— Гадаєш, Данерис зрадіє, дізнавшись, що я переспав з якоюсь хвойдою?
— Можливо. Чоловіки обожнюють цнотливиць, але жінка любить, щоб чоловік трохи розумівся на тому, як поводитись у спальні. Це трохи схоже на бойове мистецтво. Щоб мати вправність, треба тренуватися.
Жарт уколов княжича. Квентин ніколи ще не почувався таким хлопчаком, як тоді, коли просив руки Данерис Таргарієн. Думка про те, що треба буде лягти з нею ліжко, лякала його не менше за драконів. А що як він не зможе її задовольнити?
— У Данерис є фаворит,— захищаючись, мовив він.— Батько відіслав мене сюди не для того, щоб розважати королеву в спальні. Ти знаєш, навіщо ми приїхали.
— Ти не можеш з нею побратися. В неї вже є чоловік.
— Вона не кохає Гіздара зо Лорака.
— Який зв’язок між коханням і шлюбом? Кому знати, як не княжичу. Кажуть, твій батько одружився з кохання. Багато радості це принесло?
«Небагато». Половину шлюбу Доран Мартел і його дружина-норвосянка провели нарізно, а другу половину — в постійних сварках. Це єдиний раз батько вчинив згарячу, кажуть люди, єдиний раз послухався серця, а не голови, і все життя про це шкодував.
— Не всі ризики закінчуються лихом,— не здавався Квентин.— Це мій обов’язок. Моя доля.
«Ти ж начебто мій друг, Герисе. Чого ти кпиш з моїх надій? Мене й так обсідають сумніви, міг би й не підливати олії у вогонь моїх страхів».
— Це стане моєю великою пригодою.
— Пускаючись у великі пригоди, люди незрідка гинуть.
Герис таки мав рацію. У легендах частенько про це йдеться. Звитяжець разом з друзями й товаришами вирушає в похід, стикається з небезпеками, з перемогою повертається додому. Але дехто з його товаришів не повертається. «Однак сам звитяжець не гине ніколи. Я мушу стати цим звитяжцем».
— Я маю виявити мужність. Невже ти хочеш, щоб Дорн пам’ятав мене як невдаху?
— Дорн і так навряд чи довго про нас пам’ятатиме.
Квентин посмоктав опік на долоні.
— Дорн пам’ятає Ейгона і його сестер. Драконів забути не так легко. Данерис люди також пам’ятатимуть.
— Якщо вона ще жива.
— Вона жива,— сказав Квентин. «Мусить бути жива».— Просто заблукала, а я її знайду.
«А коли мені це вдасться, вона погляне на мене такими самими очима, якими дивиться на свого перекупного меча. Коли я доведу, що гідний її».
— Прилетиш до неї на драконі?
— Я верхи їжджу з шістьох років.
— І не раз, не два коні тебе скидали з сідла.
— Але це не зупиняло мене — я знову сідав у сідло.
— Тебе ще ніколи не скидали за тисячу футів над землею,— зауважив Герис.— І коні рідко перетворюють своїх наїзників на обгорілі кості й попіл.
«Я усвідомлюю небезпеку».
— Не хочу більше цього слухати. Я тебе не тримаю. Знайди собі корабель і тікай додому, Герисе.
Княжич підвівся, задмухав свічку й заліз назад у ліжко, під просяклі потом лляні простирадла. «Треба було поцілувати бодай одну з дринквотерівських близнючок, а ліпше обох. Треба було поцілувати їх, поки я ще мав можливість. Треба було поїхати в Норвос відвідати маму і її рідний край, щоб вона знала, що я її не забув». Чути було, як за вікнами падає дощ, тарабанячи по цеглі.
Заки приповзла година вовка, дощ уже падав невпинно, щільним холодним потоком, і скоро цегляні вулиці Міріна перетворяться на ріки. Троє дорнян поснідали в передсвітанковій прохолоді: це був простий сніданок з фруктів, хліба й сиру, який вони запили козиним молоком. Коли Герис хотів налити собі кубок вина, його зупинив Квентин.
— Не пий вина. Вип’єш, коли все закінчиться.
— Дуже сподіваюся,— озвався Герис.
Здоровань визирнув на терасу.
— Так і знав, що буде дощ,— похмурим тоном промовив він.— Усю ніч кості ломило. Їх завжди ломить на дощ. Драконам ця негода не сподобається. Вода й вогонь не поєднуються, це відомий факт. Тільки розпалиш багаття, воно гарненько розгориться, аж тут починає накрапати дощик, дрова промокають — і все, полум’я згасло.
