— До біса,— зронив щур.
— Назвіть сьогоднішнє гасло,— мовив лис.
— Пес,— відповів дорнянин.
Двоє бронзових бестій обмінялися поглядами. Три довгі хвилі Квентин боявся: щось пішло не так, Гарна Мерис і Пошарпаний Правитель дізналися неправильне гасло. А потім лис крекнув.
— Що ж, пес,— мовив він.— Передаємо чати вам.
Тільки коли вони пішли, княжич видихнув затамоване повітря.
Часу вони мали небагато. Скоро прийде справжня зміна.
— Арчу,— гукнув Квентин, і з’явився Здоровань; маска бика сяяла у світлі смолоскипа.— Засув. Хутчій.
Залізний засув був товстий і тяжкий, але добре змащений оливою. Сер Арчибальд легко його підняв. Ще він тільки ставив його вертикально на підлогу, а Квентин уже відчинив двері, й Герис вийшов надвір, розмахуючи смолоскипом.
— Давай його сюди. Швиденько.
Фургон різника чекав у провулку. Візник хльоснув мула й закотив фургон у піраміду — окуті залізом колеса голосно зацокали по бруківці. У фургоні лежала порубана воляча туша і двоє заколотих овець. За ним пішки увійшло півдюжини людей. П’ятеро було в плащах і масках бронзових бестій, але Гарна Мерис перебиратися не схотіла.
— Де ваш лорд? — запитав у неї Квентин.
— Не маю я ніякого лорда,— відповіла Мерис.— Якщо питаєш про правителя, то він неподалік з п’ятдесятьма нашими. Витягнеш дракона — і він витягне вас із міста, як і обіцяв. А тут командує Каґо.
Сер Арчибальд кисло роздивлявся різницький фургон.
— Хіба сюди поміститься дракон? — зронив він.
— Має поміститися. Сюди влазить двоє волів,— озвався Трупоріз, який перебрався на бронзову бестію, а пошрамоване обличчя заховав за маскою кобри, але його видавав знайомий арах, що висів у нього при боці.— Нам сказали, ці двоє менші, ніж оте чудовисько королеви.
— У ямі вони росли повільніше,— підтвердив Квентин: він читав, що так само було і з драконами в Сімох Королівствах. Вагар і Мераксис були більші за будь-якого з драконів, вирощених у Драконячому Лігві, поминаючи вже монстра на прізвисько Чорний Жах, який належав королю Ейгону.— Ланцюгів привезли достатньо?
— Скільки у вас драконів? — мовила Гарна Мерис.— А тут ланцюгів, схованих під м’ясом, вистане на десятьох.
— Дуже добре,— озвався Квентин, відчуваючи запаморочення. Те, що відбувалося, здавалося якимсь несправжнім. Однієї митті зринуло відчуття, що це гра, іншої миті — що це нічний кошмар, поганий сон, у якому Квентин відчиняє двері в темряву, знаючи, що за ними чатують жах і смерть, але чомусь не має сили зупинитися. Долоні змокріли. Витерши їх об ноги, він промовив: — Біля ями є свої вартові.
— Знаємо,— відгукнувся Герис.
— Треба підготуватися.
— Ми готові,— сказав Арч.
У Квентина закрутило в животі. Він ледве стримався, щоб не вибігти й не сходити до вітру: розумів, що зараз це геть невчасно.
— Тоді нам сюди,— промовив він. Нечасто він почувався таким хлопчиськом. Але всі рушили за ним: Герис і Здоровань, Мерис і Каґо, всі інші звіяні вітром. Двоє перекупних мечів зі схованки у фургоні дістали арбалети.
Після стайні перший поверх Великої піраміди нагадував справжній лабіринт, але Квентина Мартела сюди водила королева, тож він пам’ятав дорогу. Три величезні цегляні арки, потім крутий кам’яний спуск у глибину, потім в’язниця, камери тортур і два глибокі кам’яні чани. Кроки відлунювали від стін, а позаду гуркотів різницький фургон. Здоровань на ходу зняв зі стіни смолоскип і очолив гурт.
Попереду постали останні важкі залізні двостулкові двері, іржаві та грізні, замкнені на ланцюг, кожна ланка в якому була завтовшки з руку. Величина й товщина дверей знову змусили Квентина Мартела засумніватися в мудрості своєї затії. Гірше було те, що обидві стулки виявилися пом’ятими: хтось намагався вирватися зсередини. У трьох місцях товсте залізо потріскалося, а верхній кут лівої стулки був оплавлений.
Двері охороняло четверо бронзових бестій. У трьох були довгі списи, а четвертий — сержант — був озброєний коротким мечем і кинджалом. У нього маска була у формі голови василіска. Решта бестій була в комашиних масках.
