«Тяжка буде праця й напружена,— міг би додати він.— Спати доведеться на голому камінні, від утоми ви не матимете часу нарікати чи плести інтриги, дуже скоро ви забудете, як воно — бути в теплі, та, може, згадаєте, як воно — бути людиною».
— Під орудою у вас буде тридцять вояків. Десятеро наших, десятеро — з Тінявої вежі, а ще десятьох дає король Станіс.
Слінтове обличчя набрало сливового кольору. Подвійне підборіддя затрусилося.
— Гадаєш, я не бачу, що саме ти замислив? Джанос Слінт не з тих, кого так легко обдурити. Я керував обороною Королівського Причалу, коли ти ще пелюшки каляв. Забери собі свої руїни, байстрюче.
«Я даю вам шанс, мілорде. А моєму батькові ви навіть шансу не дали».
— Ви неправильно мене зрозуміли, мілорде,— промовив Джон.— Це наказ, а не пропозиція. До Сіроварти сорок льє. Пакуйте зброю та збрую, прощайтеся — ви їдете завтра на світанні.
— Ні,— скочив на ноги лорд Джанос, аж стілець перекинувся.— Не поїду я слухняно замерзати на смерть. І якийсь байстрюк зрадника не роздаватиме наказів Джаносові Слінту! У мене є друзі, попереджаю тебе. І тут, і на Королівському Причалі. Я був лордом Гаренхолу! Віддавай свої руїни комусь із тих сліпих дурнів, які кинули за тебе камінець, а я цього не потерплю. Чуєш мене, хлопче? Я цього не потерплю!
— Потерпите.
Слінт не опустився до відповіді й, виходячи, відбуцнув з дороги стільця.
«Він і досі бачить у мені хлопчака,— подумав Джон,— зеленого хлопчака, якого можна налякати сердитими словами». Він тільки й сподівався, що за ніч лорд Джанос схаменеться.
Та зранку виявилося, що сподівання були марні.
Джон виявив, що Слінт снідає з усіма у їдальні. З ним був сер Алісер Торн і кількоро їхніх кумпанів. Вони саме з чогось реготали, коли Джон спустився сходами разом із Залізним Еметом і Стражденним Едом, а за ними йшли Маллі, Кінь, Рудий Джек Крабб, Расті Флаверс і Оуен Одоробало. Трипалий Гоб роздавав кашу з казанка. Рать короля, рать королеви й чорні брати всі сиділи окремо — хто схилився над кашею, а хто напихав тельбухи хлібом із шинкою. За одним столом Джон побачив Пипа і Грена, за іншим — Бовена Марша. В повітрі пахло димом і смальцем, а від високої склепінчастої стелі відлунювало бряжчання ножів і ложок.
Усі голоси вмить затихли.
— Лорде Джаносе,— промовив Джон,— даю вам останній шанс. Відкладіть ложку та йдіть у стайню. Я звелів осідлати вашого коня. До Сіроварти дорога важка й далека.
— Тоді тобі ліпше поквапитися, хлопче,— розреготався Слінт, розбризкавши кашу собі на груди.— Думаю, Сіроварта саме для такого, як ти. Подалі від добрих побожних людей. На тобі печать звіра, байстрюче.
— Ви відмовляєтеся виконати мій наказ?
— Можеш той наказ собі в байстрючу сраку запхати,— сказав Слінт, трусячи подвійним підборіддям.
Алісер Торн посміхнувся, втупившись чорними очима в Джона. За іншим столом почав реготати Годрі Велеторіз.
— Як зволите.
Джон кивнув до Залізного Емета.
— Будь ласка, заберіть лорда Джаноса на Стіну...
«...і посадіть у крижану камеру»,— міг би сказати він. Днів десять, проведених у тісній камері серед криги, у дрижаках і лихоманці, точно змусять Слінта молити про звільнення, Джон і сумнівів не мав. «Та щойно він вийде, вони з Торном знову почнуть умовлятися».
«...і прив’яжіть його на коня»,— міг би сказати він. Якщо Слінт не хоче їхати в Сіроварту як командувач, нехай їде як кухар. «Але рано чи пізно він дезертирує. І скількох ще він прихопить із собою?»
— ...і повісьте його,— закінчив Джон.
Обличчя Джаноса Слінта побіліло як молоко. Ложка вислизнула з пальців. Ед і Емет перетнули кімнату — їхні кроки аж задзвеніли на кам’яній підлозі. Бовен Марш розтулив рога — і стулив, не зронивши ні слова. Сер Алісер Торн потягнувся до руків’я меча. «Вперед,— подумав Джон. За спиною у нього висів Довгопазур.— Оголи крицю. Дай мені можливість зробити те саме».
