— Озброюся.
Джон відчув на обличчі щось вогке і холодне. Звівши очі, він побачив, що почало сніжити. «Поганий знак». Він обернувся до Блекджека Булвера.
— Постарайтеся поквапитися, але без особливої потреби не ризикуйте. З вами їдуть літній пан і немовля. Потурбуйтеся, щоб вони їхали в теплі й ситості.
— А ви так само потурбуйтеся про другого хлопчика, м’лорде,— мовила Жиллі, яка, здавалося, не квапилася лізти на воза.— Так само потурбуйтеся про другого. Знайдіть йому мамку, як казали. Ви мені обіцяли. Хлопчик... Даллин хлопчик... маленький королевич тобто... знайдіть для нього добру жінку, щоб він виріс великим і міцним.
— Даю слово.
— І не давайте йому імені. Аж поки йому не виповниться два роки. Це погана прикмета — називати немовлят, поки не віднімеш від грудей. Ви, ворони, може, цього й не знаєте, але так і є.
— Як зволите, міледі.
— Не називайте мене так! Я — матір, а не леді. Я — Крастерова жінка і Крастерова дочка, і я — матір.
Поки вона залазила на віз і загорталася в хутра, то передала немовля Стражденному Едові. Щойно Ед віддав їй малюка, Жиллі приклала його до грудей. Сем, побачивши це, почервонів і відвернувся, тоді важко поліз на свою кобилу.
— Поїхали,— скомандував Блекджек Булвер, ляснувши батогом. Вози покотилися вперед.
Сем на мить затримався.
— Ну,— сказав він,— бувайте.
— І ти бувай, Семе,— озвався Стражденний Ед.— Ваш корабель не потоне, не думаю. Човни починають тонути, коли на борту я.
Джонові дещо пригадалося.
— Коли я вперше побачив Жиллі, вона тулилася до стіни Крастерової фортеці, задкуючи від Привида,— худенька темнокоса дівчинка з великим животом. Привид заліз до кроликів, а вона, певно, злякалася, що він живота їй розпоре й дитину зжере... але насправді не вовка їй слід було боятися, правда?
— У неї більше мужності, ніж вона сама здогадується,— мовив Сем.
— Як і в тебе, Семе. Зичу вам швидкої і безпечної подорожі, і бережи Еймона й дитину,— сказав Джон; холодні патьоки на обличчі нагадали йому той день, коли він попрощався у Вічнозимі з Робом, не відаючи, що бачаться вони востаннє.— І натягни каптур. У тебе в чуприні тануть сніжинки.
Заки маленька валка загубилася вдалині, чорне небо на сході посіріло, а сніг повалив дужче.
— На лорда-командувача чекає Велет,— нагадав Джонові Стражденний Ед.— І Джанос Слінт також.
— Так.
Джон Сноу звів погляд на Стіну, яка нависала над ними, наче крижаний стрімчак. «Сто льє з кінця в кінець, сімсот футів заввишки». Міць Стіни була в її висоті, а от довжина Стіни була її слабкістю. Джон пригадав слова, сказані колись батьком. «Міць стін — у людях, які їх захищають». Нічна варта — хоробрі вояки, але їх замало для того завдання, яке постало перед ними.
Велет уже чекав у зброярні. Справжнє його ім’я було Бедвик. На півтори волосини вищий за мізерні п’ять футів, він був найнижчим у Нічній варті. Джон не ходив околяса.
— Нам по всій Стіні потрібно більше чатових. Потрібні замки по дорозі, де патрулі зможуть погрітися, поїсти гарячого й поміняти коней. На Крижаному Кордоні відновлюється залога, і я доручаю її командування вам.
Велет кінчиком пальця прочистив вухо.
— Командування? Мені? А м’лорд знає, що я — простий селюк, а на Стіну потрапив за браконьєрство?
— Ви дюжину років служите розвідником. Вижили на Кулані Перших Людей і в Крастеровій фортеці — й повернулися, щоб усе розповісти. Молодші хлопці рівняються на вас.
Коротун розсміявся.
— Лише карлики можуть рівнятися на мене. Я не вмію читати, м’лорде. За гарної днини можу нашкрябати своє ім’я.
— Я послав у Старгород запит, щоб прислали більше мейстрів. У разі нагальної потреби у вас буде два круки. Коли ж питання не нагальне, посилатимете гінців. Поки в нас не буде більше мейстрів і більше птахів, поставимо нагорі вздовж Стіни маяки.
— І скільки бідолашних дурнів буде під моїм командуванням?
