— Ні. Книжки я читати вмію, але... м-мейстер — це цілитель, а я від вигляду к-к-крові непритомнію...— Семова рука затремтіла, мов на підтвердження цих слів.— Я — Сем Страхополох, а не Сем Смертовбивця.
— Страхополох? Чого ж ти боїшся? Буркотіння старих? Семе, ти бачив на Кулаці навалу блідавців — море живих мерців з чорними долонями і ясно-блакитними очима. Ти вбив Чужого.
— Д-д-драконове скло вбило, не я.
— Помовч,— відтяв Джон. Після Жиллі він уже не мав терпцю на страхи товстуна.— Ти брехав, плів інтриги та змовлявся, щоб зробити мене лордом-командувачем. А тепер маєш слухатися мене. Поїдеш у Цитадель і викуєш собі ланцюг, і якщо тобі доведеться різати трупи, так і буде. Принаймні у Старгороді трупи не опиратимуться.
— Мілорде, мій б-б-батько, лорд Рендил, він... він... він... він... він... життя мейстра — це служіння. Жоден син дому Тарлі ніколи не носитиме ланцюга. Народжені у Сурмосхилі не кланяються і не розшаркуються перед дрібними лордами. Джоне, я не можу ослухатися батька.
«Убий хлопчика,— подумав Джон.— Хлопчика в собі та хлопчика в ньому. Убий їх обох, клятий байстрюче».
— У тебе немає батька. Є тільки брати. Тільки ми. Твоє життя належить Нічній варті, тож іди й позбирай свою білизну в мішок разом з усім, що ще ти хочеш узяти з собою в Старгород. Ви їдете за годину до світанку. Й ось тобі ще один наказ. Відсьогодні ти більше не називатимеш себе боягузом. За останній рік ти витримав стільки, скільки інші люди не бачать за все життя. І ти витримаєш Цитадель — витримаєш як побратим Нічної варти. Я не можу наказати тобі бути хоробрим, але можу наказати тобі ховати свої страхи. Ти дав обітницю, Семе. Не забув?
— Я... Я постараюся.
— Ніякого «постараюся». Це наказ.
— Наказ,— Мормонтів крук ляснув своїми великими чорними крилами.
Сем аж осів.
— Як зволить лорд-командувач. А... а мейстер Еймон знає?
— Це була більше його ідея, ніж моя,— Джон відчинив перед Семом двері.— Ні з ким не прощайся. Що менше людей знатиме про це, то краще. За годину до світанку, біля цвинтаря.
Сем утік точно так само, як перед тим — Жиллі.
Джон почувався втомленим. «Мені слід виспатися». Половину ночі він вивчав карти, писав листи й розробляв плани разом з мейстром Еймоном. Та навіть коли добрів до свого вузького ліжка, не зміг одразу заснути. Знав-бо, що саме очікує на нього сьогодні, тож і вовтузився в ліжку, обмірковуючи заключні слова мейстра Еймона. «Дозвольте дати мілордові останню пораду,— сказав старий,— таку саму пораду, яку я дав своєму братові, коли ми розлучалися востаннє. Йому було тридцять три роки, коли велика рада проголосувала, щоб він посів Залізний трон. Він був зрілим чоловіком, який мав уже власних синів, та в чомусь він і досі лишався хлопчиком. Була в Бовтуна невинність, була в ньому лагідність, яку ми всі любили. „Убий у собі хлопчика“,— сказав я йому того дня, коли мав відпливати на Стіну.— Щоб владарювати, слід стати чоловіком. Слід стати Ейгоном, а не Бовтуном. Убий хлопчика — нехай народиться чоловік. Ти,— старий намацав Джонове обличчя,— вполовину молодший за тодішнього Бовтуна, але твій тягар, боюся, ще тяжчий. Не буде тобі радості з твого командування, але, гадаю, ти маєш сили робити те, що потрібно. Убий хлопчика, Джоне Сноу. Зима вже на порозі. Убий хлопчика — нехай народиться чоловік».
Накинувши плаща, Джон широким кроком вийшов надвір. Щодня він робив обхід Чорного замку, провідував чатових і сам вислуховував їхні рапорти; спостерігав, як Ульмер тренує своїх підопічних біля стрілецьких мішеней; розмовляв з вояками і короля, і королеви; гуляв крижаною стежкою нагорі Стіни, роздивляючись ліс. А за ним бігав Привид — біла тінь у нього при боці.
