— Гражаре, крісло для зеленої грації.
Рожеві грації вишикувалися позаду її крісла, опустивши очі та склавши перед собою руки.
— Може, захочете щось випити? — запитав сер Баристан.
— З великим задоволенням, пане Баристане. Горло пересохло від розмов. Мабуть, соку?
— Як зволите.
Підкликавши Кезмію, він попросив її принести для жриці кубок лимонного соку, підсолодженого медом. Щоб його випити, зеленій грації довелося зняти чадру, нагадавши Селмі, яка ця жінка вже стара. «Старша за мене років на двадцять, ба й більше».
— Якби королева була з нами, певен, вона приєдналася б до мене й подякувала вам за все, що ви для нас зробили.
— Її препишність завжди була надзвичайно люб’язна,— сказала Галаза Галар, допиваючи сік і знову запинаючись чадрою.— Чи не було новин від нашої любої королеви?
— Поки що ні.
— Я молитимуся за неї. Дозвольте мені сміливість поцікавитися долею короля Гіздара. Мене пустять побачитися з його ясновельможністю?
— Думаю, дуже скоро. З ним усе гаразд, запевняю вас.
— Приємно це чути. Мудре панство Юнкая питало про нього. Я не здивую вас, сказавши, що вони хочуть повернути шляхетного Гіздара на його законне місце.
— Він повернеться, якщо зможе довести, що не робив спроби вбити королеву. А доти Міріном правитиме рада відданих і справедливих. І для вас є місце в раді. Знаю, що нам є чого у вас повчитися, ваша добродійносте. Нам потрібна ваша мудрість.
— Боюся, це порожні люб’язності, лорде-правице,— відгукнулася зелена грація.— Якщо і справді вважаєте мене мудрою, послухайте мене. Звільніть шляхетного Гіздара й посадіть знову на престол.
— Це може зробити тільки королева.
Зелена грація зітхнула під своєю чадрою.
— Мир, який ми так ревно кували, зараз трепече, як листок на осінньому вітру. Люті дні настали. На вулицях гуляє смерть на кобилі білій з тричі проклятого Астапора. Небо заполонили дракони, які пожирають дітей. Сотні людей знімаються з місця, сідають на кораблі й відпливають хто куди — в Юнкай, Толос, Карт, шукаючи порятунку. Газкарова піраміда перетворилася на курні руїни, і під її почорнілим камінням поховано чимало представників цього старовинного роду. Піраміди Улеза й Єризана перетворилися на лігва чудовиськ, а їхні господарі стали бездомними старцями. Мій народ втратив усіляку надію і нарікає на самих богів, віддаючись ночами пияцтву й перелюбу.
— І вбивству. Сьогодні за ніч сини гарпії вбили тридцятьох.
— Сумно це чути. Тим більше підстав звільнити шляхетного Гіздара зо Лорака, який одного разу вже зупинив убивства.
«І як йому це вдалося, якщо тільки він сам не гарпія?»
— Її світлість віддала свою руку Гіздарові зо Лораку, зробила його королем-консортом, відновила смертельне мистецтво, як він просив. А він віддячив їй, отруївши сарану.
— Він їй віддячив миром. Не забувайте про це, сер, благаю. Мир — безцінна перлина. Гіздар з Лораків. Він би не бруднив рук отрутою. Він не винен.
— Звідки ви можете мати таку певність?
«Якщо тільки не знаєте справжнього отруйника».
— Мені сказали боги Пса.
— Мої боги — це Семеро, а Семеро з цього приводу зберігають мовчання. Ваша мудросте, ви переказали мою пропозицію?
— Всьому панству й усім капітанам Юнкая, як ви й наказали... але, боюся, їхня відповідь вам не сподобається.
— Вони відмовилися?
— Так. Сказали мені: ваших людей не викупити ані за які гроші, їх може звільнити тільки кров драконів.
Такої відповіді сер Баристан і очікував, хоча в душі плекав надію отримати інакшу. Він стиснув вуста.
— Знаю, не такі слова ви сподівалися почути,— мовила Галаза Галар.— Але я особисто цих людей розумію. Дракони — люті чудовиська. Юнкай їх боїться... і небезпідставно, не заперечуйте. Наша історія зберегла розповіді про володарів драконів з грізної Валірії і про спустошення Старого Пса. Навіть сама ваша юна королева, чарівна Данерис, яка кличе себе матір’ю драконів... ми бачили, як вона горіла того дня в бійцівському кублі... навіть на неї обрушився гнів драконів.
