Гіздар зламався.
— Хразе! — заверещав він, задкуючи до спальні.— Хразе! Хразе!
Сер Баристан чув, як десь ліворуч відчинилися двері. Обернувся саме вчасно: з-за гобелена випірнув Храз. Рухався він повільно, досі сонний, але з улюбленою зброєю в руці — з дотрацьким арахом, довгим і кривим. Це шабля різуна, якою зручно з коня завдавати глибоких поздовжніх розрізів. «Смертельна зброя проти напівголих ворогів — у бійцівському кублі чи на полі бою». Але тут, у закритому приміщенні, довжина араха грає проти нього, й до того ж сер Баристан у кольчузі й кірасі.
— Я прийшов по Гіздара,— сказав лицар.— Склади зброю і відступи, і з тобою нічого не станеться.
— Старий! — розреготався Храз.— Та я зжеру твоє серце.
Вони були однакові на зріст, але Храз — майже на пуд важчий і на сорок років молодший: білошкірий, з мертвими очима й гребенем наїжаченого рудо-чорного волосся від чола до шиї.
— Тоді підходь,— промовив Баристан Безстрашний. Храз підійшов.
Уперше за цілий день Селмі почувався впевнено. «Ось для чого я був створений,— подумав він.— Для цього тану під солодку пісню криці, коли в руці меч, а переді мною — ворог».
Боєць з кубла рухався з неймовірною швидкістю — швидше за всіх, з ким коли-небудь бився сер Баристан. У його великих руках арах миготів зі свистом — сталева буря, яка налетіла на літнього лицаря, здавалося, з усіх боків водночас. Більшість ударів була спрямована в голову. Храз не дурень. Без шолома найвразливіше місце Селмі — вище плечей.
Він спокійно блокував удари, мечем зупиняючи кожен змах араха і відбиваючи його вбік. Леза з дзвоном стикалися і стикалися. Сер Баристан відступав. Краєм ока він бачив чашників, які так вибалушили очі, що ті нагадували курячі яйця. Лайнувшись, Храз замість удару згори завдав одного знизу, вперше спромігшись прослизнути повз лицарський клинок, але його арах тільки марно шкрябнув білу крицю поножів. У відповідь Селмі зачепив бійця за плече, розпоров тонкий льон і гризонув шкіру. Жовта сорочка спершу порожевіла, а потім почала швидко червоніти.
— Тільки боягузи заковуються у крицю,— заявив Храз, обходячи Селмі по колу. У бійцівських кублах ніхто в крицю не вдягався. Юрма збиралася заради крові: смерті, розчленування, передсмертних криків — музики пломенистого піску.
Сер Баристан розвертався разом з ним.
— Цей боягуз от-от уб’є вас, сер.
Боєць був ніякий не лицар, але за мужність заслужив звертання «сер». Храз не вмів битися з людиною в броні. Сер Баристан бачив це в його очах: сумнів, замішання, приплив страху. Боєць знову кинувся вперед, цього разу з криком, так наче крик заріже ворога краще за крицю. Арах різонув знизу, згори, знову знизу.
Селмі блокував удари в голову, а решту приймала його броня, в той час його власний клинок розтяв бійцеві щоку від вуха до рота, відтак провів червону смугу впоперек грудей. З Хразових ран цебеніла кров. Від цього, здавалося, він тільки більше шаленів. Ухопивши вільною рукою жаровню, він перевернув її, розсипавши під ноги Селмі жар. Сер Баристан перестрибнув. Храз рубонув його по руці, вцілив, але арах тільки сколов тверду емаль — далі його зупинила криця.
— У ямі ти б уже лишився без руки, старий.
— Ми не ямі.
— Зніми лати!
— Ще не пізно скласти зброю. Здавайся.
— Здохни,— виплюнув Храз... та коли він замахнувся арахом, його кінчик зачепився за гобелен і застряг. Цей шанс і був потрібен серові Баристану. Він розрізав бійцю живіт, відбив арах, не встиг Храз його вивільнити з гобелена, й добив ворога швидким ударом у серце, а в цей час тельбухи бійця уже вивалювалися, як слизькі в’юни.
Кров і кишки забруднили королівські шовкові килими. Селмі на крок відступив. Довгий меч у його руці був до половини червоний. Тут і там, де розсипався жар, килим почав тліти. Чути було, як плаче бідолашна Кеза.
— Не бійся,— сказав літній лицар.— Я вас не чіпатиму, дитино. Мені потрібен тільки король.
Витерши насухо меча об завісу, він рушив у спальню, де відшукав шляхетного Гіздара зо Лорака Чотирнадцятого, який скиглив, ховаючись за гобеленом.
