— Від зеленої грації нема звісток?
— Вона ще не повернулася в місто.
Скагаз був проти того, щоб посилати жрицю. Сама Галаза Галар теж не раділа завданню. Вона погодилася піти заради миру, але Гіздар зо Лорак краще пасує для переговорів з мудрим панством. Однак сер Баристан не здавався, і врешті зелена грація, кивнувши, присягнулася зробити все можливе.
— Що в місті? — запитав Селмі в Гирявого.
— Усі брами замкнені на засуви, як ви й наказали. Ми полюємо на перекупних мечів і юнкайців, які ще залишилися в місті, а коли ловимо, виганяємо або арештовуємо. Більшість поховалася. Понад усякий сумнів, по пірамідах. На мурах і на вежах чатують незаплямовані, готові до атаки. На площі зібралося зо двісті високородних містян: стоять під дощем у своїх токарах і вимагають аудієнції. Хочуть, щоб Гіздара звільнили, а мене стратили, а ще хочуть повбивати драконів. Хтось їм сказав, що лицарі знають як. З Газкарової піраміди досі виносять трупи. Великі пани Єризан і Улез покинули свої піраміди, віддавши їх драконам.
Це все сер Баристан знав і сам.
— А різницький рахунок? — запитав Селмі, боячись почути відповідь.
— Двадцять дев’ять.
— Двадцять дев’ять?
Це було ще гірше, ніж він міг уявити. Два дні тому сини гарпії відновили свою війну тіней. Першої ночі сталося три вбивства, другої — дев’ять. Але перехід від дев’ятьох до двадцяти дев’ятьох за одну ніч...
— До обіду буде вже за тридцять. Чого ви так посіріли, старий? А що ви очікували? Гарпія хоче, щоб звільнили Гіздара, то й посилає своїх синів на вулиці з ножами в руках. Загиблі всі вільновідпущеники й гиряві, як і раніше. Один був з моїх, з бронзових бестій. Поряд з тілами лишають знак гарпії — малюють крейдою на бруківці або вишкрябують на стіні. Були й написи. «Смерть драконам» і «Гаргаз Герой». Траплялося і «Смерть Данерис», але дощем уже позмивало.
— Кривавий податок...
— Дві тисячі дев’ятсот золотих з кожної піраміди, ага,— буркнув Скагаз.— Його зберуть... але втрата кількох монет не зупинить гарпію. Це зробить тільки кров.
— Це ви так кажете...— («Знову заручники! Якби я попустив, він би всіх їх повбивав»).— Я вас добре почув і перші сто разів. Ні.
— Ви не правиця королеви,— з огидою буркнув Скагаз,— а якась рука стареча, зморшкувата і квола. Хоч би вже швидше повернулася Данерис,— він натягнув на обличчя маску.— Ваша рада вже зачекалася.
— Це королівська рада, а не моя.
Селмі змінив мокрий плащ на сухий, підперезався поясом з мечем, а потім разом з Гирявим вийшов на сходи.
Сьогодні вранці в колонній залі не було прохачів. Хоча сер Баристан і погодився на посаду правиці, він не брав на себе сміливість вести суд за відсутності королеви й не міг цього дозволити Скагазові мо Кандаку. Гіздарові химерні драконячі трони прибрали за наказом сера Баристана, але він не приніс назад просту лавку з подушками, якій надавала перевагу королева. Натомість у центрі зали поставили круглий стіл, а навколо нього — крісла з високими спинками, сидячи на яких, люди можуть спілкуватися, як рівні.
Коли сер Баристан у супроводі Скагаза Гирявого спустився мармуровими сходами, присутні підвелися. Тут були Марселен з материних мужів і Саймон Смугастий — командувач вільного братства. Міцні щити обрали нового командувача — чорного літньоострів’янина на ім’я Тал Торак, бо колишнього їхнього капітана, Молоно Йос-Доба, забрала кобила біла. Від незаплямованих прийшов Сірий Черв’як у супроводі трьох сержантів-євнухів у шпичастих бронзових шоломах. Штормокруків представляло двоє загартованих перекупних мечів: лучник на ім’я Джокін і похмурий пошрамований сокирник, якого всі називали Вдівцем. За відсутності Дааріо Нагариса ці двоє спільно командували загоном. Більшість королівського халасару поїхала разом з Аґо й Рахаро на пошуки в Дотрацьке море, але від імені тих комонників, що залишилися, прийшов зизоокий кривоногий джакаран Роммо.
