Попереду показався край ями. Квентин повільно наближався, з боку в бік водячи смолоскипом. Стіни, долівка й стеля поглинали світло. «Обсмалені,— збагнув княжич.— Цегла почорніла, кришиться як зола». З кожним кроком повітря теплішало. Квентин почав пітніти.
Перед ним з’явилося два ока.
Бронзові, ясніші за поліровані щити, вони сяяли власним жаром, горіли за серпанком диму, який здіймався з ніздрів дракона. Світло Квентинового смолоскипа залило темно-зелену луску — зелений мох у присмеркових лісових хащах, коли згасає останнє світло дня. А тоді дракон розтулив пащу — і Квентина затопили світло й спека. За рядом гострих чорних зубів він побачив жар, як у печі: мерехтіння дрімотного вогню, у сто разів яскравішого за смолоскип. Голова у дракона була більша за кінську, а шия просто нескінченна — піднімаючись, вона звивалася, немов велетенська зелена змія, й ось уже два палючі бронзові ока дивляться на нього згори вниз.
«Зелена,— подумав Квентин,— луска зелена».
— Рейгале,— промовив він. Голос тріснув, і вийшло якесь кумкання. «Жабка,— подумав він,— я знову перетворююся на Жабку».— Їда,— кумкнув він, пригадавши,— давайте їду.
Здоровань почув. Витягнув за ноги вівцю з фургона, розмахнувся й кинув її в яму.
Рейгал зловив її на льоту. Його голова рвучко крутнулася, і з-поміж зубів вистрілило полум’я — вир жовтогарячого вогню, помережаний зеленими прожилками. Не встигла димна туша впасти на цеглу, як на ній зімкнулися драконові зуби. Навколо туші ще світився полум’яний ореол. У повітрі смерділо паленою вовною і сіркою. «Запах дракона».
— Я гадав, їх двоє,— сказав Здоровань Арч.
«Вісеріон. Так. Де Вісеріон?» Княжич опустив смолоскип нижче, щоб пролити трохи світла у темряву, яка залягла внизу. Побачив зеленого дракона, який дер паруючу тушу вівці, з боку в бік метляючи хвостом. На шиї в нього виднівся товстий залізний нашийник, з якого звисало три фути обірваного ланцюга. Серед почорнілих кісток на дні ями валялися поламані ланки — покручені, частково оплавлені. «Коли я тут був востаннє, Рейгал був припнутий до стіни й підлоги,— пригадав княжич,— а Вісеріон висів, учепившись у стелю». Позадкувавши, Квентин підняв смолоскип і задер голову.
Якусь мить він не бачив нічого, окрім почорнілої цегли склепіння, обвугленого драконовим полум’ям. Затим око вихопило цівочку попелу, що зрадила якийсь рух. Щось біле, напівсховане, ворухнулося. «Він собі зробив печеру,— збагнув княжич.— Нору в цеглі». Підвалини Великої піраміди Міріна — товсті й масивні, адже на них тримається велетенська будівля: навіть внутрішні стіни тут утричі товстіші, ніж куртина будь-якого замку. Але Вісеріон за допомогою полум’я і пазурів видовбав собі в них нору, щоб у ній спати.
«А ми його щойно збудили». Квентин побачив істоту, яка нагадувала велетенського білого змія, що скрутився всередині стіни — ближче до верху, де стіна переходила в стелю. Знову посипався вниз попіл, за ним відвалилися шматочки цегли. Змій витягнув шию і хвіст, показалася довга рогата голова дракона, й у темряві сяйнули очі, наче золоті жарини. Зашурхотіли крила, розгортаючись.
У Квентина з голови вилетіли всі плани. Каґо Трупоріз гаркнув своїм перекупним мечам якусь команду. «Ланцюги, він послав людей по ланцюги»,— подумав дорнський княжич. План був такий: нагодувати тварин і, поки вони дріматимуть, закувати в ланцюги, як це зробила королева. Бодай одного дракона, а краще обох.
— Ще м’яса,— сказав Квентин. «Щойно тварини наїдяться, стануть млявішими». Він бачив це на прикладі змій у Дорні, але тут, з цими чудовиськами...— Принесіть... принесіть...
Вісеріон стрибнув зі стелі, широко розкинувши білі шкірясті крила. Обірваний ланцюг, який звисав у нього з шиї, заметлявся. Крила ляснули раз, удруге, а потім яму освітило полум’я з драконової пащі — кольору білого золота, з червоними й жовтогарячими прожилками, й затхле повітря вибухнуло хмарою гарячого попелу й сірки.