«Сарана»,— збагнув Квентин.
— Пес,— промовив він.
Сержант напружився.
І цього вистачило Квентинові Мартелу, щоб здогадатися: щось пішло не так.
— Схопити їй,— прохрипів він, у той час як рука василіска метнулася до меча.
Він рухався швидко, цей сержант. Але Здоровань рухався ще швидше. Кинувши смолоскип у найближчу сарану, він потягнувся за спину й вихопив келеп. Не встиг клинок василіска вислизнути зі шкіряних піхов, а гостряк келепа вже увігнався василіскові у скроню, пробивши тонку бронзову маску, шкіру й кістку. Сержант поточився вбік, а потім його коліна підломилися, й він осів на підлогу, шалено здригаючись усім тілом.
Квентин закам’яніло витріщався, у животі вирувало. Його власний клинок і досі ховався в піхвах. Княжич не встиг навіть потягнутися по нього. Очима він прикипів до присмертного сержанта, який і досі сіпався. На підлозі валявся смолоскип, затухаючи, й у його світлі всі тіні стрибали й корчилися, немов передражнюючи передсмертні дрижаки сержанта. Княжич і не бачив, що на нього насувається спис, поки Герис не втелющився в нього, відкидаючи вбік. Гостряк списа чиркнув по лев’ячій голові. Навіть по дотичній удар був такої сили, що мало не зірвав маску. «А поцілив би точно мені в шию»,— приголомшено подумав княжич.
Герис лайнувся: його оточила сарана. Долинув тупіт ніг. А потім з тіней вибігли перекупні мечі. Один з чатових на мить затримав на них погляд — і цього вистачило Герисові, щоб наблизитися до нього впритул, обминувши наставлений спис. Він загнав меча під маску, в шию бестії, а другий вояк у масці сарани отримав у груди арбалетну стрілу.
Останній чатовий у масці сарани впустив списа.
— Здаюся. Я здаюся.
— Ні. Помри,— сказав Каґо, одним ударом араха знімаючи йому голову з плечей: валірійська криця розітнула шкіру, кістки і хрящі, немов сало.— Забагато галасу,— дорікнув Каґо.— Почули всі, хто має вуха.
— Пес,— сказав Квентин.— Сьогоднішнє гасло начебто мало бути «пес». Чому вони нас не пускали? Нам сказали...
— Вам сказали, що ваша вся затія — божевілля, ти не забув? — втрутилася Гарна Мерис.— Роби те, заради чого прийшов.
«Дракони,— подумав Квентин.— Так. Ми прийшли по драконів». Відчуття було таке, наче його от-от знудить. «Що я тут роблю? Батьку, навіщо? За чотири хвилі загинуло четверо людей — і за що?»
— Вогонь і кров,— прошепотів він,— кров і вогонь.
Кров уже збиралася в калюжу в нього під ногами, просочуючи товсту цегляну підлогу. Вогонь чаївся за дверима.
— Ланцюги... в нас нема ключа...
— У мене є ключ,— сказав Арч і широко та швидко замахнувся келепом. Коли лезо торкнулося замка, посипалися іскри. І ще раз, і ще раз, і ще раз. За п’ятим разом замок тріснув, і ланцюг упав з таким гуркотом, що його, упевнений був Квентин, почула половина піраміди.— Давайте сюди віз.
Нагодовані дракони будуть слухняніші. «Нехай потішаться запеченою бараниною».
Арчибальд Айронвуд, учепившись у залізні двері, потягнув стулки врізнобіч. Іржаві завіси зарипіли, щоб уже прокинулися всі, хто й досі не прокинувся від гуркоту розбитого замка. В обличчя знагла вдарило гаряче повітря, густе від запахів золи, сірки й обгорілого м’яса.
За дверима була чорнота — похмура пекельна темрява, яка здавалася живою і загрозливою, голодною. Квентин відчував, що в темряві щось є — скрутилося й чекає. «Воїне, дай мені мужності,— молився він. Йому не хотілося робити того, що збирався, але іншого способу він не знав.— Навіщо ще Данерис показала мені драконів? Вона хоче, щоб я себе проявив». Герис вручив йому смолоскип. Княжич переступив поріг.
«Зелений — Рейгал, білий — Вісеріон,— нагадав собі він.— Називати їх на ім’я, наказувати, говорити спокійно, але владно. Підкорити їх, як підкорила Данерис Дрогона у ямі». Дівчина була одна, вбрана в невагомий шовк, але поводилася безстрашно. «Не треба боятися. Якщо змогла вона, то зможу і я». Головне — це не показувати страху. Тварини здатні відчувати страх, а дракони... Що він знає про драконів? «Що люди взагалі знають про драконів? Вони вже понад століття як зникли зі світу».