— І нехай помирають,— мовила королева Селіза.
Такої відповіді Джон Сноу й очікував. «Ця королева по-іншому просто не вміє». Та хоч він і був готовий, це не пом’якшило удару.
— Ваша світлосте,— уперто продовжував наполягати він,— у Крутодомі зараз тисячі людей голодують. Серед них чимало жінок...
— ...і дітей, так. Дуже сумно,— відповіла королева, міцніше пригортаючи доньку й цілуючи. «В щоку, не спотворену сіролускою»,— несамохіть зауважив Джон.— Нам, звісно, шкода маленьких, але ми маємо діяти розважливо. У нас нема чим їх годувати, та й вони всі замалі, щоб допомагати королю вести війну. Нехай ліпше відродяться у світлі.
Це було просто м’якше формулювання для «нехай помирають».
У приміщенні було людно. Королівна Ширін стояла біля крісла матері, а перед нею, схрестивши ноги, сидів Картатий. Позаду королеви височів сер Аксель Флорент. Мелісандра Ашайська стояла ближче до вогню, і з кожним її подихом рубін на шиї пульсував. З червоною жінкою теж був почет — зброєносець Деван Сіворт і двоє гвардійців, яких їй у варту залишив король.
Охоронці королеви Селізи — блискучі лицарі — стояли шерегою під стінами: сер Малегорн, сер Бенетон, сер Нарберт, сер Патрек, сер Дорден, сер Брас. Оскільки в Чорному замку завелося стільки кровожерливих дикунів, Селіза тримала біля себе свої присяжні щити день і ніч. Тормунд Велетозгуб, коли про це почув, так реготав — мало не надірвався. «Вона що — боїться, аби її не вкрали, га? Сподіваюся, ти не казав їй, який у мене член великий, Джоне Сноу: це ж будь-яка жінка налякається. А я завжди хотів собі отаку, з вусиками». І все сміявся і сміявся.
«Зараз би він не сміявся».
Джон змарнував тут уже достатньо часу.
— Даруйте, що потурбував вас, ваша світлосте. Нічна варта сама вирішить це питання.
У королеви роздулися ніздрі.
— То ви все-таки вирішили їхати у Крутодім. Це написано у вас на обличчі. Я сказала: нехай помирають, але ви все одно наполягаєте на своїй безглуздій затії. Не заперечуйте.
— Я мушу чинити так, як вважаю за краще. З усією повагою, ваша світлосте, але за Стіну відповідаю я, і це моє рішення.
— Так,— погодилася королева,— і ви за нього відповісте, коли повернеться король. І, боюся, за інші свої рішення також. Але я бачу, що ви глухий до голосу розуму. Робіть, як вважаєте за потрібне.
— Лорде Сноу,— заговорив Малегорн,— хто поведе загін розвідників?
— А ви пропонуєте свою кандидатуру?
— Я схожий на дурня?
— Його поведу я,— підскочив Картатий. Бубонці весело задзвеніли.— Спустимося на дно морське і знов повернемося. Під водою ми поїдемо на морських кониках, а русалки сурмитимуть у мушлі, звістуючи про наш прихід, о-о-о.
Усі розсміялися. Навіть королева Селіза дозволила собі легеньку посмішку. Однак Джона це не розвеселило.
— Я ніколи не вимагаю від своїх людей того, чого не зробив би сам. І похід збираюся очолити я сам.
— Дуже сміливо,— сказала королева.— Ми схвалюємо. А потім якийсь співець складе про вас зворушливу пісню, а ми отримаємо більш розсудливого лорда-командувача,— вона ковтнула вина.— Поговорімо про інші справи. Акселю, будьте ласкаві, приведіть дикунського короля.
— Слухаюся, ваша світлосте.
Сер Аксель вийшов за двері й за мить уже повернувся з Гериком Королівської Крові.
— Герик з дому Рудобородих,— оголосив він,— дикунський король.
Герик Королівської Крові був чоловік рослявий і широкий у плечах. Королева, схоже, вдягнула його в дещо зі старого одягу короля. Віддраєний і підстрижений, убраний у зелений оксамит і горностаєву пелерину, з вимитим довгим рудим волоссям і підкороченою вогненною борідкою, дикун мав вигляд справжнього лорда-південця. «Міг би зайти у тронну залу на Королівському Причалі — ніхто б і оком не зморгнув»,— подумав Джон.
— Герик — законний король дикунів,— промовила королева,— який за чоловічою лінією прямо походить від їхнього великого короля Реймуна Рудобородого, в той час як узурпатор Манс Рейдер народився у якоїсь простолюдинки від одного з ваших чорних братів.
