— Як скажете. Щасти, старий.
І вони розійшлися в різні боки. Щойно сер Баристан продовжив спуск, бронзові бестії рушили за ним.
Покої короля ховалися в самому серці піраміди, на шістнадцятому й сімнадцятому поверхах. Спустившись туди, Селмі побачив, що двері замкнені на ланцюг, а обабіч стоять на чатах двоє бронзових бестій. Під каптурами їхніх клаптикових плащів ховалися маски щура й бика.
— Гролео,— сказав сер Баристан.
— Гролео,— відповів бик.— Третя зала праворуч.
Щур відімкнув ланцюги. Сер Баристан зі своїм супроводом увійшов у вузький службовий коридор з червоно-чорної цегли, освітлений смолоскипами. Проминув дві зали й повернув праворуч у третю, а за ним летіло відлуння кроків.
Під різьбленими дверима з твердого дерева, які вели в покої короля, стояв Сталевошкурий — молодий боєць із кубла, який ще не вважався першокласним. Щоки й чоло в нього були помережані складним чорно-зеленим татуюванням — то були стародавні валірійські чаклунські символи, які начебто робити його шкіру твердою, як сталь. Такі самі символи вкривали його груди й руки, хоча ще треба перевірити, чи здатні вони зупинити меч або топір.
Але й без них Сталевошкурий мав грізний вигляд: цей стрункий жилавий юнак був на півфута вищий за сера Баристана.
— Хто йде? — гукнув він, нахиляючи барду, щоб перегородити прохід. Побачивши сера Баристана в супроводі сарани, він прибрав барду й мовив: — Старий сер.
— З ласки короля, я мушу з ним переговорити.
— Година пізня.
— Година пізня, але потреба нагальна.
— Я можу запитати,— мовив Сталевошкурий, стукнувши ратищем барди в двері до королівських покоїв. Відчинилося вічко. З’явилося дитяче око. Крізь двері гукнув дитячий голос. Сталевошкурий відповів. Почулося, як відсувається важкий засув. Двері розчахнулися.
— Тільки ви,— мовив Сталевошкурий.— Бестії чекають тут.
— Як зволите,— мовив сер Баристан і кивнув до сарани. Один з вояків кивнув у відповідь. Селмі один ковзнув у двері.
Королівські покої — темні, без вікон, зусібіч оточені цегляними стінами вісім футів завтовшки — усередині виявилися великими й розкішними. Високу стелю підтримували великі чорні дубові бантини. Підлога була встелена шовковими килимами з Карта. На стінах висіли безцінні гобелени, старовинні й побляклі, які змальовували славні дні Старої Імперії Гіса. На найбільшому гобелені було зображено, як останні вцілілі вояки переможеної валірійської армії пірнають під ярмо, де їх заковують у ланцюги. Арка, яка вела в королівську спальню, прикрашена була парою коханців, вирізьблених із сандалового дерева, відполірованих і наолієних. Серові Баристану вони здалися огидними, хоча, без сумніву, за задумом мали збуджувати пристрасть. «Що швидше ми підемо звідси, то краще».
Світила тільки бронзова жаровня. Біля неї стояло двоє чашників королеви — Драказ і Кеза.
— Міклаз пішов будити короля,— сказала Кеза.— Принести вам вина, сер?
— Ні. Дякую.
— Присядьте,— мовив Драказ, указуючи на лавку.
— Ліпше я постою.
Чути було голоси, які долинали через арку зі спальні. Один з голосів належав королю.
Минула довга хвиля, перш ніж шляхетний король Гіздар зо Лорак Чотирнадцятий з’явився, позіхаючи і зав’язуючи пояс на халаті. Халат був із зеленого атласу, багато гаптований срібною ниткою і розшитий перлами. Під ним король виявився цілком голим. Це добре. Голі люди почуваються вразливими і менше схильні виявляти самогубний героїзм.
Жінка, яка, помітив сер Баристан, визирала з арки, ховаючись за серпанковою завісою, теж була гола, і шовк лише частково приховував її перса і стегна.
— Пане Баристане,— знову позіхнув Гіздар,— котра година? Прийшли новини про нашу любу королеву?
— Ні, ваша світлосте.
— «Ваша препишносте», будь ласка,— зітхнув Гіздар.— Хоча в таку годину доречніше буде «ваша сонність».
Король підійшов до буфету, щоб налити собі кубок вина, але в карафі залишилося на самому денці. На обличчі короля промайнуло роздратування.
— Міклазе, вина. Негайно.
— Так, ваша величносте.
