Та хай як журився Квентин за Віллом і Клетусом, а найгостріше він відчував утрату мейстра. Кедрі вільно володів говірками усіх вільних міст і навіть гіскарським суржиком, яким розмовляли мешканці узбережжя Невільничої бухти. «З тобою поїде мейстер Кедрі,— повідомив батько перед розлукою.— Слухайся його порад. Половину життя він присвятив вивченню дев’ятьох вільних міст». Квентин не міг не думати, наскільки все було б легше, якби Кедрі й досі був з ними і скеровував їх.
— Я б за легенький вітерець маму продав,— сказав Герис, поки гатей котився крізь портову юрму.— Волого, як у Діви в піхві, а ще й полудня немає. Ненавиджу це місто.
Квентин поділяв його почуття. Гнітюча вогка спека Волантиса висмоктувала сили, через неї він повсякчас почувався брудним. Найгірше було знати, що ніч не принесе полегшення. На високогірних луках маєтностей лорда Айронвуда повітря поночі завжди свіже та прохолодне, хай якими спекотними бувають дні. Але не тут. У Волантисі ночі майже такі самі жаркі, як і дні.
— Завтра у Новий Гіс відпливає «Богиня»,— нагадав Герис.— Це принаймні ближче.
— Новий Гіс — це острів, і порт там набагато менший за цей. Ми будемо ближче, так, але можемо там застрягнути. Та й Новий Гіс — союзник Юнкая.
Ця новина не здивувала Квентина. Новий Гіс і Юнкай — обидва гіскарські міста.
— Якщо Волантис приєднається до них...
— Треба шукати корабель з Вестеросу,— запропонував Герис,— торгову галеру з Ланіспорту чи Старгорода.
— Небагато таких кораблів заходить аж сюди, а як хто й заходить, то вони набивають трюми парчею і прянощами з Нефритового моря та спрямовують свої весла додому.
— А може, браавоський корабель? Про фіолетові вітрила чували і в Ашаї, і на островах Нефритового моря.
— Браавосяни — нащадки рабів-утікачів. Вони не торгують у Невільничій бухті.
— А в нас вистане золота, щоб купити корабель?
— А хто ним керуватиме? Ти? Я? — поцікавився Квентин. Відтоді як Наймірія спалила свої десять тисяч кораблів, дорняни не могли похвалитися, що з них добрі мореплавці.— Води навколо Валірії небезпечні, ще й корсарів там повно.
— З мене вже корсарів досить,— мовив Герис.— Не купуємо корабель.
«Для нього це і досі гра,— збагнув Квентин,— точно як того разу, коли він повів нас шістьох у гори на пошуки лігва короля-стерв’ятника». Не в характері Гериса Дринквотера допускати можливість зазнати поразки, а тим паче загинути. Схоже, навіть смерть трьох друзів не протверезила його. «У цьому він покладається на мене. Знає, що з натури я настільки ж обережний, наскільки він зухвалий».
— Можливо, Здоровань має рацію,— сказав сер Герис.— До біса море, можемо далі їхати суходолом.
— Ти знаєш, чому він так каже,— мовив Квентин.— Він радше помре, ніж знову зійде на облавок.
Здоровань потерпав від морської хвороби всі без винятку дні їхньої мандрівки. В Лісі він чотири дні набирався сил. Довелося винайняти кімнати в заїзді, де мейстер Кедрі вклав його на перину й відпоював юшкою і зіллям, щоб на щоках у нього знову проступив слабенький рум’янець.
До Міріна і справді можна було дістатися суходолом. Туди ведуть старі валірійські шляхи. «Драконячі дороги» — ось як люди називають широкі кам’яні шляхи фрігольду, але той шлях, що веде на схід з Волантиса в Мірін, дістав лихішу назву: «бісова дорога».
— Бісова дорога небезпечна, та й дуже довга,— озвався Квентин.— А щойно звістка долетить до Королівського Причалу, Тайвін Ланістер вишле до королеви своїх людей...— (Батько був певен щодо цього).— Його люди прибудуть з ножами. Якщо вони дістануться до неї перші...
— Сподіваймося, що її дракони занюхають їх і зжеруть,— сказав Герис.— Ну, якщо ми не можемо знайти корабель, а ти не хочеш подорожувати верхи, можемо повертатися назад у Дорн.
«Здатися і приповзти назад у Сонцеспис, підібгавши хвоста?» Квентин не витримає батькового розчарування, а зневага гадюк доконає його. Доран Мартел вклав йому в руки долю Дорну, і Квентин, поки живе, не може його підвести.
