Неподалік площі Риботорговців і «Купецької хати» з поперечної вулиці почулися крики, й наче нізвідки з’явилася дюжина списників-незаплямованих у пишних обладунках і плащах з тигрових шкур, розганяючи людей, щоб на своєму слоні міг проїхати тріарх. Велетенський сірий слон тріарха був у мудрованих емальованих латах, які на ходу тихенько побрязкували, а башта в нього на спині була така височенна, що шкрябала верхівкою склепіння візерунчастої кам’яної арки, коли слон проходив під нею.
— Тріархи вважаються настільки високопоставленими, що протягом року служби їм заборонено торкатися ногами землі,— пояснив Квентин своєму товаришу.— Отож вони всюди їздять на слонах.
— Перегороджуючи вулиці й залишаючи таким, як ми, купи лайна,— мовив Герис.— Ніколи я не зрозумію, навіщо Волантису три князі, коли в Дорні цілком вистачає одного.
— Тріархи — це не князі й не королі. Волантис — фрігольд, як і давня Валірія. Владу ділять усі вільнонароджені землевласники. Навіть жінки мають право голосу, якщо в їхній власності є земля. Трьох тріархів обирають з тих шляхетних родин, які можуть довести пряме походження з давньої Валірії, строком на один рік — до початку нового року. Ти б і сам це все знав, якби прочитав книжку, яку дав тобі мейстер Кедрі.
— В ній не було малюнків.
— Були карти.
— Карти не рахуються. Якби він сказав, що це про тигрів і слонів, може, я б і почитав. А вона підозріло нагадувала історичну працю.
Коли гатей перетнув площу Риботорговців, слониха задерла хобот і заґелґотіла, як велетенська біла гуска, бо не хотіла пірнати у плутанину возів, паланкінів і пішоходів. Візник підбив її п’яткою, і вона рушила далі.
Навколо було повно-повнісінько крикливих риботорговців, які спродували ранішній улов. Квентин розумів щонайбільше кожне друге слово, але слова йому були й непотрібні, щоб розумітися на рибі. Він побачив тріску, рибу-вітрильник і сардини, діжки з мідіями і молюсками. Одна ятка вся була завішана вуграми. В іншій виставили велетенську черепаху, підвішену за ноги на залізних ланцюгах, здорову як корова. В діжках солоної води серед водоростей вовтузилися краби. Дехто з продавців смажив рибу шматочками, з цибулею і буряком, а дехто з невеликих залізних казанків торгував юшкою з перцем.
У центрі площі, попід потрісканою безголовою статуєю якогось мертвого тріарха, почала збиратися юрма: тут виступали карлики. Обидва коротуни були в дерев’яних обладунках — мініатюрні лицарі, що готуються до двобою. У Квентина на очах один заліз на собаку, а другий стрибнув на свиню... і тут-таки з’їхав на землю під оглушливий регіт.
— Кумедні,— промовив Герис.— Зупинимося й подивимося двобій? Посміятися б тобі не завадило, Квенте. Ти схожий на діда, який півроку в убиральні не був.
«Мені вісімнадцять, я на шість років молодший за тебе,— подумав Квентин.— Ніякий я не дід». Натомість він сказав:
— Не потрібні мені смішні карлики. Хіба якщо мають корабель.
— Дуже маленький, підозрюю.
Чотириповерхова «Купецька хата» вивищувалася над навколишніми доками, причалами та складами. Тут збиралися разом купці зі Старгорода й Королівського Причалу, їхні колеги з Браавоса, Пенгоса її Мира, волохаті ібенці, білошкірі мореплавці з Карта, чорні як смола мешканці Літніх островів у плащах з пір’я, ба навіть повелителі тіней з Ашая в Тіні, які завжди ховаються за машкарами.
Квентин зліз із гатея й навіть крізь шкіряні підошви черевиків відчув тепло бруківки. Перед «Купецькою хатою» в тіні поставили двоногий стіл, прикрашений біло-блакитними прапорцями, які тріпотіли з кожним подувом вітру. Навколо столу розсілося четверо холоднооких перекупних мечів, закликаючи до себе всіх чоловіків і хлопчаків, що проходили повз. «Звіяні вітром,— здогадався Квентин. Сержанти перед відплиттям у Невільничу бухту шукали свіже м’ясо для поповнення своїх рядів.— А кожен, хто до них запишеться, перетворюється на додатковий меч для Юнкая — меч, щоб пити кров моєї майбутньої нареченої».
Один зі звіяних вітром загорлав до них.
