— Ви його не знали, сер. Він...
— Він мертвий, Дринку,— зіп’явся на ноги Айронвуд.— Балачками його не повернеш. Клетус і Вілл теж мертві. Тому стули свого клятого рота, поки я тобі не зацідив кулаком,— сказав Здоровань і обернувся до Селмі.— Що ви збираєтеся робити з нами?
— Скагаз Гирявий хоче вас повісити. Ви вбили чотирьох його вояків. Чотирьох вояків королеви. Двоє з них були вільновідпущениками, які супроводжували її світлість від самого Астапора.
Айронвуд не здивувався.
— Маєте на увазі бестій, ага. Я вбив лише одного, з головою василіска. Решту прикінчили перекупні мечі. Але це не має значення, я розумію.
— Ми захищали Квентина,— втрутився Дринквотер.— Ми...
— Цить, Дринку. Він сам знає,— сказав здоровань-лицар і знов обернувся до сера Баристана.— Ви б до нас не приходили поговорити, якби збиралися повісити. Тож вішати не будете, ні?
— Ні,— мовив Селмі. «А цей не такий тупий, яким здається».— Мені ви потрібні живими, а не мертвими. Послужите мені — і я знайду корабель, який доправить вас назад у Дорн, щоб ви повернули кості княжича Квентина його лорду-батькові.
— Вічно ці кораблі! — скривився сер Арчибальд.— Але, звісно, завезти Квента додому треба. Що вам від нас потрібно, сер?
— Ваші мечі.
— У вас тисячі мечів.
— Вільновідпущеники королеви ще не нюхали крові. Перекупним мечам я не довіряю. Незаплямовані — хоробрі солдати... але не воїни. Не лицарі,— він зробив паузу.— Що сталося, коли ви спробували забрати драконів? Розкажіть мені.
Дорняни обмінялися поглядом. Тоді заговорив Дринквотер:
— Квентин сказав Пошарпаному Правителю, що зможе їх контролювати. Сказав, що це у нього у крові. У ньому є таргарієнська кров.
— Кров од крові дракона.
— Так. Перекупні мечі мали допомогти нам закувати драконів у ланцюги, щоб відвезти їх на причал.
— Руб’я домовився за корабель,— сказав Айронвуд.— Великий — на той раз, якщо вдасться взяти обох драконів. А Квент збирався на одному летіти,— він глянув на свої забинтовані руки.— Але щойно ми туди зайшли, як збагнули, що нічого не вийде. Дракони геть шалені. Ланцюги... кругом упереміш з потовченими кістками валялися обривки ланцюгів, великих ланцюгів, з ланками завбільшки з голову. Квент, Семеро спасіть його, мав такий вигляд, наче зараз обісреться. Каґо й Мерис не сліпі — вони також це побачили. Один з арбалетників вистрілив. Може, вони від самого початку хотіли повбивати драконів, а нас використали тільки для того, щоб до них дістатися. З Руб’ям ніколи не вгадаєш. Та хай там як, але це була дурниця. Стріла тільки роздрочила драконів, а вони й так були не в найкращому гуморі. А тоді... а тоді все полетіло шкереберть.
— І звіяних вітром як звіяло,— сказав сер Герис.— Квент, весь охоплений полум’ям, верещав, а їх і слід захолов. Втекли і Каґо, і Гарна Мерис — усі, крім мерця.
— А ти чого очікував, Дринку? Коти ловлять мишей, свині бабраються у болоті, а перекупний меч тікає, коли найбільше потрібен. Це не їхня провина. Це їхня природа.
— Він правду каже,— мовив сер Баристан.— А що княжич пообіцяв Пошарпаному Правителю в обмін на допомогу?
Відповіді він не отримав. Сер Герис подивився на сера Арчибальда. Сер Арчибальд відводив погляд — дивився то на руки, то в підлогу, то на двері.
— Пентос,— сам сказав сер Баристан.— Він пообіцяв їм Пентос. Кажіть. Жодні ваші слова вже не допоможуть і не зашкодять княжичу Квентину.
— Ага,— нещасним голосом підтвердив сер Арчибальд.— То був Пентос. І вони підписали папір.
«Тут відкриваються деякі можливості».
— У нас у підземеллях досі сидять звіяні вітром. Фальшиві дезертири.
— Я пам’ятаю,— сказав Айронвуд.— Гангерфорд, Солом’яний і решта. Серед них були й непогані перекупні мечі. Але декому смерть би точно не завадила. То до чого тут вони?