— Візьми з собою Драгаза. Карафу арборського золотого і ще карафу солодкого червоного. І ніякої отої жовтої сечі. І ще раз побачу карафу порожньою — відшмагаю лозиною твої прегарні рожеві щічки.
Хлопчак помчав геть, а король знов обернувся до Селмі.
— Мені снилося, що ви знайшли Данерис.
— Сни не завжди справджуються, ваша світлосте.
— Підійшло б «ваша ясновельможносте». Що привело вас до мене в таку годину, сер? У місті сталося лихо?
— У місті все спокійно.
— Справді? — Гіздар був дещо збентежений.— То навіщо ви прийшли?
— Поставити вам питання. Ваша препишносте, це ви — гарпія?
Кубок випав з Гіздарових пальців і, відскочивши від килима, покотився.
— Ви прийшли до мене в спальню глупої ночі, щоб таке питати? Ви збожеволіли? — мовив король, тільки зараз помітивши, що сер Баристан у кольчузі й кірасі.— Що... навіщо... як ви смієте...
— Отрута — ваших рук справа, ваша препишносте?
Король Гіздар позадкував.
— Сарана? Це... це дорнянин. Квентин, так званий княжич. Запитайте Резнака, якщо не вірите мені.
— У вас є докази? Чи в Резнака?
— Ні, бо в іншому разі його б уже арештували. Можливо, слід це все одно зробити. Понад усякий сумнів, Маргаз витягне з них зізнання. Вони всі отруйники, ці дорняни. Резнак каже, вони поклоняються зміям.
— Вони їдять змій,— мовив сер Баристан.— Це було ваше бійцівське кубло, ваша ложа, ваші місця. Солодке вино і м’які подушки, інжир, дині й медова сарана. Це все забезпечили ви. Ще й заохочували її світлість скуштувати сарану, але самі жодненької не з’їли.
— Я... я не можу їсти гостре. Вона ж була моєю дружиною. Моєю королевою. Навіщо мені було її труїти?
«Він каже — була. Вважає її мертвою».
— Тільки ви можете відповісти на це питання, ваша препишносте. Може, ви хотіли замість неї взяти іншу жінку,— сер Баристан кивнув на дівчину, яка боязко визирала зі спальні.— Оцю, наприклад?
Король озирнувся з диким поглядом в очах.
— Її? Та вона ніхто. Постільна рабиня,— вигукнув він — і підняв руки.— Я обмовився. Не рабиня. Вільна жінка. Навчена мистецтва задоволень. Навіть у короля є певні потреби, а вона... вона вас хай не обходить, сер. Я б ніколи не скривдив Данерис. Ніколи.
— Ви заохочували королеву скуштувати сарану. Я чув.
— Я думав, їй сподобається,— Гіздар відступив ще на крок.— Страва водночас гостра і солодка.
— Гостра, солодка й отруйна. На власні вуха я чув, як ви наказали бійцям у ямі вбити Дрогона. Ви до них кричали.
Гіздар облизав губи.
— Тварюка жерла м’ясо Барсени. Дракони полюють на людей. Він убивав і палив...
— ...палив тих, хто хотів скривдити вашу королеву. Синів гарпії, швидше за все. Ваших друзів.
— Вони мені не друзі.
— Ви повсякчас це кажете, проте коли ви наказали їм припинити вбивства, вони підкорилися. Чого б вони вас слухалися, якби ви не були одним з них?
Гіздар похитав головою. Цього разу він не відповів.
— Скажіть мені правду,— провадив сер Баристан,— ви взагалі колись її любили, бодай трішки? Чи ви жадали тільки корони?
— Жадав? І ви смієте говорити про жадання? — вуста короля гнівно скривилися.— Я жадав корони, ага... але й наполовину не так сильно, як вона жадала того свого перекупного меча. Може, це її дорогоцінний капітан намагався її отруїти, бо вона ним знехтувала. А якби ще й я з’їв сарани... що ж, тим краще.
— Дааріо вбивця, але не отруйник,— сер Баристан підійшов ближче до короля, цього разу поклавши долоню на руків’я меча.— То ви гарпія? Скажіть мені правду, і я обіцяю вам швидку і легку смерть.
— Ви забагато собі дозволяєте, сер,— мовив Гіздар.— Годі з мене цих питань і вашої присутності. Я вас звільняю зі служби. Якщо негайно поїдете з Міріна, я подарую вам життя.
— Якщо гарпія не ви, назвіть ім’я справжньої гарпії,— сказав сер Баристан, витягуючи з піхов меча. Його гострий край зблиснув у світлі жаровні, мов вогненна жовтогаряча стрічка.