А навпроти сера Баристана сиділо четверо колишніх вартових короля Гіздара — Гогор Гігант, Белакво Костолам, Камарон Квит і Плямистий Кіт. Попри заперечення Скагаза Гирявого, Селмі наполіг на їхній присутності. Колись вони допомогли Данерис Таргарієн узяти місто, і про це не можна забувати. Може, вони звірі й убивці, в яких руки по лікоть у крові, але на свій манір зберігали відданість до кінця... так, королю Гіздару, але й королеві також.
Останнім у залу притупав Дужий Бельвас.
З обличчя євнух був блідий як смерть — він побував так близько до неї, що, може, й цілував у губи. Вона його позначила. Він втратив майже пуд ваги, й темно-брунатна, похрещена сотнею побляклих шрамів шкіра, що колись туго напиналася на широких грудях і великому череві, тепер вільно звисала брижами й гойдалася, неначе сукня, на три розміри завелика. Рухався він повільніше, не дуже впевнено.
І все одно: його поява потішила серце літнього лицаря. Колись разом з Дужим Бельвасом він перетнув півсвіту й добре знав: якщо дійде до мечів, на нього можна покластися.
— Бельвасе! Ми раді, що ти зміг до нас приєднатися.
— Білобородий,— усміхнувся Бельвас.— Де печінка з цибулею? Дужий Бельвас уже не такий дужий, як колись, йому потрібно роз’їстися, знов погладшати. Дужому Бельвасу зіпсували здоров’я. Хтось має за це померти.
«Хтось помре. І, швидше за все, не один».
— Сідай, друже.
Щойно Бельвас сів, схрестивши руки, сер Баристан провадив:
— Сьогодні вранці, перед самим світанням, Квентин Мартел помер.
— Драконоїздець,— розреготався Вдівець.
— Я б радше сказав — йолоп,— мовив Саймон Смугастий.
«Ні, просто хлопчик». Сер Баристан ще не забув власних юнацьких дурощів.
— Не кажіть погано про небіжчика. Княжич заплатив за свої дії моторошну ціну.
— А решта дорнян? — запитав Тал Торак.
— Поки що під вартою.
Дорняни не опиралися — ні той, ні той. Коли прийшли бронзові бестії, Арчибальд Айронвуд люляв обвуглене, димне тіло княжича, про що свідчать його обпечені руки. Він голіруч збивав полум’я, яке поглинуло Квентина Мартела. Герис Дринквотер стояв над ними з мечем у руці, та щойно з’явилася сарана, кинув зброю.
— Вони в одній камері.
— Краще б на одній шибениці,— сказав Саймон Смугастий.— Вони випустили в місто драконів.
— Відчиніть бійцівські кубла й дайте їм мечі,— запропонував Плямистий Кіт.— Я їх обох уб’ю, а весь Мірін гукатиме моє ім’я.
— Кубла залишаться зачиненими,— сказав Селмі.— Кров і галас тільки приваблюватимуть драконів.
— Може, всіх трьох приваблять,— припустив Марселен.— Чорне чудовисько один раз прилітало, то чом не вдруге? Цього разу разом з королевою.
«Або без неї». Якщо Дрогон повернеться в Мірін без королеви на спині, місто заллється кров’ю і вогнем — сер Баристан не мав у цьому сумнівів. Навіть ті, хто зараз сидить у цій залі, будуть один з одним на ножах. Може, Данерис Таргарієн і молоденька дівчина, але вона — єдине, що тримає цих людей разом.
— Її світлість повернеться у свій час,— мовив сер Баристан.— Ми зігнали в Дазнакове кубло тисячу овець, у Гразовому кублі повно волів, а в Золотому кублі зібрані тварини, яких Гіздар зо Лорак приготував для своїх матчів.
Поки що скидалося на те, що обидва дракони віддають перевагу баранині: зголоднівши, вони завжди прилітали в Дазнакове кубло. Сер Баристан не чув, щоб хтось із них полював на людей — у місті чи поза ним. Єдині мірінці, яких дракони вбили після Гаргаза Героя, це бовдури-рабовласники, які почали відганяти Рейгала, коли той вирішив зробити собі лігво на Газкаровій піраміді.
— У нас є важливіші справи, які слід обговорити. Я відіслав до юнкайців зелену грацію на переговори про звільнення наших заручників. Очікую на неї сьогодні до обіду з їхньою відповіддю.
— З пустопорожніми словами,— сказав Вдівець.— Штормокруки добре знають юнкайців. У них язики без кісток. І зелена грація повернеться з пустопорожніми словами, а не з нашим капітаном.
— Дозвольте нагадати правиці королеви, що мудре панство тримає і нашого Геро,— мовив Сірий Черв’як.— І комонника Джого, кровного вершника самої королеви.
— Кров од її крові,— підтакнув дотрак Роммо.— Його слід звільнити. Цього вимагає честь халасару.