— Я надав Станісу харч, прихисток і Ночефорт, а ще дозвіл вільним людям селитися на землях Дару. Оце й усе.
— Лорд Тайвін скаже, що цього забагато.
— А Станіс каже, що цього замало. Що більше даєш королю, то більше він хоче. Ми ступили на крижаний міст, обабіч якого — прірва. Задовольнити одного короля — саме по собі нелегке завдання. Задовольнити двох водночас — неможливе.
— Так, але... якщо переможуть Ланістери й лорд Тайвін вирішить, що ми зрадили короля, допомагаючи Станісу, це може означати кінець Нічної варти. За ним стоять Тайрели з усією потугою Небосаду. А він уже переміг лорда Станіса на Чорноводді.
— Чорноводдя — то лише одна битва. Роб переміг у всіх своїх битвах, а голови позбувся. Якби Станісу вдалося підняти Північ...
Сем, повагавшись, промовив:
— Ланістери мають своїх північан. Лорда Болтона з його байстрюком.
— А Станіс — Карстарків. Якщо йому вдасться перетягнути до себе Білу Гавань...
— Якщо,— наголосив Сем.— А якщо ні... мілорде, навіть паперовий щит кращий, ніж ніякого.
— Можливо.
«Вони з Еймоном наче змовилися». Чомусь Джонові здавалося, що Сем зреагує інакше. «Це ж просто чорнило й пергамент». Змирившись, він узяв перо й поставив підпис.
— Дай мені воску.
«Поки я не передумав». Сем поквапився виконати прохання. Джон приклав печатку лорда-командувач а та вручив листа йому.
— Візьмеш це з собою до мейстра Еймона і попросиш відіслати з пташкою на Королівський Причал.
— Обов’язково,— немов з полегшенням озвався Сем.— Мілорде, можна мені запитати... Я бачив, як виходила Жиллі. Вона мало не плакала.
— Вал послала її знову просити за Манса,— збрехав Джон, і якийсь час вони побалакали про Манса, Станіса й Мелісандру Ашайську, поки крук, доклювавши останнє зернятко кукурудзи, не кракнув:
— Крові!
— Я відсилаю Жиллі геть,— мовив Джон.— Разом з хлопчиком. Тож доведеться пошукати нову мамку для його молочного брата.
— А поки не знайдете, згодиться й козине молоко. Воно для немовляти краще, ніж коров’яче.
Від таких балачок Семові явно було ніяково, тож він звернув мову на історію й на малолітніх командувачів, які жили й померли сотні років тому. Проте Джон урвав його.
— Розкажи ліпше щось корисне. Розкажи про нашого ворога.
— Про Чужих,— Сем облизав губи.— Вони згадуються в літописах, але не так часто, як можна було б подумати. Маю на увазі літописи, які я знайшов і передивився. Знаю, їх більше, я ще просто не всі відшукав. Але деякі старі книжки просто розсипаються. Сторінки кришаться, коли я намагаюся їх перегорнути. А по-справжньому давні літописи... вони або вже розсипалися, або лежать десь так, що мені досі не трапилися... а може, таких книжок і не існує зовсім і не існувало ніколи. Найстаріші оповіді, які ми маємо, написані були по тому, як у Вестерос прийшли андали. Від перших людей нам лишилися хіба руни на скелях, отож усе, що ми знаємо про Добу героїв, Зорю віків і Довгу ніч, насправді походить із записів, зроблених септонами за тисячі років по тому. В Цитаделі чимало архімейстрів піддають ці відомості сумнівам. У старих легендах повно королів, які правили по сто років, і лицарів, які подорожували по тисячі років, перш ніж стали лицарями. Ти сам знаєш ці легенди: про Брандона Будівничого, Симеона Зореоокого, Короля Ночі... ми вважаємо, що ти — дев’ятсот дев’яносто восьмий лорд-командувач Нічної варти, однак найдавніший перелік, який мені трапився, містить шістсот сімдесят чотирьох командувачів, а це означає, що складений він був під час...
— Давним-давно,— перебив його Джон.— То що там про Чужих?
— Мені трапилися згадки про драконове скло. Діти пралісу щороку постачали Нічній варті сотню обсидіанових кинджалів, це ще за Доби героїв. Більшість джерел збігається в тому, що Чужі приходять з холодом. Або ж приносять холод із собою. Іноді вони виринають у заметіль і тануть, коли небо вияснюється. Вони ховаються від сонячного світла й появляються поночі... або ж це ніч опускається, коли вони появляються. В деяких легендах згадується, що вони їздять верхи на тушах дохлих звірів. Отой, який убив Малого Пола, їхав на дохлому коні, тож це, вочевидь, правда. В деяких записах ідеться про велетенських крижаних павуків. Не знаю точно, що це таке. Людей, які загинули в бою з Чужими, слід спалювати, бо в іншому разі вони повстануть з мертвих як їхні раби.
