— Ви отримає відповіді на всі свої питання. Зверніть очі до неба, лорде Сноу. А коли отримаєте відповіді, пошліть по мене. Зима вже на порозі. Я — ваша єдина надія.
— Надія для дурнів,— мовив Джон і, розвернувшись, пішов геть.
Надворі тупцяв Шкіряк.
— Повернувся Toper,— повідомив він, побачивши Джона.— Його батько вже облаштував своїх людей у Дубощиті й сьогодні по обіді повернеться з вісімдесятьма вояками. Що сказала бородата королева?
— Її світлість не може нам допомогти.
— Занадто заклопотана висмикуванням волосся на підборідді, еге ж? — сплюнув Шкіряк.— Байдуже. Тормундових людей разом з нашими буде достатньо.
«Можливо, щоб дістатися туди — і справді достатньо». Але Джона більше непокоїла дорога назад. Повернення сповільнюватиметься тисячами вільних людей, серед яких чимало хворих і охлялих від голоду. «Людська ріка, яка тече повільніше, ніж замерзлі ріки». Валка стане вразливою. «У лісі мертвяки. У воді мертвяки».
— Скількох буде достатньо? — запитав Джон у Шкіряка.— Ста? Двохсот? П’ятисот? Тисячі?
«Ліпше взяти більше людей чи менше?» Менший загін швидше доїде до Крутодому... але який сенс іти туди з мечами, але без харчів? Послідовники Куми Кротиці вже в такому стані, що їдять власних мерців. Щоб їх нагодувати, потрібно привезти багато фургонів і возів, а до тих потрібні тягловики — коні, воли, собаки. А з возами летіти через ліс не вдасться — доведеться повзти.
— Ще багато чого слід обміркувати. Всіх повідомити. Прошу всіх ватажків зібратися з початком вечірньої варти у Щитодворі. Доти вже Тормунд має повернутися. Де мені знайти Тореґа?
— Він, швидше за все, з маленьким чудовиськом. Кажуть, йому подобається одна з мамок.
«Йому подобається Вал. Її сестра була королевою, а чим вона гірша?» Тормунд колись хотів стати королем-за-Стіною, але Манс його перевершив. Toper Тичка, можливо, плекає такі самі мрії. «Краще вже він, ніж Герик Королівської Крові».
— Тоді нехай,— мовив Джон,— побалакаю з ним пізніше.
Він звів очі угору, вище Королівської вежі. Стіна була тьмяно-біла, а небо над нею — ще біліше. «Небо як на сніг».
— Моліться, щоб знову не почалася завірюха.
Біля зброярні стояли на варті, тремтячи, Маллі та Блоха.
— А вам не краще сховатися від вітру всередині? — поцікавився Джон.
— Це було б чудово, м’лорде,— озвався Фулк Блоха,— але вашому вовкові сьогодні не до вподоби товариство.
— Він хотів мене куснути, ага,— погодився з ним Маллі.
— Привид? — вражено перепитав Джон.
— Він-він, якщо тільки ваша милість не має якогось іншого білого вовка. Я його ще таким не бачив, м’лорде. Він наче здичавів, кажу вам.
І він не помилявся — Джон отримав цьому підтвердження, щойно переступив поріг. Великий білий деривовк не хотів лежати. Він бігав з кутка в куток зброярні — туди-сюди повз холодну кузню.
— Заспокойся, Привиде,— заговорив до нього Джон.— Сядь. Сядь, Привиде. Сядь!
Та коли спробував його погладити, вовк наїжачився й вищирив зуби. «Це все клятий вепр. Навіть тут Привид відчуває його запах».
Мормонтів крук теж виявляв неспокій.
— Сноу,— раз у раз кричав птах.— Сноу, Сноу, Сноу.
Джон відігнав його, попросив Шовка запалити коминок, а тоді послав його по Бовена Марша й Отела Ярвика.
— І принеси карафу глінтвейну.
— І три кубки, м’лорде?
— Шість. Маллі та Блосі явно потрібно зігрітися. І тобі не завадить.
Коли Шовк пішов, Джон сів за стіл і ще раз передивився карти місцевості на північ від Стіни. Найкоротша дорога у Крутодім — уздовж узбережжя... зі Східної варти. Ближче до моря ліс ріденький, переважають рівнини, пагорби й солоні мочарі. А коли налітають осінні шторми, на узбережжі буває сльотаво, падає крижаний дощ із градом, але не сніг. «У Східній варті велети, і Шкіряк каже, дехто з них згодиться допомогти». З Чорного замку дорога складніша — просто крізь гущавину примарного лісу. «Якщо біля Стіни такі глибокі сніги, що ж тоді робиться там?»
Увійшов Марш, шморгаючи носом, за ним похмурий Ярвик.