Половина присутніх у їдальні скочила на ноги. Серед них були і південські лицарі й солдати, віддані королю Станісу, червоній жінці чи їм обом, і побратими Нічної варти. Дехто з них обрав своїм лордом-командувачем Джона, дехто вкинув камінці за Бовена Марша, сера Деніса Малістера, Котера Пайка... а дехто — й за Джаноса Слінта. «Таких, пригадую, були сотні». Цікаво, подумав Джон, скільки їх таких зараз у підземній їдальні. Якусь мить весь світ балансував на вістрі меча.
Алісер Торн, забравши руку з меча, відступив, даючи Едові Толету дорогу.
Стражденний Ед схопив Слінта за одну руку, Залізний Емет — за другу. Разом вони стягнули його з лавки.
— Ні,— запротестував лорд Джанос, і з вуст його полетіла каша.— Ні, пустіть мене. Та він же просто хлопчак, байстрюк. Батько його був зрадником. На ньому печать звіра, цей його вовк... Пустіть мене! Ви пошкодуєте, що торкнулися Джаноса Слінта. Я маю друзів на Королівському Причалі. Попереджаю...
Він і досі протестував, коли його напівповели-напівпотягнули східцями нагору.
Джон рушив за ними. Підземна їдальня швидко спорожніла. Біля клітки Слінт на мить вивільнився та спробував боротися, але Залізний Емет схопив його за горло й почав товкти об залізне пруття клітки, поки він не вгомонився. На той час надвір висипав уже весь Чорний замок. Навіть Вал підійшла до вікна, звісивши довгу золоту косу собі на плече. Станіс в оточенні лицарів стояв на сходах Королівської вежі.
— Якщо хлопчак гадає, що йому мене залякати, то він помиляється,— почувся голос лорда Джаноса.— Він не посміє мене повісити. Джанос Слінт має друзів, впливових друзів, от побачите...
Решту слів заглушив вітер.
«Це неправильно»,— подумав Джон.
— Стійте.
Емет, нахмурившись, озирнувся.
— Мілорде?
— Я його не вішатиму,— сказав Джон.— Ведіть його сюди.
— Семеро спасіть нас,— вигукнув Бовен Марш.
У цю мить на вуста лорда Джаноса Слінта ковзнула посмішка — солодка, як згіркле масло. Поки Джон не сказав:
— Еде, принеси ковбицю,— і не висмикнув з піхов Довгопазура.
Поки шукали годящу ковбицю, лорд Джанос сховався в клітку коловороту, та Залізний Емет витягнув його.
— Ні,— скрикнув Слінт, коли Емет, підштовхуючи, потягнув його через двір.— Пустіть мене... ви не можете... коли про це дізнається Тайвін Ланістер, ви пошкодуєте...
Емет підбив його під коліна. Стражденний Ед поставив йому ногу на спину, щоб утримати навколішках, а Емет підсунув йому під голову ковбицю.
— Буде легше, якщо не сіпатиметеся,— пообіцяв Джон.— Ворухнетеся, щоб уникнути удару, і все одно помрете, тільки болісніше. Витягніть шию, мілорде.
Джон стиснув руків’я меча й замахнувся — по лезу побігло бліде ранкове сонячне світло.
— Якщо хочете сказати останні слова, зараз саме час,— мовив він, очікуючи на останній прокльон.
Джанос Слінт вивернув шию, щоб поглянути на нього.
— Будь ласка, мілорде. Помилуйте. Я... я поїду... я... я...
«Ні,— подумав Джон.— Ці двері ви вже зачинили».
Довгопазур опустився.
— Можна мені взяти його чоботи,— спитав Оуен Одоробало, коли голова Джаноса Слінта покотилася через багнистий двір.— Вони майже нові, ці чоботи. З хутром усередині.
Джон озирнувся на Станіса. На мить їхні очі зустрілися. А тоді король кивнув і повернувся назад у вежу.
Тиріон
Прокинувшись, він виявив, що лишився сам-один, а паланкін зупинився.
Де сидів Іліріо, зосталася гора прим’ятих подушок. У горлі в карлика пересохло і шкребло. Йому наснилося... що ж йому наснилося? Він не пригадував.
Знадвору чулися голоси, які перемовлялися незнайомою мовою. Тиріон звісив ноги з паланкіна, вистрибнув поміж фіранок — і побачив магістра Іліріо, який стояв поряд з кіньми, а біля нього вивищувалося двоє вершників. Обидва були в потертих шкіряних сорочках і темно-коричневих вовняних плащах, але мечі їхні ховалися в піхвах, і товстунові, схоже, нічого не загрожувало.