— Все це ми й так знаємо. Питання в іншому: як з ними боротися?
— Обладунки чужих непробивні майже для всіх звичайних клинків, якщо вірити легендам, а мечі їхні такі холодні, що від них тріскається криця. Але вони бояться вогню й вразливі до обсидіану. Мені трапилася одна оповідь про Довгу ніч, у якій писалося про останнього звитяжця, що зарубав Чужого клинком з драконової криці. Вважається, що проти неї вони встояти не можуть.
— Драконова криця? — Джон такого терміну не знав.— Валірійська криця?
— Я зразу теж так подумав.
— Тож якщо я просто переконаю всіх лордів Сімох Королівств віддати нам усі свої валірійські клинки, всі врятовані? Це буде нескладно.
«Не складніше, ніж змусити їх віддати золото й замки». Джон гірко розсміявся.
— Ти знайшов, хто такі Чужі, звідки вони приходять, чого хочуть?
— Ще ні, мілорде, але може так статися, що я просто не ті книжки читав. Там ще є сотні, яких я не переглянув. Дайте мені час, і я знайду все, що там можна знайти.
— Нема більше часу. Збирай речі, Семе. Ти їдеш разом із Жиллі.
— Їду? — Сем роззявив рота, так наче не зрозумів значення цього слова.— Я їду? В Східну варту, мілорде? Чи... куди я...
— У Старгород.
— Старгород? — писнув Сем тоненьким голосом.
— І Еймон також.
— Еймон? Мейстер Еймон? Але... йому сто два роки, мілорде, він не... ти відсилаєш і його, і мене? А хто ходитиме коло круків? Якщо вони захворіють чи пораняться, хто...
— Клайдас. Він біля Еймона багато років був.
— Клайдас — простий стюард, та й очі в нього сліпнуть. Тобі потрібен мейстер. А мейстер Еймон такий слабий, морська подорож... Може статися... він старий, і...
— Так, він ризикує. Я це усвідомлюю, Семе, але тут ризик ще вищий. Станіс знає, хто такий Еймон. Якщо червоній жінці знадобиться для її заклинань королівська кров...
— А! — Семові товсті щоки зблідли.
— У Східній варті до вас приєднається Дареон. Маю сподівання, що його пісні зваблять до нас трохи вояків на Півдні. «Чорний птах» доправить вас у Браавос. Звідти самі допливете у Старгород. Якщо не передумав прийняти дитину Жиллі як свого байстрюка, відішлеш їх обох у Сурмосхил. В іншому разі Еймон прилаштує дівчину в Старгороді служницею.
— Мого б-б-байстрюка... Так... мама й сестри допоможуть Жиллі з дитиною. Дареон може відвезти її у Сурмосхил незгірше за мене. А я... Я щодня вправляюся в стрільбі з Ульмером, як ти звелів... ну, крім тих днів, коли сиджу в підземеллях, але ж це ти попросив мене дізнатися все про Чужих. У мене від лука плечі болять і водянки на пальцях,— він показав Джонові долоню.— Але я все одно тренуюся. Тепер я в мішень більше влучаю, ніж не влучаю, однак я й досі найгірший лучник на світі. Проте мені подобаються Ульмерові оповідки. Треба б їх записати й зробити з цього книжку.
— От і запишеш. Матимеш пергамент і чорнило в Цитаделі, і луки теж. Сподіваюся, ти продовжиш тренування. Семе, Нічна варта має сотні людей, здатних стріляти, та лише жменьку освічених, які вміють читати й писати. Ти повинен стати мені за нового мейстра.
— Мілорде, я... моя робота тут, книжки...
— ...нікуди не подінуться, заки ти до нас повернешся.
Сем схопився рукою за горло.
— Мілорде, Цитадель... там змушують різати трупи. І я не зможу носити ланцюга.
— Зможеш. І носитимеш. Мейстер Еймон — старий і сліпий. Сили полишають його. Коли він помре, хто його заступить? Мейстер Малін у Тінявій вежі не так грамотій, як вояка, а мейстер Гармун у Східній варті п’яний частіше, ніж тверезий.
— Якщо попросиш у Цитаделі мейстрів...
— І попрошу. Нам усі будуть потрібні. Але Еймона Таргарієна не так легко буде замінити...— «Все йде не так, як я сподівався». Джон розумів, що з Жиллі буде нелегко, але вважав, що Сем радо поміняє небезпеки Стіни на теплий Старгород.— Я був певен, що ти зрадієш,— збентежено промовив він.— У Цитаделі стільки книжок, що людина всі й прочитати не годна. Ти впораєшся, Семе. Я точно знаю.