— Його звільнять,— сказав сер Баристан,— але спочатку треба дочекатися, чи зеленій грації не вдасться...
Скагаз Гирявий гахнув кулаком по столу.
— Зеленій грації нічого не вдасться. Вона, можливо, просто зараз змовляється з юнкайцями. «Переговори», ви сказали? І про що саме ці «переговори»?
— Про викуп,— відповів сер Баристан.— Вага кожного заручника золотом.
— Мудрому панству наше золото не потрібне, сер,— сказав Марселен.— Вони всі багатші за ваших вестероських лордів.
— Зате потрібне золото їхнім перекупним мечам. Що їм ті заручники? А якщо юнкайці відмовляться, це зажене між ними й найманцями ніж.
«Принаймні я на це сподіваюся». Цю ідею йому підкинула Місанді. Сам би він до такого не дотумкав. На Королівському Причалі Мізинчик займався підкупом, а лорд Вейрис мав завдання сіяти розбрат серед ворогів корони. А обов’язки самого сера Баристана були набагато простіші. «Одинадцятирічна Місанді за розумом не поступається половині присутніх за цим столом, а мудрістю перевершує їх усіх».
— Я дав вказівку зеленій грації робити цю пропозицію тільки в присутності всіх юнкайських командирів.
— Вони все одно відмовляться,— наполягав Саймон Смугастий.— Скажуть: хочемо смерті драконів і повернення короля.
— Молюся богам, щоб ви помилялися...
«Але, боюся, ви таки не помиляєтеся».
— Ваші боги далеко, пане Дідусю,— сказав Вдівець.— Не думаю, що вони чують ваші молитви. А коли юнкайці перекажуть старій плюнути вам в око, тоді що?
— Вогонь і кров,— тихо-тихо відповів Баристан Селмі.
Довгу мить усі мовчали. А потім Дужий Бельвас, плеснувши себе по животу, мовив:
— Це краще за печінку з цибулею.
А Скагаз Гирявий, дивлячись крізь прорізи для очей у вовчій масці, запитав:
— То ви порушите мир короля Гіздара, старий?
— Я його підірву.
Колись давно королевич прозвав Селмі Баристаном Безстрашним. Щось від того хлопчика й досі жило в ньому.
— На верхівці піраміди, де колись стояла гарпія, ми поставили маяк. Склали сухі дрова, просочені оливою, й накрили від дощу. Коли прийде час (а я молюся, щоб він так і не прийшов), ми запалимо цей маяк. Це буде сигналом для вас відчиняти брами й починати атаку. Кожен з вас отримає своє завдання, тож усі мають бути в повній бойовій готовності — і вдень, і вночі. Або ми знищимо ворогів, або вони знищать нас,— сказав він і підніс руку, даючи знак зброєносцям.— Я підготував карти, на яких вказано розташування ворожих військ — їхні табори, блокадні лінії і метавки. Якщо зламаємо опір рабовласників, перекупні мечі одразу їх покинуть. Знаю, у вас виникнуть сумніви й питання. Озвучте їх. З-за цього столу ми повинні встати однодумцями, які мають спільну мету.
— Тоді слід послати по їду й випивку,— запропонував Саймон Смугастий.— Бо це триватиме довго.
Це тривало весь ранок і майже всю другу половину дня. Капітани й командири сварилися над картами, як рибачихи над відром крабів. Говорили про все: про слабкі сторони й сильні; як найкраще використати маленький загін лучників; випустити слонів на прорив юнкайської блокади чи притримати їх у резерві; хто отримає честь повести першу атаку; де краще використати кінноту — з флангів чи в авангарді.
Сер Баристан дав висловитися всім. Тал Торак вважав, що, прорвавши блокаду, слід одразу рушати на Юнкай: Жовте місто буде практично незахищене, тож юнкайцям не залишиться вибору, окрім як зняти облогу й вертатися додому. Плямистий Кіт запропонував кинути ворогу виклик на двобій: нехай висилають свого звитяжця. Дужому Бельвасові ідея сподобалася, але він хотів сам вийти на двобій замість Кота. Камарон Квит запропонував захопити кораблі, які стоять на ріці, й по Скагазадану доправити триста бійців з кубел, щоб зайти юнкайцям з тилу. Всі були одностайні в тому, що найкращий загін — незаплямовані, але не могли домовитися, яке їм дати завдання. Вдівець хотів використати євнухів як залізний кулак, який проб’є серце юнкайської оборони. Марселен гадав, що краще їх розмістити обабіч головної лінії наступу, щоб вони перешкоджали спробам ворога зім’яти фланги. Саймон Смугастий хотів розділити їх на три частини й розподілити між трьома загонами вільновідпущеників. Його вільне братство сміливе й рветься в бій, заявив він, але без підтримки незаплямованих, боїться він, війська, які ще не нюхали крові, можуть не встояти проти загартованих перекупних мечів. Сірий Черв’як сказав лише одне: незаплямовані виконають будь-який наказ.
