— Це сон,— промовила вона.— Я сплю на ходу. Я самотня і розгублена.
«Розгублена, бо ти занадто затрималася в місці, в якому взагалі не мала опинитися,— прошелестів сер Джора тихо, наче вітер.— Самотня, бо ти вигнала мене».
— Ви мене зраджували. Ви шпигували за мною за гроші.
«За можливість повернутися додому. Рідна домівка — ось і все, чого я хотів».
— І мене. Ви хотіли мене.
Дані бачила це в його очах.
«Хотів»,— сумовито прошепотіла трава.
— Ви мене поцілували. Я вам дозволу не давала, а ви все одно мене поцілували. Ви продавали мене моїм ворогам, але цілували щиро.
«І давав добрі поради. Казав тобі: побережи списи й мечі для Сімох Королівств. Залиш Мірін мірінцям і рухайся на захід. Але ти не хотіла слухати».
— Мені довелося взяти Мірін, бо мої діти просто повмирали б з голоду в дорозі.
У Дані й досі перед внутрішнім зором поставав довгий слід з трупів, який вона лишила, перетинаючи червону пустелю. І вона не хотіла побачити таке ще раз.
— Мені довелося взяти Мірін, щоб нагодувати свій народ.
«Ти взяла Мірін,— сказав сер Джора,— але навіщось затрималася в ньому».
— Щоб стати королевою.
«Ти й так королева,— сказав ведмідь.— У Вестеросі».
— Це так далеко! — пожалілася вона.— Я була втомлена, Джоро. Я змучилася від війни. Мені хотілося відпочивати, радіти, садити дерева, дивитися, як вони ростуть. Я ж просто молоденька дівчина.
«Ні. Ти — кров од крові дракона,— почувся шепіт — він дедалі слабшав, неначе сер Джора почав від неї відставати.— Дракони не саджають дерев. Пам’ятай про це. Пам’ятай, хто ти така, пам’ятай своє призначення. Пам’ятай своє гасло».
— Вогонь і кров,— промовила Данерис до трави, яка гойдалася на вітру.
Нога перечепилася об камінчик. Дані впала на коліно, скрикнувши від болю, без надії сподіваючись, що ведмідь підхопить її і допоможе зіп’ятися на ноги. Але, обернувши голову в його пошуках, вона побачила тільки струмочок каламутної води... і траву, яка й далі легенько гойдалася. «Вітер,— сказала собі Дані,— це вітер гойдає стебла». Але вітру не було. Сонце стояло високо, весь світ був непорушний і розжарений. У повітрі літали хмари мошви, над струмком туди-сюди металася бабка. А трава гойдалася, хоча не було від чого.
Помацавши на дні струмка, Дані відшукала камінь завбільшки з кулак і витягнула його з мулу. Зброя поганенька, але це краще, ніж голі руки. Краєм ока Дані знову побачила, як праворуч загойдалася трава. Світ був зелений, тихий. Світ був жовтий, пожухлий. «Треба підвестися,— сказала собі Дані.— Треба йти. Прямувати за струмком».
Понад травою полетів неголосний срібний дзвін.
«Дзвіночки,— усміхнулася Дані, пригадавши хала Дрого, її сонце-й-місяць, з уплетеними в косу дзвіночками.— Коли сонце зійде на заході й закотиться на сході, коли море висохне, а гори розвіються по вітру, як листя, коли в лоні моєму знову розквітне життя і я народжу живу дитину, тоді хал Дрого повернеться до мене».
Але такого не буває. «Дзвіночки»,— знову подумала Дані. Її знайшли кровні вершники!
— Аґо,— прошепотіла вона.— Джого. Рахаро.
Може, з ними приїхав і Дааріо?
Зелене море розійшлося. З’явився вершник. Коса в нього була чорна і лискуча, шкіра темна, як полірована мідь, очі — як гіркі мигдалини. У волоссі виспівували дзвіночки. Підперезаний поясом з бляшок, у фарбованій безрукавці, вершник мав на одному стегні арах, а на другому — батіг. До сідла був прикріплений мисливський лук і сагайдак зі стрілами.
«Один самотній вершник. Розвідник». З тих, що їздять перед халасаром, шукаючи здобич і добру зелену траву, винюхуючи, чи не ховаються десь вороги. Якщо він знайде Дані, то вб’є її, зґвалтує або забере в рабство. В найкращому разі — відвезе у дош-халін, де збираються всі добрі халесі, коли помирає їхній хал.