— Я збираюся відіслати їх назад до Пошарпаного Правителя. А з ними і вас. Вас буде двоє серед тисяч. На вашу присутність у юнкайському таборі ніхто не зверне уваги. Я хочу, щоб ви передали Пошарпаному Правителю повідомлення. Перекажете йому, що вас послав я і що я говорю від імені королеви. Перекажете йому, що ми згодні віддати йому те, що він так хоче, якщо він поверне нам заручників цілими й неушкодженими.
Сер Арчибальд скривився.
— Руб’я-і-Рам’я радше віддасть нас Гарній Мерис. Він не погодиться.
— А чому ні? Завдання доволі просте...— («Порівняно з викраденням драконів»).— Я сам одного разу так вивів батька королеви з Сутінь-долу.
— Це у Вестеросі,— сказав Герис Дринквотер.
— А це в Міріні.
— Арч своїми руками і меча не втримає.
— Йому й не потрібно. З вами ж, якщо не помиляюся, будуть перекупні мечі.
Герис Дринквотер відкинув з чола густу чуприну, вибілену сонцем.
— Дасте нам трохи часту обговорити це між собою?
— Ні,— озвався Селмі.
— Я згоден,— промовив сер Арчибальд,— якщо не треба буде нікуди плисти на кораблі. І Дринк теж погодиться. Він сам ще про це не знає, але погодиться,— вишкірився він.
І — справа зроблена.
«Принаймні легка частина справи»,— думав Баристан Селмі, здійснюючи довгий підйом назад на верхівку піраміди. Важку частину він передав у руки дорнян. Його дідусь вжахнувся б. Але дорняни — лицарі, бодай номінально, хоча лише Айронвуд — це справжня криця. А Дринквотер — це миле личко, балакучий язичок і гарне волосся.
Заки літній лицар повернувся в покої королеви нагорі піраміди, тіло княжича Квентина вже забрали. Коли він увійшов, шестеро юних чашників гралися в якусь дитячу гру, сидячи на підлозі й по черзі розкручуючи кинджал. Коли він зупинявся, у того, на кого він був націлений, відрізали пасмо волосся. В дитинстві, у Жнивовиці, сер Баристан і сам грався в цю гру з кузенами... хоча у Вестеросі, наскільки він пригадував, були ще й поцілунки.
— Баказе,— покликав він,— кубок вина, будь ласка. Гражаре, Азаку, станьте на дверях. Я очікую на зелену грацію. Щойно вона прибуде, проведіть її до мене. А доти не турбуйте мене.
— Як накажете, лорде-правице,— скочив на ноги Азак.
Сер Баристан вийшов на терасу. Дощ ущух, хоча небо й досі було затягнуте синювато-сірими хмарами, що затуляли призахідне сонце, яке котилося в Невільничу бухту. З почорнілого каміння Газкарової піраміди досі піднімалися цівки диму, нагадуючи підхоплені вітром стрічки. Далеко на сході, за міськими мурами, над гірським хребтом рухалися білі крила. Вісеріон. Мабуть, полює, або просто вирішив політати. Цікаво, подумав Селмі, а де Рейгал? Зелений дракон показав себе небезпечнішим за білого.
Коли Баказ приніс вино, літній лицар зробив один великий ковток — і послав хлопчика по воду. Кілька кубків вина допомогли б заснути, але йому потрібна світла голова, коли повернеться Галаза Галар після переговорів з ворогом. Тому Селмі вирішив пити вино розведеним, спостерігаючи, як над світом западає темрява. Він страшенно втомився. Його мучили сумніви. Дорняни, Гіздар, Резнак, атака... чи правильно він чинить? Чи цього б хотіла Данерис? «Я не створений для такого». До нього вже бувало, що королівські вартові служили правицями. Небагато, але кількоро таких було. Селмі читав про них у Білій книзі. А тепер йому було цікаво, чи почувалися вони настільки ж розгубленими і збентеженими, як він зараз.
— Лорде-правице,— з’явився у дверях Гражар зі свічкою в руках.— Прийшла зелена грація. Ви просили повідомити.
— Проведи її в кімнату. І запали свічки.
Галаза Галар прийшла в супроводі чотирьох рожевих грацій. Здавалося, її оточує аура мудрості й гідності, якими сер Баристан не міг не захоплюватися. «Сильна жінка, яка завжди була відданою подругою Данерис».
— Лорде-правице,— заговорила вона з-під мерехтливої зеленої шовкової чадри.— Можна мені присісти? Кістки в мене вже старі й утомлені.