Коли Джон піднявся нагору, за старшого на Стіні був Кедж Білоокий. Кеджеві було вже за сорок, і тридцять років він провів на Стіні. Ліве око мав сліпе, а праве — злюще. В пущі, наодинці з сокирою і гароном, він був не гіршим розвідником за решту у Варті, але ніколи не ладнав з людьми.
— Тихий день,— промовив він до Джона.— Нема про що рапортувати — хіба про розвідку не в той бік.
— Що за розвідка не в той бік?
— Двійко лицарів,— вишкірився Кедж.— Годину тому виїхали на південь королівським гостинцем. Коли Дайвен побачив, як вони чухнули, то сказав, що дурні південці їдуть не в той бік.
— Зрозуміло,— мовив Джон.
Більше він дізнався від самого Дайвена, який саме сьорбав ячну юшку в касарні.
— Ага, м’лорде, бачив я їх. Це були Горп і Масі. Стверджували, що їх послав Станіс, але так і не зізналися, куди, навіщо й коли повернуться.
Сер Ричард Горп і сер Джастин Масі обидва були з людей королеви й посідали високі місця на нарадах короля. «Якби Станіс мав на меті розвідку, досить було б і пари звичайних вільних вершників,— подумав Джон,— а от як гінці чи посланці лицарі пасують більше». Котер Пайк повідомив зі Східної варти, що цибулевий лорд і Саладор Саан попливли в Білу Гавань на переговори до лорда Мандерлі. Цілком логічно, що Станіс розсилає й інших посланців. Його світлість не з терплячих.
Та чи повернеться «розвідка не в той бік» — це вже інше питання. Може, вони й лицарі, але Півночі не знають. «На королівському гостинці багато пильних очей, і не всі вони дружні». Але Джона це не обходить. «Станіс має право на секрети. Бог свідок — я теж маю секрети».
Уночі Привид влігся спати біля ліжка, й бодай цього разу Джонові не снилося, що він — вовк. Та все одно спав він неспокійно — кілька годин прокрутився в ліжку, перш ніж поринув у кошмар. Уві сні була Жиллі — ридала і благала дати немовлятам спокій, але Джон вихопив дітей у неї з рук, відрубав їм голови, поміняв місцями і звелів їй пришити їх назад.
Прокинувшись, він побачив, що в темряві спальні над ним схилився Ед Толет.
— М’лорде! Пора. Година вовка. Ви наказували збудити вас.
— Принеси чогось гарячого,— Джон відкинув покривала.
Заки Джон одягнувся, Ед повернувся та вклав йому в руки горнятко, з якого парувало. Джон очікував на глінтвейн, але з подивом виявив, що це ріденька юшка, яка пахла пражем і морквою, однак у ній не було ні пражу, ні моркви. «У вовчих снах запахи насиченіші,— подумав Джон,— і смак у їжі також насиченіший. Привид живіший за мене». Порожнє горнятко він лишив на горні.
Цього ранку під дверима стояв на чатах Кегз.
— Хочу поговорити з Бедвиком і з Джаносом Слінтом,— звернувся до нього Джон.— Нехай прийдуть до мене на світанку.
За дверима світ був чорний і непорушний. «Холодно, але не дуже. Ще ні. А як зійде сонце, ще потепліє. З божої милості, може, навіть Стіна ще поплаче». Заки дійшли до цвинтаря, валка вже вишикувалася. Джон передав командування супроводом Блекджекові Булверу: з ним поїдуть два вози й дюжина кінних розвідників. Один віз був завалений горою скринь, ящиків і мішків — усім потрібним для подорожі. На другому приладнали жорсткий верх з дубленої шкіри, який захистить од вітру. У глибині вже сидів мейстер Еймон, горнучись у ведмежу шкуру, в якій він здавався маленьким, як дитина. Неподалік стояли Сем і Жиллі. Очі в Жиллі були червоні та припухлі, але на руках вона тримала хлопчика, щільно загорнутого. Джон не мав певності, чий це хлопчик — її чи Даллин. Лише кілька разів він бачив їх разом. Синок Жиллі старший, Даллин — міцніший, однак за віком і зростом вони майже не відрізняються, тож хто не знає їх добре, навряд чи зможе їх легко розпізнати.
— Лорде Сноу,— погукав мейстер Еймон,— у себе в покоях я залишив для вас книжку. «Нефритова збірка». Написана волантиським шукачем пригод Колокво Вотаром, який здійснив подорож на схід і відвідав усі землі Нефритового моря. Там є абзац, який може вас зацікавити. Я попросив Клайдаса підкреслити його для вас.
— Обов’язково прочитаю.
Мейстер Еймон витер носа.
— Знання — це зброя, Джоне. Озбройся добре, перш ніж виїжджати на битву.