— Знову буде завірюха,— оголосив головний будівничий.— Як нам за таких умов працювати? Мені потрібно більше будівничих.
— Беріть людей з вільного народу,— сказав Джон.
— Від них лиха більше, ніж користі,— похитав Ярвик головою.— Неохайні, недбалі, ліниві... серед них трапляються добрі працівники, не заперечую, але нема ані муляра, ані коваля. Вони дужі, це правда, та не хочуть виконувати наказів. І це з такими людьми перетворювати руїни на фортеці! Це неможливо, мілорде. Я вам правду кажу. Ми не впораємося.
— Впораємося,— озвався Джон,— або їм доведеться жити серед руїн.
Лорд повинен мати біля себе людей, які завжди дадуть чесну пораду. Марш і Ярвик — не підлабузники, й це начебто добре... але від них практично немає допомоги. Дедалі частіше Джон вгадував, що саме вони скажуть, ще до того, як ставив їм питання.
Особливо коли йшлося про вільний народ, нелюбов до якого вкорінена була дуже глибоко. Коли Джон віддав Скеледвері Соренові Щитоламу, Ярвик нарікав, що місце занадто віддалене. Як можна знати, яке лихо затіває Сорен у тих далеких горах? Коли ж Джон довірив Дубощит Тормундові Велетозгубу, а Браму Королеви — Морні Білій Масці, Марш зауважив, що тепер з обох боків Чорного замку — вороги, які легко можуть відрізати його від решти Стіни. Що ж до Борока, Отел Ярвик заявив, що на північ від Скеледверей у лісах повно диких вепрів. Хто гарантує, що шкуромін не збере власну свинячу армію?
Паморозний Пагорб і Обледеніла Брама досі лишалися порожні, тож Джон запитав у Марша і Ярвика, кого з решти дикунських вождів і військових ватажків там найкраще розмістити. «У нас є Броґ, Гавін Міняйло, Великий Морж... Гауд Мандрівник гуляє сам по собі, каже Тормунд, але ще лишаються Гарл Гончий, Сліпий Сон... Ігон Пращур очолює власний клан, там переважно його сини й онуки. У нього вісімнадцять жінок, половину з яких він украв під час нальотів. Кого з цих...»
«Нікого,— озвався Бовен Марш.— Я знаю всіх цих людей за їхніми справами. Ми б їх вішати мали, а не замки їм віддавати».
«Ага,— підтакнув Отел Ярвик.— Гарний вибір — між поганцем і паршивцем. Мілорд ще нам запропонував би з вовчої зграї обрати, котрий вовк нам перший горлянки перегризе».
І з Крутодомом сталося так само. Поки Шовк розливав глінтвейн, Джон розповів про свою аудієнцію у королеви. Марш слухав уважно, не беручи глінтвейну, а Ярвик тільки й перехиляв кубок по кубку. Але не встиг Джон договорити, як лорд-стюард мовив:
— Її світлість мудро каже. Нехай помирають.
— Оце і вся ваша порада, мілорде? — відкинувся на кріслі Джон.— Тормунд веде з собою вісімдесят вояків. Скільки людей послати нам? Чи варто викликати велетів? А списосуджених з Довгого Кургану? Якщо з нами будуть жінки, можливо, послідовники Куми Кротиці почуватимуться спокійніше.
— Та хочете — посилайте жінок. Посилайте велетів. Посилайте немовлят. Саме це мілорд воліє почути? — Бовен Марш потер шрам, якого отримав на Мосту черепів.— Посилайте їх усіх. Що більше їх згине, то менше ротів годувати.
З Ярвика користі було не більше.
— Якщо дикуни у Крутодомі аж так потребують порятунку, то нехай наші дикуни ідуть і їх рятують. Тормунд знає дорогу до Крутодому. Як його послухати, він своїм членом сам-один усіх порятує.
«Це все безглуздо,— подумав Джон.— Безглуздо, безуспішно, безнадійно».
— Дякую за ваші поради, мілорди.
Шовк допоміг їм одягнути плащі. Коли всі втрьох перетинали зброярню, Привид, наїжачившись і задерши хвоста, обнюхав їх. «Мої брати»,— подумав Джон. Нічній варті потрібні керівники з мудрістю мейстра Еймона, освіченістю Семвела Тарлі, мужністю Кворина Піврукого, силою і впертістю Старого Ведмедя, співчутливістю Донала Ноя. А натомість Джон має оцих двох.
Надворі густо падав сніг.
— Вітер з півдня,— зауважив Ярвик.— Сніг мете просто в Стіну, бачите?
Його правда. Замело майже весь перший прогін маршових сходів, побачив Джон, а дерев’яні двері в комори зникли за білою стіною.
— Скільки у нас в’язнів у крижаних камерах? — запитав він у Бовена Марша.