— Її світлість не... вона...
— ...мертва. Най дарують їй боги солодкий сон,— над чадрою заблищали сльози.— І най погинуть усі її дракони.
Селмі шукав, як відповісти, коли почулися важкі кроки. Двері розчахнулися всередину, й у кімнату ввірвався Скагаз мо Кандак. А за ним — четверо бронзових бестій. Коли Гражар спробував заступити йому дорогу, він відштовхнув хлопчика вбік.
— Що сталося? — підскочив на ноги сер Баристан.
— Метавки,— прогарчав Гирявий.— Усі шість.
Галаза Галар підвелася.
— Ось як Юнкай відповідає на вашу пропозицію, сер. Я попереджала, що вам ця відповідь не сподобається.
«Отож, вони обрали війну. Тоді нехай». Сер Баристан відчув дивне полегшення. На війні він розумівся.
— Якщо вони гадають, що зломлять Мірін, закидавши камінням...
— Не камінням,— сказала стара повним горя і страху голосом.— Трупами.
Данерис
Пагорб нагадував кам’янистий острів у морі зелені.
Спуск з нього забрав половину ранку. Заки вона досягла підніжжя, геть засапалася. М’язи боліли, й було відчуття, наче її починає лихоманити. Вона до крові обдерла руки об каміння. «Але це краще, ніж було»,— вирішила вона, зриваючи шкірку з луснутої водянки. Шкірка була рожева й ніжна, з тріщин на долонях ще сочилася біла як молоко рідина, але опіки вже почали загоюватися.
Знизу пагорб здавався ще більшим. Дані прозвала його Драконстоном на честь стародавньої цитаделі, в якій народилася. У неї не лишилося спогадів про Драконстон, але цей пагорб вона забуде ще не скоро. Внизу він поріс колючими бур’янами й чагарями, а над ними стирчали в небо голі скелі, круті та прямовисні. Саме тут, серед битого каміння, гострих як лезо гребенів і голчастих шпилів, Дрогон облаштував у неглибокій печері своє лігво. Він тут замешкав уже давно, збагнула Дані, вперше побачивши пагорб. У повітрі пахло попелом, усе каміння й усі дерева навколо обвуглилися й почорніли, земля була всіяна обпаленими й потрощеними кістками, але для дракона це була рідна домівка.
Дані розуміла принадність рідної домівки.
Два дні тому, видираючись на скелястий шпиль, вона побачила на півдні воду — тоненьку ниточку, яка на мить зблиснула у призахідному сонці, «Потічок»,— вирішила вона. Маленький, але він приведе її до більшого, а той впадає в якусь маленьку річечку, а всі ріки в цій частині світу є притоками Скагазадана. А коли вона відшукає Скагазадан, лишиться тільки рухатися за течією у Невільничу бухту.
Певна річ, вона б радо повернулася в Мірін на крилах дракона. Але цього її бажання чомусь не поділяв Дрогон.
Володарі драконів давньої Валірії керували цими тваринами за допомогою заклинань і чарівних ріжків. Данерис доводилося вдовольнятися балачкою і батогом. Сідаючи на спину дракона, вона частенько почувалася так, наче наново вчиться їздити верхи. Коли вона підстьобувала свою сріблясту кобилу з правого боку, та повертала ліворуч, бо інстинкт велить коню втікати від загрози. Коли ж Дані ляскала Дрогона батогом по правому боку, він праворуч і повертав, бо інстинкт велить дракону нападати. Але іноді взагалі байдуже було, куди бити: іноді він летів собі, куди хотів, несучи її з собою. І ні батогом, ні словом не можливо було змусити Дрогона повернути, якщо він повертати не хотів. Дуже скоро Дані збагнула, що батіг не так йому дошкуляє, як дратує його: луска в нього стала вже твердішою за ріг.
І хай як далеко залітав дракон удень, увечері якийсь інстинкт тягнув його додому. На Драконстон. «До нього додому, не до мене». Її домівка в Міріні, з чоловіком і з коханцем. Ось де її місце.
«Не зупиняйся. Якщо озирнуся — пропаду».
З нею разом летіли спогади. Хмари, побачені згори. Коні, які тупотіли в траві, нагадуючи мурашок. Срібний місяць, до якого було рукою кинути. Блакитні річки, які бігли внизу, виграючи й виблискуючи на сонці. «Чи я ще колись таке побачу?» У Дрогона на спині вона почувалася собою. У небі її не мучили скорботи цього світу. Як могла вона від цього відмовитися?