— Двадцятеро з Варти,— сказав Джон,— і вполовину менше — зі Станісових людей...— («Стариганів, зелених новачків і поранених»).— Найкращих людей він не віддасть, і навіть ті, яких віддасть, не вберуться в чорне, але слухатимуться наказів. Матимете з них якусь користь. З вами поїдуть четверо братів з Королівського Причалу, які прибули на Стіну з лордом Слінтом. Одним оком наглядатимете за ними, а другим — щоб Стіну ніхто не перелазив.
— Наглядати ми зможемо, м’лорде, та якщо на Стіну видереться достатньо стінолазів, тридцятьом воякам їх не скинути.
«Може, і трьомстам не скинути». Але ці сумніви Джон лишив при собі. Всі знають, що найбільш вразливі стінолази на підйомі. Згори їх можна поливати камінням, списами, діжками підпаленої смоли, а їм лишається хіба відчайдушно втискатися в кригу. Іноді, здається, Стіна сама струшує їх, як ото пес витрушує бліх. Джон навіч таке бачив, коли під Ярлом, коханцем Вал, тріснув лід — і Ярл розбився на смерть.
Та якщо стінолазам вдасться непомітно досягти верхівки Стіни — все міняється. Тепер вони мають час прорубати опори для ніг, збудувати парапети, спустити вниз мотузки та драбини для тисяч своїх спільників, які полізуть слідом за ними. Саме так вчинив Реймун Рудобородий — Реймун, який був королем-за-Стіною за часів Джонового прапрадіда. В ті дні лордом-командувачем був Джек Масгуд. Поки з півночі не напав Реймун, його прозивали Дженджик Джек, а опісля він назавжди лишився Соньком Джеком. Реймунове військо полягло в кривавій битві на берегах Довгого озера, затиснуте лордом Вілламом Вічнозимським і Гармондом Амбером — П’яним Велетом. Реймуна Рудобородого поклав Артос Невблаганний, молодший брат лорда Віллама. Варта прибула запізно, щоб вступати в бій з дикунами, однак вчасно, щоб їх поховати: саме це завдання поставив їй розгніваний Артос Старк, оплакуючи обезголовлене тіло свого загиблого брата.
Джон не хотів запам’ятатися як Сонько Джон Сноу.
— Тридцятеро вояків — це краще, ніж жодного,— сказав він до Велета.
— Ваша правда,— озвався коротун.— То ми відкриваємо тільки Крижаний Кордон, м’лорде, чи й інші форти також?
— З часом залоги будуть в усіх,— сказав Джон,— але для початку — Крижаний Кордон і Сіроварта.
— А м’лорд уже вирішив, хто командуватиме Сіровартою?
— Джанос Слінт,— промовив Джон. «Боги поможіть».— Не могли ж поставити командувати золотими плащами людину геть невдатну. Слінт — різницький син. Був капітаном Залізної брами, коли загинув Манлі Стоукворт, і Джон Арин підвищив його й доручив йому оборону Королівського Причалу. Не може лорд Джанос бути таким уже дурнем, яким видається.
«А ще його слід забрати подалі від Алісера Торна».
— Мабуть,— мовив Велет,— але я все одно радше відіслав би його на кухню до Трипалого Гоба різати ріпу.
«В такому разі я ріпу більше їсти не наважився б».
Половина ранку проминула, перш ніж з’явився лорд Джанос, як йому було наказано. Джон саме чистив Довгопазура. Дехто доручив би це завдання стюарду чи зброєносцю, однак лорд Едард учив синів самим дбати про свою зброю. Коли разом зі Слінтом увійшли Кегз і Стражденний Ед, Джон подякував їм і припросив лорда Джаноса сідати.
І він сів — не дуже люб’язно, схрестивши руки й нахмурившись, ігноруючи оголену крицю в руках лорда-командувача. Джон ковзнув масною ганчіркою по своєму байстрючому клинку, задивившись, як грає у брижах ранкове світло, і думаючи, як легко цей клинок пробив би шкіру, сало й жили — і стяв би Слінтову бридку голову з плечей. Усі гріхи лишаються в минулому, щойно чоловік убирається в чорне, й усі особисті стосунки також, та Джонові важко було думати про Джаноса Слінта як про брата. «Між нами стоїть кров. Цей чоловік допоміг убити мого батька й зробив усе можливе, щоб і мене убити».
— Лорде Джаносе,— Джон уклав меча в піхви.— Я віддаю під ваше командування Сіроварту.
Слінт був приголомшений.
— Сіроварту... Сіроварту, де ти зі своїми приятелями-дикунами переліз Стіну?
— Саме так. Визнаю: форт у жалюгідному стані. Відновите його, наскільки зможете. Почніть з вирубування лісу на підступах. На відновлення вцілілих будівель каміння братимете з тих, які завалилися...