Але прийшов час. Дівча ціле життя може змарнувати, граючись, але вона — доросла жінка: королева, дружина, матір тисяч людей. Вона потрібна своїм дітям. Дрогон скорився батогу, тож має скоритися й вона. Слід знову вдягати корону: на Дані чекає лавка з чорного дерева та шляхетний чоловік.
«Гіздар з його літеплими цілунками».
Сьогодні вранці сонце палило, а небо було блакитне й безхмарне. Це добре. Від одягу Дані залишилося саме лахміття, яке майже не гріло. Одну сандалію вона згубила в шаленому польоті геть з Міріна, а другу залишила біля Дрогонової печери, вирішивши, що краще йти босоніж, ніж узутою лише наполовину. І токар, і чадру вона скинула ще в бійцівському кублі, а лляна нижня сорочка не призначалася для спекотних днів і холодних ночей у Дотрацькому морі. Від поту, трави й землі вона забруднилася, а ще Дані відірвала від неї смужку по подолу, щоб замотати гомілку. «Вигляд у мене, певно, обдертий і голодний,— думала вона,— але якщо дні й далі будуть теплі, я не замерзну».
Це була самотня відпустка, й більшу частину часу Дані мучили біль і голод... але, незважаючи на це, вона тут почувалася на диво щасливою. «Трохи болить, живіт порожній, уночі холодно... але що це таке в порівнянні з можливістю літати? Я б залюбки все повторила спочатку».
У піраміді в Міріні на неї чекатимуть Джикі й Іррі, казала вона собі. А ще — мила тлумачка Місанді й усі маленькі пажі. Їй принесуть поїсти, і Дані зможе скупатися в басейні під хурмою. Приємно буде знову відчути чистоту. Не треба й дзеркальця, щоб знати, яка Дані зараз брудна.
А ще вона голодна. Якось уранці, на півдорозі вниз із пагорба, на південному схилі, вона натрапила на дику цибулю, а іншого дня — на якийсь червонуватий качан, схожий на дивний сорт капусти. Хай що це було, але від нього в неї не заболів живіт. Якщо не рахувати цих овочів і однієї рибини, яку Дані зловила в потічку поблизу Дрогонової печери, доводилося виживати на недоїдках, залишених драконом: обвуглених кістках і шматочках м’яса — обгорілих, але не просмажених. Але цього замало, розуміла вона. Одного дня вона босою ногою підбила тріснутий овечий череп, і він полетів униз із пагорба. Спостерігаючи, як він котиться крутим схилом у море трав, Дані збагнула, що і їй пора за ним.
Вона швидкою ходою рушила через високі трави. Між пальці ніг набивалася тепла земля. Бадилля було заввишки з Дані. «А коли я їхала верхи на сріблястій поряд зі своїм сонцем-і-місяцем на чолі халасару, то не помічала, що трава така висока». Ідучи, Дані постукувала себе по стегну батогом розпорядника. Цей батіг і дрантя на ній — оце й усе, що вона прихопила з Міріна.
І хоча Дані йшла через царство зелені, це була зовсім не насичена зелень літа. Навіть тут уже відчувалася осінь, за якою не забариться й зима. Трава поблякла порівняно з тим, якою її пам’ятала Дані: пожухла й тьмяна, вона вже починала жовкнути. А потім порудіє зовсім. Трава вже відмирала.
Данерис Таргарієн не вперше опинилася в Дотрацькому морі — велетенському океані трави, який простирався від Когорського лісу до Матері гір і Лона світу. Вперше вона побачила його зовсім дівчинкою, яка, щойно побравшись із халом Дрого, їхала у Ваїс-Дотрак, де її мали представити старухам дош-халіну. Від цього безміру трави у неї тоді перехопило подих. «Небо було блакитне, трава — зелена, а мене переповнювали надії». Тоді з нею був сер Джора, її старий непривітний ведмідь. Про неї дбали Іррі, Джикі й Дорея, ночами її обіймав її сонце-й-місяць, а в її лоні зростав малюк. «Рейго. Я збиралася назвати його Рейго, а в дош-халіні провістили, що він виросте огиром, який осідлає світ». Ще ніколи з тих напівзабутих днів, коли вона жила в Браавосі в будинку з червоними дверима, не почувалася вона такою щасливою.
Але в червоній пустелі вся її радість згоріла на попіл. Її сонце-й-місяць упав з коня, мейгі Міррі Маз-Дуур убила Рейго в неї в лоні, а потім Дані власноруч задушила ту порожню оболонку, яка залишилася від хала Дрого. По тому величезний халасар Дрого розвалився. Ко Поно, назвавшись халом Поно, забрав із собою чимало комонників і рабів. Ко Джако, назвавшись халом Джако, поїхав геть зі ще більшим загоном. Маґо, його кровний вершник, зґвалтував і вбив Ірою — дівчинку, яку Дані вже одного разу від нього врятувала. Лише народження драконів у полум’ї і диму погребального вогнища хала Дрого врятували Дані від сумної долі, яка чекала на неї: доживати дні у Ваїс-Дотраку, серед старух дош-халіну.
