, немов не хоче цього робити, даючи можливість мудрому панству позбутися штормокрука і кровного вершника. А вже тоді почне діяти. Вони хочуть, щоб до прибуття волантиського флоту дракони вже були мертві.
«Дуже схоже на правду». Так, усе збігалося. Але це не означало, що затія подобалася Баристанові Селмі.
— Цього не буде,— сказав він. Його королева — матір драконів, і він не дозволить скривдити її дітей.— Година вовка. Найчорніший час ночі, коли весь світ спить.
Уперше цей вислів він почув від Тайвіна Ланістера під мурами Сутінь-долу. «Він дав мені день, щоб вивести Ейриса. Якщо не повернуся з королем назавтра до світанку, на місто чекає криця і вогонь, сказав він. Була година вовка, коли я зайшов, і година вовка, коли ми вийшли».
— Сірий Черв’як з незаплямованими на зорі замкне брами.
— Краще на зорі почати атаку,— мовив Скагаз.— Нагло виступити з міста, напасти на блокадні лінії і розбити юнкайців, поки вони ще не прокинулися.
— Ні,— заперечив Селмі. Вони вже про це сперечалися.— У нас мир, підписаний і скріплений печаткою її світлості королеви. Ми його перші не порушуватимемо. Коли арештуємо Гіздара, сформуємо раду для управління містом і поставимо вимогу перед юнкайцями повернути нам заручників і відвести війська. Якщо ж вони відмовляться, тоді — і тільки тоді — ми повідомимо їм, що вони порушили мир, і дамо їм бій. А те, що ви пропонуєте, безчесно.
— А те, що пропонуєте ви, безглуздо,— сказав Гирявий.— Зараз найкращий час. Наші вільновідпущеники готові. Вони жадають бою.
І це таки була правда, знав Селмі. Саймон Смугастий з вільного братства і Молоно Йос-Доб з міцних щитів обидва прагнули битви, воліючи показати себе та змити юнкайською кров’ю всі кривди, які перетерпіли в житті. Лише Марселен з материних мужів розділяв сумніви сера Баристана.
— Ми це вже обговорювали. Ви погодилися на мій план.
— Погодився,— буркнув Гирявий,— але ж це було до Гролео. До голови. Рабовласники не мають честі.
— Зате ми маємо,— сказав сер Баристан.
Пробурмотівши щось по-пекарському, Гирявий промовив:
— Як зволите. Хоча, боюся, ми ще пошкодуємо про вашу старечу честь. Що з Гіздаровою вартою?
— Його світлість, коли спить, тримає біля себе двох бійців. Один стоїть під дверима в спальню, а другий усередині, у прилеглому алькові. Сьогодні це будуть Храз і Сталевошкурий.
— Храз,— буркнув Гирявий.— Мені це не подобається.
— Необов’язково проливати кров,— мовив сер Баристан.— Я хочу побалакати з Гіздаром. Якщо він зрозуміє, що ми не маємо наміру його вбивати, можливо, накаже своїй варті здатися.
— А якщо ні? Гіздар не повинен утекти.
— І не втече.
Селмі не боявся Храза, а тим паче Сталевошкурого. Вони — прості бійці з кубла. Хай які застрашливі, а колишні бійцівські раби навряд чи можуть вважатися доброю вартою. Їм не бракує швидкості, сили і жорстокості, і навіть зачатків бойового мистецтва, але криваві змагання не учать захищати королів. У бійцівському кублі появу суперника оголошують ріжки й барабани, а після бою переможцям бинтують рани і дають макове молочко від болю, бо загроза вже минула, і вони вільні до наступного бою пити, гуляти й розважатися з повіями. Але для лицаря королівської варти бій не закінчується ніколи. Загрози чатують звідусіль і приходять нізвідки, в будь-яку годину дня чи ночі. Сурми не оголошують появу ворогів: ними можуть виявитися слуги, васали, друзі, брати, сини, навіть дружини,— хто завгодно може ховати під плащем ножа, а в серці — вбивчі наміри. На кожну годину бою в лицаря королівської варти припадає десять тисяч годин спостереження, чекання, мовчазного стояння в тіні. Бійці короля Гіздара вже почали нудитися своїми новими обов’язками, а знуджені вояки розслабляються і повільніше реагують.
— Храза я беру на себе,— сказав сер Баристан.— А ви подбайте, щоб мені не довелося взяти на себе ще й когось із бронзових бестій.
— За це не бійтеся. Маргаз опиниться в ланцях і не встигне нам нашкодити. Кажу вам: бронзові бестії — мої.
— Кажете, у вас серед юнкайців є свої люди?
— Шпики і шпигуни. У Резнака більше.
«Резнакові не можна довіряти. Запах солодкий, а відчуття гидке».
— Хтось повинен звільнити наших заручників. Якщо не зможемо врятувати своїх людей, юнкайці використають їх проти нас.