Але він її не побачив. Її приховувала трава, а він дивився деінде. Простеживши за його поглядом, Дані побачила у небі тінь з широко розпростертими крилами. Дракон летів за милю звідси, але вершник усе одно закам’янів, аж поки кінь не почав перелякано іржати. Тоді вершник немов збудився зі сну, розвернув коня й учвал погнав через високі трави.
Дані провела його поглядом. Щойно стихнув тупіт копит, вона почала кричати. Гукала, поки не захрипла... але Дрогон прилетів, видуваючи з ніздрів клуби диму. Трава клонилася перед ним. Дані застрибнула йому на спину. Від неї смерділо кров’ю, потом і страхом, але це не мало значення.
— Щоб рухатися вперед, я маю повернутися назад,— промовила вона, стискаючи голими ногами шию дракона. Дані підбила його п’ятами, і Дрогон рвонув у небо. Батіг загубився, тож вона, стукаючи його долонями і п’ятами, змусила його повернути на північний схід, куди поїхав розвідник. Дрогон не опирався: можливо, занюхав страх комонника.
За лічені хвилі вони проминули дотрака, який скакав далеко внизу. Праворуч і ліворуч Дані побачила плями обгорілої попелястої трави. «Дрогон тут уже бував»,— збагнула вона. Сліди його полювання поцяткували зелене трависте море, наче низка сірих острівців.
Внизу показався велетенський табун. Серед коней було зо два десятки вершників, але вони, угледівши дракона, миттю розвернулися й кинулися тікати. Коли табун накрила тінь, коні теж кинулися врозтіч — летіли через траву, вкриваючись білою піною, копитами толочачи землю... та хай як швидко скачуть коні, літати вони не вміють. Незабаром один кінь почав відставати. Дракон, заревівши, пірнув униз — і знагла бідолашну тварину охопило полум’я, але вона все одно продовжувала скакати й іржати, поки Дрогон не впав на неї і не зламав їй карк. Дані щосили стискала драконову шию, щоб не з’їхати.
Туша була занадто важка, щоб тягнути її назад у лігво, тож Дрогон зжер її просто там, віддираючи шматки обгорілого м’яса, а навколо нього горіли трави, в повітрі густо висів дим, смерділо паленим кінським волоссям. Голодна Дані зісковзнула з його спини й почала їсти разом з ним, голими обпеченими руками відриваючи з мертвого коня шматки димного м’яса. «У Міріні я, королева в шовках, вишукано їла фаршировані фініки і ягня в меду,— пригадалося їй.— І що подумав би про мене мій шляхетний чоловік, побачивши мене зараз?» Гіздар, без сумніву, вжахнувся б. А от Дааріо...
Дааріо б розреготався, відкраяв шмат конини своїм арахом і присів би їсти поряд з Дані.
Коли небо на заході стало кольору кривавого синця, Дані почула тупіт копит. Вона підвелася, витерла руки об подерту сорочку й стала поряд з драконом.
І коли з диму виїхало півсотні кінних воїнів, саме такою і побачив її хал Джако.
Епілог
— Я не зрадник,— заявив лицар Гнізда Грифонів.— Я відданий королю Томену і вам.
Його слова підкреслювало безперервне крапання — крап-крап-крап: сніг, танучи, збігав з плаща й калюжею збирався на підлозі. На Королівському Причалі сніжило майже цілу ніч: намело по кісточки. Сер Кеван Ланістер щільніше загорнувся в плащ.
— Це ви так кажете, сер. Словеса — це суховій.
— Тоді дозвольте мені це довести мечем,— сказав Ронет Конінтон, і в світлі смолоскипів його довге руде волосся й борода зблиснули вогнем.— Пошліть мене воювати проти мого дядька — і я привезу вам його голову, і голову його фальшивого дракона також.
Уздовж західної стіни тронної зали вишикувалися ланістерівські списники в малинових плащах і в напівшоломах з левами на гребенях. Тайрелівські вартові в зелених плащах стояли навпроти. У тронній залі було відчутно холодно. Хоча тут не було ані королеви Серсі, ані королеви Марджері, їхня незрима присутність отруювала повітря, як привиди на святі.
За столом сиділо п’ятеро членів малої королівської ради, а Залізний трон розкарячився, немов здоровезне чорне чудовисько, і його шпичаки, пазурі й леза ховалися в тінях. Кеван Ланістер спиною відчував його присутність — сверблячку між лопатками. Легко було уявити на тому троні старого короля Ейриса, який сердито позирає вниз, а з чергової свіжої рани в нього цебенить кров. Але сьогодні трон порожній. Томенові тут нема чого робити. Нехай краще побуде з матір’ю. Тільки Семеро знають, скільки ще лишилося матері й синові разом до суду... й можливої страти.