«Ні,— міг би заперечити Джон,— Герик походить від молодшого брата Реймуна Рудобородого». Для вільного народу це все одно, якби він походив від Реймунового коня. «Нічого вони не знають, Ігритто. А що гірше, й не хочуть знати».
— Герик люб’язно погодився віддати руку своєї старшої доньки моєму любому Акселю, щоб Цар світла поєднав їх священними шлюбними узами,— провадила королева Селіза.— Решта його дочок візьме шлюб одночасно: друга донька — з сером Брасом Баклером, а наймолодша — з сером Малегорном Червоноставським.
— Панове,— легенько вклонився Джон означеним лицарям.— Зичу вам щастя з вашими обраницями.
— На дні морському люди беруть шлюб з рибами,— затанцював Картатий, видзвонюючи бубонцями.— Беруть, беруть, беруть.
Королева Селіза знову пирхнула.
— А три весілля дуже легко перетворити на чотири. Давно час видати оту панянку Вал, лорде Сноу. Я вирішила, що вона вийде за мого доброго й відданого лицаря, сера Патрека з Королівської Гори.
— А Вал уже про це повідомили, ваша світлосте? — поцікавився Джон.— У вільного народу заведено, щоб чоловік, якщо жадає жінку, украв її і довів свою силу, метикованість і мужність. Залицяльник ризикує отримати доброї лупки, якщо його впіймають її родичі, а якщо наречена вважатиме його не гідним її, ризик ще зростає.
— Дикунський звичай,— зронив Аксель Флорент.
Сер Патрек лише хихикнув.
— Ніхто ще не мав підстав сумніватися у моїй мужності. А тим паче жінка.
— Лорде Сноу,— скривила губи королева Селіза,— оскільки леді Вал не знайома з нашими традиціями, пришліть її, будь ласка, до мене, щоб я могла пояснити їй обов’язки шляхетної леді щодо її лорда-чоловіка.
«Уявляю, яка це буде мила зустріч». Цікаво, думав Джон, чи з таким самим завзяттям королева намагалася б видати Вал за одного зі своїх лицарів, якби знала її ставлення до королівни Ширін.
— Як зволите,— мовив він,— але якщо дозволите мені висловити свою думку...
— Не треба. Можете йти.
Прихиливши коліно, Джон Сноу уклонився, а потім вийшов.
Сходинки він перестрибував через одну, дорогою киваючи гвардійцям королеви. Її світлість розмістила вартових на всіх сходових майданчиках, щоб берегли її від кровожерливих дикунів. На півдорозі згори почувся голос:
— Джоне Сноу!
— Леді Мелісандро? — озирнувся Джон.
— Потрібно побалакати.
— Потрібно? — («Не думаю»).— Міледі, на мене чекають обов’язки.
— Саме про ці обов’язки я й хочу побалакати,— вона рушила вниз, метучи подолом шарлатної спідниці по сходах. Враження було таке, наче вона пливе.— Де ваш деривовк?
— Спить у мене в кімнаті. Її світлість не хоче його бачити біля себе. Переконує, що він лякає королівну. А оскільки тут Борок зі своїм вепром, я не дозволяю Привидові бігати вільно.
Щойно повернуться фургони, які перевозять клан Тюленебоя в Сіроварту, шкуромін поїде разом із Сореном Щитоламом у Скеледвері. А доти Борок оселився в одному зі старовинних гробівців поряд із замковим цвинтарем. У товаристві мертвих, схоже, йому краще, ніж у товаристві живих, а вепр залюбки риється в пошуках корінців поміж могил, подалі від інших тварин.
— Це чудовисько завбільшки з бугая, ікла в нього — як два мечі. Якщо відпустити Привида, він почне на нього полювання, а у висліді хтось із них загине, ба й обидва.
— Борок — найменша з ваших проблем. Цей похід...
— Одне ваше слово могло би похитнути королеву.
— У цьому Селіза має рацію. Нехай помирають. Ви їх урятувати не в змозі. Кораблі ваші пропали...
— Ще шість лишилося. Це більш як половина флоту.
— Кораблі ваші пропали. Всі. Не повернеться ніхто. Я бачила це в полум’ї.
— Ваше полум’я й раніше помилялося.
— Це я помилялася, визнаю, але...
— Сіра дівчинка на загнаному коні. Кинджали в темряві. Королевич обіцяний, народжений серед диму й солі. Мені видається, що ви тільки те й робите, що помиляєтеся, міледі. Де Станіс? Що з Тарарахом і списосудженими? Де моя сестра?