«Вогонь тоді спалив мені волосся, але загалом не зачепив». Так само сталося і в Дазнаковому бійцівському кублі. Це вона ще пам’ятала, а от далі все було як у тумані. «Стільки людей, галас і штурханина...» Пригадувалося, що коні ставали дибала, перекинувся віз і розсипалися дині. Звідкись знизу вилетів спис, за ним — ціла злива арбалетних стріл. Одна пролетіла так близько, що черкнула Дані по щоці. Решта відлітали від Дрогонової луски, впивалися між неї, пронизували тонкі крила. Пригадувалося, як під нею викручувався дракон, здригаючись від ударів стріл, а вона відчайдушно силкувалася втриматися на його лускатій спині. Рани димілися. На очах у Дані одна зі стріл знагла спалахнула. Ще одна випала після того, як дракон замахав крилами. Внизу вирували люди, підкидаючи руки в повітря, сіпаючись у якомусь божевільному танку. Жінка в зеленому токарі схопила заплакану дитину, пригорнула, захищаючи від полум’я. Дані дуже ясно пам’ятала колір токара, але зовсім не пригадувала її обличчя. Жінка з дитиною, обійнявшись, лежали на цеглі, а люди топтатися просто по них. Дехто з них палав.
А потім усе це зблякло, звуки почали стихати, люди маліли, списи і стріли падали не долітаючи, а Дрогон линув у небо. Вище, і вище, і вище ніс він Дані, вище пірамід і бійцівських кубел, і розпростерті крила ловили гаряче повітря, яке здіймалося з розжареної сонцем цегли міста. «Якщо я впаду й загину, воно того варте»,— подумала тоді Дані.
Вони летіли на північ, за ріку, і Дрогон на подертих і пошарпаних крилах ковзав крізь хмари, які виляскували, наче прапори примарної армії. Дані побачила узбережжя Невільничої бухти і стару валірійську дорогу, яка бігла вздовж нього через піски й пустелю, зникаючи ген на заході. «Дорога додому». Аж тут виявилося, що унизу нема нічого, окрім трави, яка брижиться на вітру.
«Немов тисяча років минула з того першого польоту». Іноді здавалося, що так і є.
Сонце, підіймаючись, починало палити дужче, й незабаром у Дані почало гупати в голові. Волосся відростало, але дуже повільно.
— Мені потрібен капелюх,— промовила вона вголос. На Драконстоні вона намагалася сплести собі капелюха з трави, як плетуть дотрачки,— вона це бачила, коли жила з Дрого,— але чи то трава трапилася негодяща, чи то Дані бракувало вміння. Капелюхи просто розвалювалися у неї в руках. «Спробуй ще раз,— казала вона собі.— Наступного разу вийде краще. Ти ж кров од крові дракона, капелюха сплести ти точно здатна». Вона робила спробу по спробі, але всі наступні були такі самі невдалі, як і перша.
Було вже по обіді, коли Дані розшукала струмок, який побачила з верхівки пагорба. Це був потічок, рівчак, цівочка, не ширша за руку Дані... а її руки тоншали з кожним днем, проведеним на Драконстоні. Вона зачерпнула води і плеснула собі в обличчя. Тут можна було би сподіватися води холоднішої й чистішої... але ні: якщо покладатися на сподівання й бажання, то краще вже сподіватися на порятунок.
Але вона і справді досі плекала надію, що її шукають. Може, на її пошуки поїхав сер Баристан: він — перший лицар її королівської варти, він присягався захищати її життя навіть ціною власного. Та й кровні вершники добре знають Дотрацьке море, а їхні життя невід’ємні від її власного. Її чоловік, шляхетний Гіздар зо Лорак, міг послати людей на її пошуки. А Дааріо... Дані уявила, як він скаче до неї через високі трави, усміхаючись, і золотий зуб зблискує в останньому промінні призахідного сонця.
От тільки Дааріо віддали юнкайцям як заручника, щоб гарантувати недоторканність юнкайських капітанів. «Дааріо і Геро, Джого і Гролео, а ще трьох Гіздарових родичів». Натепер усі заручники вже давно мали б опинитися на волі. Але...
Цікаво, подумала вона, чи клинки капітана досі висять на стіні над її ліжком, чекаючи, поки Дааріо повернеться і забере їх. «Дівчаток залишаю тобі,— сказав він.— Збережи їх, кохана». А ще цікаво, чи знають юнкайці, як багато він значить для неї. Вона це запитала в сера Баристана того вечора, коли передавала заручників. «Вони, певно, чули плітки,— відповів Селмі.— Нагарне, може, навіть похвалявся, що ваша світлість... дуже... його цінує. Даруйте за такі слова, але скромність не належить до капітанових чеснот. Він дуже пишається своїм... своїм мечем».