Над вулицею коливалося гаряче повітря, а гатей гуркотів і підстрибував на окутих залізом колесах, від чого все навколо було як уві сні. Поміж складів і причалів на набережній тулилося чимало різних крамниць і яток. Тут можна було купити свіжі устриці, там — залізні ланцюги й кайдани, далі — різьблені зі слонової кістки й нефриту фігурки для сивасу. Тут розташувалися і храми, куди моряки приходили принести жертву заморським богам, а поряд — будинки подушок, з балконів яких жінки закликали чоловіків, що походжали внизу.
— Поглянь сюди,— сказав Герис, коли вони проїздили повз один такий будинок подушок.— Думаю, вона в тебе закохалася.
«Скільки коштує кохання повії?» Якщо по правді, Квентин соромився дівчат, особливо гарненьких.
Коли він щойно приїхав у Айронвуд, він закохався в Ініс, найстаршу з доньок лорда Айронвуда. Жодного слова не зронивши про свої почуття, він багато років плекав мрії... поки вона не поїхала геть — брати шлюб із сером Рієном Алиріоном, спадкоємцем Богомилості. Коли Квентин востаннє її бачив, одного хлопчика вона тримала на руках, а другий чіплявся за її спідницю.
Після Ініс були близнючки Дринквортер — пара смаглявих панночок, які любили полювати з яструбом і собаками, лазити по горах і вганяти Квентина в рум’янець. Одна з них була першою в його житті дівчиною, з якою він поцілувався, тільки він і досі не знає, котра саме. Як доньки помісного лицаря, близнючки були надто низького роду, щоб їх можна було пошлюбити, але Клетус не вважав це перешкодою для поцілунків. «Після одруження можеш узяти одну з них собі за коханку,— казав він.— Ба й обох, чом би й ні?» Але Квентин міг назвати кілька причин, чому ні, тож вирішив уникати близнючок, і другого поцілунку вже не отримав.
А от нещодавно наймолодша донька лорда Айронвуда почала всюди ходити за ним у замку. Дванадцятирічна Ґвінет була дрібненькою худенькою дівчинкою, яка своїми темними очима й каштановими косами дуже відрізнялася від блакитнооких сестер-білявок. Однак вона була розумна, метка і моторна, й повсякчас торочила Квентинові, що йому треба дочекатися, поки вона розквітне, й тоді вона зможе вийти за нього.
Та це було до того, як князь Доран викликав його у Водосад. І тепер на Квентина в Міріні чекає найвродливіша на світі жінка, тож він збирається виконати свій обов’язок і взяти її собі за наречену. «Вона мені не відмовить. Дотримається угоди». Данерис Таргарієн потрібен Дорн, щоб завоювати Сім Королівств, а отже, їй потрібен Квентин. «От тільки це не означає, що вона мене покохає. Може, я їй навіть не сподобаюся».
В тому місці, де річка впадає в море, вулиця робить поворот, і на тому розі скупчилося декілька торгівців тваринами, які продавали прикрашених самоцвітами ящірок, велетенських басаманистих змій і маленьких жвавих мавпочок зі смугастими хвостами та спритними рожевими долоньками.
— Може, твоїй срібній королеві сподобається мавпочка,— мовив Герис.
Квентин гадки не мав, що саме може сподобатися Данерис Таргарієн. Він пообіцяв батькові привезти її в Дорн, але дедалі більше непокоївся, чи годиться він для такого завдання.
«Я на таке не напрошувався»,— думав він.
За широким блакитним Ройном виднілася Чорна стіна, яку звели валірійці, коли Волантис був ще сторожовою заставою у їхній імперії: овальна стіна з плавленого каменю була шістсот футів заввишки, а така товста, що по ній могло водночас проїхати шість колісниць, запряжених четвериком коней,— як це й траплялося щороку на святкуванні заснування міста. Приходьків, чужоземців і вільновідпущеників пускали всередину Чорної стіни тільки на запрошення її мешканців — спадкоємців давньої крові, які рід свій вели від самої Валірії.
Тут уже людей побільшало. Гатей наблизився до західного кінця Довгого мосту, який з’єднував дві половини міста. Вулиці запрудили вози, гарби й гатеї — всі вони чи то виїздили з мосту, чи то заїздили на нього. Кругом метушилися слуги, їх було як тарганів: бігали з дорученнями своїх господарів.