Чиясь рука схопила Квентина за плече. З його долоні випав смолоскип і, покотившись по підлозі, полетів у яму, так і не згаснувши. Княжич опинився лицем до лиця з бронзовою мавпою. Герис.
— Квенте, нічого не вийде. Вони занадто дикі, вони...
З ричанням, яке розігнало б і сотню левів, дракон приземлився, відрізаючи дорнян від дверей. Голова його рухалася з боку в бік — він роздивлявся непроханих гостей: дорнян, звіяних вітром, Каґо. Найдовше він затримав погляд на Гарній Мерис, принюхуючись. «Жінка,— збагнув Квентин.— Він здогадався, що це жінка. Він шукає Данерис. Він хоче бачити свою матір і не розуміє, чому її тут нема».
Квентин вивільнився з Герисової руки.
— Вісеріоне,— гукнув він. «Білий — це Вісеріон». На якусь мить він злякався, що все переплутав.— Вісеріоне,— знову покликав він, намацуючи батога, який висів у нього на поясі. «Вона приборкала чорного дракона батогом. Мені слід зробити те саме».
Дракон знав своє ім’я. Голова його обернулася, погляд на три довгі хвилі затримався на дорнянині. За блискучими чорними зубами-кинджалами горіло біле полум’я. Очі нагадували озерця розплавленого золота, а з ніздрів валив дим.
— Сядь,— наказав Квентин. Кашлянув, ще раз кашлянув.
У повітрі висів густий дим, а сморід сірки не давав дихати. Вісеріон утратив до княжича цікавість. Розвернувшись до звіяних вітром, він шарпнувся до дверей. Можливо, занюхав кров убитих чатових або м’ясо в різницькому фургоні. А може, побачив, що вихід відчинений.
Квентин чув, як загорлали перекупні мечі. Каґо вимагав ланцюгів, а Гарна Мерис репетувала, щоб хтось там відступив з дороги. На землі дракон рухався незграбно, як людина рачки, але дуже швидко — княжич і повірити не міг, що він такий прудкий. Звіяні вітром не зразу відступили з дороги, і Вісеріон знову заревів. Долинув брязкіт ланцюгів, дзижчання арбалета.
— Ні,— вереснув княжич,— ні, не треба, ні! — але було запізно. «Бовдур»,— ще встиг подумати він, а стріла, відскочивши від Вісеріонової шиї, зникла в темряві. За нею полетіла вогненна стрічка — драконова кров, золотисто-червона і блискуча.
Арбалетник саме намацував ще одну стрілу, коли у нього на шиї зімкнулися драконові зуби. Чоловік був у масці бронзової бестії — у застрашливій тигровій машкарі. Коли він, впустивши арбалет, спробував руками розтиснути Вісеріонові щелепи, з рота тигра вихопилося полум’я. Очі чоловіка з негучним виляском луснули, а мідь навколо них потекла. Дракон відірвав шмат м’яса — більшу частину шиї перекупного меча, заковтнув, а тіло в цей час повалилося на підлогу.
Решта звіяних вітром відступала. Навіть Гарна Мерис не могла такого витримати. Вісеріонова рогата голова оберталася то до людей, то до здобичі, але за мить він забув про перекупних мечів і відгриз собі ще м’яса з трупа. Цього разу ногу.
Квентин розкрутив батога.
— Вісеріоне,— крикнув він — цього разу гучніше. Він зможе це зробити, він це зробить, батько послав його на інший кінець світу саме заради цього, і Квентин його не підведе.— ВІСЕРІОНЕ!
Батіг розітнув повітря з виляском, який луною відбився від почорнілих стін.
Звелася біла голова. Звузилися золоті очі. З драконових ніздрів піднімалися спіральні цівки диму.
— Сядь,— наказав княжич. «Не можна, щоб він відчув твій страх».— Сядь, сядь, сядь.
Замахнувшись, він уперіщив дракона батогом по морді. Вісеріон засичав.
І тут Квентина вдарило гарячим вітром, зачувся шелест шкірястих крил, у повітря злетіла хмара попелу й золи, від обвугленої і почорнілої цегли луною відбилося дике ревіння, а Квентинові друзі несамовито заволали. Герис знову і знову вигукував його ім’я, а Здоровань загорлав:
— Позаду, позаду, позаду!
Квентин обернувся — і змушений був лівою рукою затулитися від пічного жару, який війнув у очі. «Рейгал,— нагадав собі княжич,— зелений — це Рейгал».
Замахнувшись батогом, він помітив що той палає. Палала і рука. Усе тіло, усе тіло палало.
«Ох»,— подумав княжич. І заверещав.
Джон
