— А ти малий жартівник, Йолло. Подейкують, лорд у савані дарує милість тому, хто його розсмішить. Може, його сіра світлість обере тебе як прикрасу для свого кам’яного двору.
Качур тривожно зиркнув на свого супутника.
— Не треба таких жартів, особливо неподалік Ройна. Він усе чує.
— Качина мудрість,— зронив Гальдон.— Перепрошую, Йолло. Не треба так бліднути, я просто шуткував. Повелитель печалей не дарує свій сірий цілунок абикому.
«Сірий цілунок». На саму думку про це в Тиріона шкіра сиротами взялася. Смерть уже не жахала Тиріона Ланістера, а от сіролуска — це інша справа. «Лорд у савані — це просто легенда,— сказав собі він,— таки самий привид, як Лан Розумник, чий дух, дехто каже, досі живе в Кичері Кастерлі». Та все одно він прикусив язика.
Ніхто не помітив, що карлик несподівано замовк, бо Качур вирішив розважити його історією свого життя. Батько його був зброярем у Буремості, повідав Качур, отож народився він із дзвоном криці у вухах і змалечку вправлявся з мечем. Здібний здоровань привернув увагу лорда Касвела, який запропонував йому місце в своєму гарнізоні, однак хлопчині хотілося більшого. У нього на очах Касвелів хирлявий синок спершу став пажем, потім зброєносцем і зрештою лицарем.
— Кволий вузьколиций підлипала — ось який він був, але ж у старого лорда було четверо доньок і всього один син, тож нікому й слова не можна було проти нього сказати. У дворі інші зброєносці боялися пальцем його торкнутися.
— Але ти був не з боязких,— зронив Тиріон, легко здогадавшись, чим закінчиться ця історія.
— На шістнадцяті іменини батько викував для мене довгого меча,— мовив Качур,— та Лорентові він так сподобався, що він забрав його собі, а мій клятий батечко не наважився йому відмовити. Коли ж я почав нарікати, Лорент мені просто в лице сказав, що рука моя створена для ковальського молота, а не для меча. То я схопив молот і заходився його гамселити, поки не поламав йому обидві руки й половину ребер. Відтак мені довелося швидко тікати з Розлогів. Переплив море і приєднався до золотого загону. Кілька років був підмайстром коваля, а потім сер Гарі Стрикленд узяв мене зброєносцем. Коли Гриф поширив униз по річці новину, що шукає військового інструктора для свого сина, Гарі послав до нього мене.
— І Гриф висвятив тебе на лицаря?
— За рік по тому.
— А розкажи нашому маленькому приятелеві,— легенько посміхнувся Гальдон Недомейстер,— як ти своє прізвище отримав, ну ж бо.
— В лицаря має бути не лише ім’я, а й прізвище,— заговорив здоровань,— і ми саме були в полі, коли Гарі мене висвячував, і я звів очі й побачив качок, отож... не смійтеся!
Після заходу сонця вони з’їхали з дороги, щоб перепочити на зарослому дворі поряд зі старим кам’яним колодязем. Тиріон зістрибнув на землю, щоб розім’яти затерплі литки, а Качур з Гальдоном напували коней. Поміж каміння та на замшілих стінах колишнього велетенського мурованого особняка проросли тверді брунатні трави й деревні бур’яни. Подбавши про коней, вершники розділили просту вечерю: з’їли солону свинину з холодною квасолею, запиваючи елем. Тиріон з приємністю сприйняв грубу їжу після тих пишних страв, які їв з Іліріо.
— А ті скрині, що ми вам привезли,— заговорив він, жуючи.— Спершу я подумав, що це золото для золотого загону, допоки сер Роллі не завдав собі скриню на плече. Якби вона була повна монет, це б йому так легко не вдалося.
— Це обладунки,— знизав плечима Качур.
— І одяг,— докинув Гальдон.— Придворне вбрання для всіх нас. Тонка вовна, оксамит, шовкові плащі. Не можна з’являтися перед королевою як голодрабець... і з порожніми руками. І з ласки магістра ми тепер маємо пристойні дарунки.
Зі сходом місяця, знову в сідлах, продовжили путь на схід під зоряною мантією. Стара валірійська дорога блищала попереду, як довга срібна стрічка, що звивалася лісами й долами. Якусь мить Тиріон почував майже умиротворення.
— Правду писав Ломас Легконіг. Дорога — просто диво.
— Ломас Легконіг? — перепитав Качур.
— Письмак, давно помер уже,— пояснив Гальдон.— Усе життя подорожував світом, а про землі, які відвідав, написав дві книжки — «Дива» і «Рукотворні дива».