— Дракони не з дерева, Арчу,— хихикнув Герис.
— Деякі дуже навіть з дерева. Отой старий король Ейгон, отой сварливий, будував дерев’яних драконів, щоб нас скорити. Погано це закінчилося.
«І це теж може закінчитися погано»,— подумав княжич. Його не хвилювали помилки й поразки Ейгона Негідника, але мучили сумніви й побоювання. Від натужних жартів його друзів тільки голова розболілася. «Вони не розуміють. Вони — дорняни, так, але я — це Дорн. Через багато років, коли я помру, про мене складуть пісню». Він різко підвівся.
— Час.
Друзі також зіп’ялися на ноги. Сер Арчибальд допив козине молоко і зворотом долоні витер молочні вуса з верхньої губи.
— Принесу лицедійські костюми.
Він повернувся з оберемком одягу, який вони отримали від Пошарпаного Правителя під час другої зустрічі. Три довгі плащі з каптурами, пошиті з міріад крихітних квадратних клаптиків, три дрючки, три короткі мечі, три блискучі мідні маски. Бик, лев і мавпа.
Це все, що потрібно, аби стати бронзовою бестією. «Можуть запитати гасло,— попередив Пошарпаний Правитель, вручаючи їм одяг.— Це „пес“».
«Ви впевнені?» — перепитав Герис.
«Можу життя на це поставити».
«Моє життя»,— правильно зрозумів його слова княжич.
«Саме його».
«Звідки ви дізналися гасло?»
«Натрапили випадково на кількох бронзових бестій, і Мерис їх гарно розпитала. Але княжич має розуміти, що такими подробицями ліпше не цікавитися. У Пентосі є приказка: ніколи не питай у пекаря, що він поклав у пиріг. Просто їж».
Просто їж. У цьому є своя мудрість, подумалося Квентинові.
— Я буду биком,— оголосив Арч.
Квентин вручив йому маску бика.
— Лев буде мені.
— А з мене ви зробили мавпу,— притиснув Герис мавпячу маску до обличчя.— Як у цих штуках можна дихати?
— Вдягай давай,— озвався княжич, який був не в гуморі для жартів.
До костюму додався і батіг — старий шкіряний ремінь на кістяному держаку, оздобленому бронзою: таким батогом можна з вола шкуру злупити.
— А це навіщо? — поцікавився Арч.
— Данерис використала батіг, щоб приборкати чорну тварюку,— сказав Квентин, скручуючи батіг і вішаючи собі на пояс.— Арчу, бери з собою свій келеп. Він може знадобитися.
Поночі потрапити у Велику піраміду Міріна нелегко. Щодня на заході сонця двері замикають на засув, і до самого світанку вони залишаються зачиненими. На кожному вході стоять чатові, й нижню терасу також патрулюють чатові, щоб добре бачити вулицю. Колись на чати ставили незаплямованих. Тепер замість них бронзові бестії. Різниця істотна, сподівався Квентин.
Зміна варти відбувається на світанку, але до нього була ще година, коли троє дорнян спустилися службовими сходами. Навколишні стіни, муровані з цегли півсотні різних кольорів, у темряві здавалися сірими, поки на них не падало світло Герисового смолоскипа. За цілий довгий спуск дорнянам не трапилося ні душі. Чувся тільки скрегіт їхніх власних чобіт по вичовганій цеглі під ногами.
Головна брама піраміди виходила на мірінську центральну площу, але дорняни пішли до бічного входу, який вів у провулок. Цим входом користувалися за старих часів раби, коли виходили у господарських справах, через цей вхід робили доставку торгівці й заходив простолюд.
Двері були суцільно бронзові, замкнені на важкий залізний засув. Перед ними стояло двоє бронзових бестій, озброєних дрючками, списами й короткими мечами. Світло відбивалося від гладенької бронзи їхніх масок — щура й лиса. Квентин жестом наказав Здорованю не виходити з темряви. Вони з Герисом вийшли до дверей.
— Щось ви рано,— сказав лис.
— Можемо піти геть, якщо хочете,— знизав плечима Квентин.— А ви стійте нашу варту.
Акцент у нього був зовсім не гіскарський, знав він, але половина бронзових бестій — звільнені раби, які розмовляють своїми рідними мовами, тож на його акцент ніхто не звернув уваги.