— Пощадіть,— заблагав він.— Я не хочу помирати.
— Мало хто хоче. Але все одно всі люди помирають,— сховавши меча, сер Баристан поставив Гіздара на ноги.— Ходімо. Я проведу вас у камеру.
На цей час бронзові бестії, певно, вже роззброїли Сталевошкурого.
— Вас триматимуть під вартою до повернення королеви. Якщо проти вас не знайдуть ніяких доказів, ви лишитеся неушкодженим. Даю вам слово лицаря.
Узявши короля під руку, він повів його геть зі спальні, відчуваючи дивне запаморочення, немов від сп’яніння. «Я був королівським вартовим. А хто я тепер?»
Міклаз і Драказ повернулися з Гіздаровим вином. Вони застигли у відчинених дверях, притискаючи карафи до грудей і вибалушеними очима витріщаючись на Хразове тіло. Кеза й досі плакала, але з’явилася Джезана, почала її втішати. Обіймала молодшу дівчинку, гладила по голові. Позаду них стояло кількоро інших чашників, спостерігаючи.
— Ваша величносте,— заговорив Міклаз,— шляхетний Резнак мо Резнак п-просив п-переказати вам, щоб ви приходили негайно.
Хлопчак звертався до короля, так наче сер Баристан і не присутній, так наче на килимі не валяється мрець, чия кров повільно заливає шовк червоним. «Скагаз мав арештувати Резнака, поки ми не переконаємося у його відданості. Щось пішло не так?»
— Приходив куди? — запитав сер Баристан у хлопчика.— Куди сенешаль просить його світлість іти?
— Надвір,— сказав хлопчина, який немов уперше побачив Селмі.— Т-тобто на т-терасу, сер. П-побачити самому.
— Побачити що?
— Д-д-драконів. Драконів випустили, сер.
«Семеро спасіть»,— подумав літній лицар.
Приборкувач драконів
Ніч повільно скрадалася на чорних лапах. Година кажана поступилася місцем годині в’юна, а та в свою чергу — годині привидів. Княжич лежав у ліжку, втупившись у стелю, снив без сну — пригадував, уявляв, крутився під лляним покривалом, а у голові гарячково вирували думки про вогонь і кров.
Нарешті, втративши надію заснути, Квентин Мартел пішов у світлицю, де налив собі кубок вина і просто в темряві його випив. Солодкий смак був втіхою для язика, отож Квентин запалив свічку й налив собі ще кубок. «Вино допоможе заснути»,— сказав він собі, знаючи, що не допоможе.
Довгий час він задивлявся на свічку, а відтак відставив кубок і потримав долоню над полум’ям. Тільки зібравши всю волю в кулак, він примусив себе опустити руку нижче, поки полум’я не торкнулося шкіри, та щойно це сталося, княжич миттю відсмикнув руку, скрикнувши від болю.
— Квентине, ти здурів?
«Ні, просто злякався. Не хочеться згоріти».
— Герисе?
— Я почув, що ти ходиш.
— Не міг заснути.
— А опіки допоможуть? Тепле молоко і колискова були б кращі. А ще краще — можу відвести тебе у Храм грацій і підшукати тобі дівчину.
— Повію, маєш на увазі.
— Там їх називають граціями. Вони бувають різних кольорів. Червоні — єдині, з якими можна спати,— мовив Герис, сідаючи навпроти за столом.— Нашим септам, скажу я тобі, непогано було б узяти цю ідею на озброєння. Звертав увагу, що всі старі септи завжди нагадують чорнослив? Ось до чого доводить цнотливе життя.
Квентин визирнув на терасу, де серед дерев густо залягли нічні тіні. Чулося тихе крапання води.
— Це дощ? Усі твої повії поховалися.
— Не всі. У садах насолод є затишні хатинки, і там вони щоночі чекають, поки якийсь чоловік їх обере. Кого не оберуть, ті там лишаються до самого сходу, почуваючись самотніми і забутими. А ми могли б їх утішити.
— Ти хотів сказати — вони могли б утішити мене.
— І це також.
— Не така втіха мені потрібна.
— Я не згоден. Данерис Таргарієн — не єдина жінка на світі. Хочеш цнотливим і померти?
Квентин узагалі не хотів помирати. «Я хочу повернутися в Айронвуд і поцілувати обох твоїх сестер, побратися з Гвінеї Айронвуд, спостерігати за розквітом її краси, народити разом з нею дитину. Хочу виїздити на турнірах, полювати з соколом і з собаками, відвідати маму в Норвосі, перечитати книжки, які надсилає мені батько. Я хочу, щоб Клетус, Вілл і мейстер Кедрі знову були живі».