— Дядько подарував мені їх, коли я був ще зовсім хлопчиком,— сказав Тиріон.— Я їх зачитав так, що вони геть розвалилися.
— «Сім див створили боги, а смертні — дев’ять див»,— процитував Недомейстер.— Яка безбожність із боку смертних перевершити богів, але маємо що маємо. Кам’яні дороги Валірії — одне з дев’ятьох див, описаних Легконогом. П’яте, здається.
— Четверте,— сказав Тиріон, який змалечку знав усі шістнадцять див напам’ять. Дядько Геріон любив ставити його на стіл під час бенкетів і змушувати перелічувати їх. «А мені подобалося, правда ж? Стояти серед хлібних мисок, коли всі очі прикуті до тебе, й доводити, який я розумний куць». Роки й роки плекав він мрію, що одного дня сам об’їде світ і на власні очі побачить усі Легконогові дива.
Лорд Тайвін поклав край цим надіям за десять днів до синового шістнадцятиріччя, коли Тиріон попросився в подорож у дев’ять вільних міст, як його дядьки в такому віці. «Мої брати були відповідальні, можна було не боятися, що вони зганьблять дім Ланістерів,— відповів батько.— Наприклад, поберуться з повією». А коли Тиріон нагадав йому, що за десять днів він уже буде дорослий чоловік, вільний подорожувати, де схоче, лорд Тайвін сказав: «Ніхто не вільний. Так можуть думати тільки діти й дурні. Їдь собі. Вберися в блазенський костюм — розважатимеш лордів спецій і королів сиру, стоячи на голові. Тільки не забудь сам заплатити за дорогу й викинути з голови всі думки про повернення». Від хлопцевого виклику не лишилося і сліду. «Якщо хочеш корисного заняття, ти його отримаєш»,— провадив батько. Отож, на відзначення дорослішання, Тиріонові доручили нагляд за всіма стоками й резервуарами Кичери Кастерлі. «Мабуть, батько сподівався, я туди провалюся». Але Тайвіна чекало розчарування. Ніколи ще стоки не працювали так добре, як коли ними керував Тиріон.
«Мані б келих вина — промити рот від присмаку Тайвіна. А ще краще — цілий бурдюк».
Їхали всю ніч, Тиріон неспокійно дрімав — то провалювався в сон, прихилившись до луки, то раптово прокидався. Час до часу він сповзав із сідла, однак сер Роллі рвучко підтягував його назад. До світанку ноги в карлика боліли, а сідниці всі були натерті.
Лише наступного дня досягнули Ґоян-Дроге, що лежало на березі річки.
— Легендарний Ройн,— промовив Тиріон, побачивши з кручі повільний зелений водоплин.
— Малий Ройн,— виправив Качур.
— Саме так.
«Приємна річечка, нічого не скажу, але найменший зубець Тризуба вдвічі ширший, а течія швидша в усіх трьох». Місто теж не вражало. Ґоян-Дроге ніколи не було великим містом, з історії пригадував Тиріон, однак було гарним, зеленим і квітучим, містом каналів і фонтанів. «До війни. До приходу драконів». За тисячу років усі канали забилися бур’янами й болотом, а в стоячому болоті розвелися рої мух. Бите каміння храмів і палаців поволі осідало в землю, а береги річки густо поросли старим покрученим верболозом.
Серед цього запустіння ще мешкало трохи людей, які серед бур’яну садили городи. Зачувши на старій валірійській дорозі дзвін залізних підків, більшість із них кинулася назад у нори, з яких вони повиповзали, але на сонці лишилося кількоро сміливців, які провели вершників порожніми байдужими очима. Гола дівчинка з вимащеними землею колінами, здавалося, не могла відірвати від Тиріона очей. «Вона в житті не бачила карлика,— збагнув він,— а тим паче безносого карлика». Скорчивши гримасу, він показав язика — і дівчинка заплакала.
— Що ти їй зробив? — запитав Качур.
— Послав повітряний поцілунок. Від моїх цілунків усі дівчата плачуть.
За густим верболозом дорога раптом закінчилася, ненадовго подорожні повернули на північ і деякий час їхали уздовж води, поки не закінчилися чагарники й не відкрилася стара кам’яна набережна, наполовину затоплена й оточена високими брунатними бур’янами.
— Качуре! — почувся крик.— Гальдоне!
Тиріон, вивернувши голову, побачив на даху низької дерев’яної будівлі хлопчину, який махав крислатим солом’яним брилем. Це був гінкий юнак, гарної статури, рослявий, з кучмою темного-синього волосся. Карлик на око дав йому п’ятнадцять-шістнадцять років — десь так.