Коли все було висловлено, виважено й вирішено, Саймон Смугастий підняв останнє питання.
— Коли я ще був рабом у Юнкаї, то допомагав пану торгуватися з вільнонайманцями й виплачував їм платню. Я добре знаю перекупних мечів, а ще я знаю, що юнкайці не заплатять їм стільки, щоб вони згодилися лізти у вогненну пащу дракона. Отож я хочу запитати... якщо мир не втримається і почнеться битва, дракони будуть? Вони прилетять?
«Вони прилетять,— міг би сказати сер Баристан.— Їх потягне на галас: на крики і зойки, на запах крові. Це привабить їх на поле бою так само, як гамір у Дазнаковому бійцівському кублі привабив Дрогона на пломенистий пісок. Та коли вони прилетять, як вони відрізнятимуть, де свої, а де чужі?» Чомусь він був певен, що вони не розбиратимуть. Отож він сказав тільки одне:
— Дракони вчинять, як собі захочуть. Може, самої тіні їхніх крил буде достатньо, щоб налякати рабовласників, і вони кинуться врозтіч.
Далі він усім подякував і відпустив їх.
Коли всі пішли, Сірий Черв’як затримався.
— Коли спалахне маяк, віддані вам будуть готові. Але правиця мусить розуміти: щойно ми нападемо, юнкайці обов’язково вб’ють заручників.
— Я зроблю все, щоб цього не допустити, друже. У мене є... ідея. А зараз перепрошую. Давно час повідомити дорнянам, що княжич помер.
— Відданий вам слухається,— уклонився Сірий Черв’як.
Сер Баристан узяв із собою в підземелля двох нововисвячених лицарів. Горе і провина здатні звести добрих людей з глузду, а Герис Дринквотер й Арчибальд Айронвуд обидва зіграли роль у кончині свого друга. Але, спустившись у в’язницю, Селмі звелів Тамкові й Рудому Ягняті почекати за дверима, поки він сам піде повідомить дорнянам, що агонія позаду.
Сер Арчибальд, голомозий здоровань, не здобувся на слово. Сидячи на краю солом’яника, він витріщався на свої перебинтовані руки. Сер Герис гахнув кулаком об стіну.
— Я ж йому казав, що це божевілля. Благав його повертатися додому. Вашій стерві королеві він не потрібен, це ж було очевидно. Він півсвіту перетнув, щоб запропонувати їй своє кохання і свою відданість, а вона розсміялася йому в обличчя.
— Вона не сміялася,— мовив Селмі.— Якби ви її знали, ви б так не казали.
— Вона його зневажила. Він їй віддав своє серце, а вона жбурнула його йому назад, а сама стрибнула в ліжко до свого перекупного меча.
— Притримайте язика, сер,— застеріг сер Баристан: йому не подобався цей Герис Дринквотер, і тим паче він не збирався дозволяти поливати брудом Данерис.— У смерті княжича Квентина винен він сам — і ви.
— Ми? І чим винні ми, сер? Так, Квентин був нашим другом. Дурнем, подумаєте ви, але всі мрійники — трохи дурні. Але в першу чергу він був нашим княжичем. Наша справа — виконувати його накази.
З цим не посперечаєшся. Баристан Селмі майже все життя сам виконував накази пияків і божевільних.
— Він прибув запізно.
— Він віддав їй своє серце,— повторив Герис.
— А їй потрібні мечі, а не серця.
— Він би віддав їй списи Дорну.
— Якби мав їх тут,— сказав Баристан Селмі: він як ніхто хотів, щоб Данерис звернула очі на дорнського княжича.— Однак він прибув запізно, а ця дурість... підкупити перекупних мечів, спустити на місто драконів... це божевілля, це навіть гірше, ніж божевілля. Це зрада.
— Він це зробив з любові до королеви Данерис,— наполегливо мовив Герис Дринквотер.— Він хотів довести, що гідний її руки.
Літній лицар уже наслухався донесхочу.
— Княжич Квентин зробив це з любові до Дорну. Ви мене за слабоумного старого маєте? Я все життя провів серед королів, королев і княжичів. Сонцеспис збирається підняти зброю проти Залізного трону. Ні, навіть не заперечуйте. Але Доран Мартел не з тих, хто скликатиме списи, якщо не сподівається на перемогу. Сюди княжича Квентина привів обов’язок. Обов’язок, честь, жага слави... але зовсім не кохання. Квентинові потрібні були дракони, а не Данерис.