— Я не розумію вашої мови,— відгукнувся Квентин. Хоча він читав і писав валірійською, але зовсім не мав усної практики. Та й волантиське яблучко далеченько відкотилося від валірійської яблуньки.
— Вестеросці? — спитав чоловік загальною мовою.
— Дорняни. Мій господар — виноторгівець.
— Господар? До біса! Ти що — раб? Ходи з нами — будеш сам собі господар. Чи хочеш у ліжку померти? Я навчу тебе битися мечем і списом. Виїдеш на бій разом з Пошарпаним Правителем і повернешся додому лордом. Хлопчики, дівчата, золото — все твоє, тільки треба взяти. Ми, звіяні вітром, у дупу маємо богиню різанини.
Двоє з перекупних мечів заспівали-загорлали слова якогось маршу. Квентин уловив зміст. «Вітер нас на схід повіє,— співали вони,— у Міріні погуляти, пана-різника убити, а драконицю заграти».
— Якби з нами ще були Клетус і Вілл, ми б могли повернутися сюди зі Здорованем і всіх їх повбивати,— сказав Герис.
«Клетус і Вілл загинули».
— Не звертай уваги,— мовив Квентин, відчиняючи двері «Купецької хати». Перекупні мечі кидали їм у спину образи, обзиваючи кволими боягузами й переляканими дівками.
Здоровань чекав у їхньому номері на другому поверсі. Хоча заїзд рекомендував шкіпер «Лугового жайворонка», Квентин не збирався лишати тут без нагляду всі їхні речі та гроші. По всіх портах повно злодіїв, шпигунів і повій, а у Волантисі — більше, ніж деінде.
— Я вже збирався на ваші пошуки йти,— промовив Арчибальд Айронвуд, знімаючи засув і впускаючи їх у кімнату. «Здорованем» його прозвав двоюрідний брат Клетус, і цілком заслужено. Арч був шість з половиною футів на зріст, широкий у плечах, з велетенським черевом, з ногами як стовбури дерев, з руками як два окости, ще й з повною відсутністю шиї. Від якоїсь дитячої хвороби він цілком облисів. І ця лиса голова нагадувала Квентину гладенький рожевий валун.— Отже,— запитав Арч,— що сказав контрабандист? Буде нам човен?
— Корабель,— виправив Квентин.— Ага, контрабандист залюбки нас візьме — і доправить у найближче пекло.
Герис, усівшись на продавлене ліжко, стягнув чоботи.
— Дорн манить мене дедалі більше.
— А я вважаю,— мовив Здоровань,— що нам краще їхати бісовою дорогою. Може, не така вже вона й небезпечна, як люди кажуть. А якщо й небезпечна — що ж, більше слави тому, хто її здолає. Хто наважиться на нас напасти? У Дринка — меч, у мене — келеп: жоден біс такого не перетравить.
— А якщо Данерис загине до нашого приїзду? — зронив Квентин.— Нам потрібен корабель. Нехай навіть «Пригода».
— Я й не здогадувався, що ти так відчайдушно хочеш Данерис,— розреготався Герис,— аж згоден кілька місяців терпіти той сморід. За три дні я сам проситимуся, щоб мене прирізали. Ні, княжичу, благаю, тільки не «Пригода».
— А є кращий вихід? — запитав Квентин.
— Є! Мені щойно спало на думку... Так, це ризиковано, ще й не дуже порядно... однак це швидше, ніж їхати до твоєї королеви бісовою дорогою.
— Кажи,— мовив Квентин Мартел.
Джон
Джон Сноу перечитував листа, доки слова не почали розпливатися і зливатися. «Я не можу це підписати. І не підпишу».
Він мало не спалив листа. Але натомість ковтнув елю — залишки від півкубка, яким учора на самоті запивав вечерю. «Я мушу це підписати. Мене ж обрали лордом-командувачем. Стіна в моїх руках, і Варта теж. Нічна варта не стає ані на чий бік».
Яке було полегшення, коли Стражденний Ед Толет відчинив двері, щоб повідомити: прийшла Жиллі. Джон відсунув листа, складеного мейстром Еймоном.
— Я прийму її,— озвався він, жахаючись майбутньої розмови.— Розшукай мені Сема. Потім я побалакаю з ним.
— Він унизу, за книжками. Мій старий септон любив повторювати, що через книжки промовляють померлі. А я вважаю, що мерцям ліпше мовчати. Ніхто не схоче слухати теревені мерців.
Стражденний Ед вийшов, бурмочучи щось про хробаків і павуків.
Жиллі, увійшовши, одразу бухнулася навколішки. Джон, обійшовши стіл, поставив її на ноги.