Дах, на якому стояв хлопець, виявився каютою «Сором’язливої панни» — старого ветхого однощоглового байдака на жердинах. Широкий і плаский, ідеальний для плавання проти течії навіть по найменших річках, він легко долає піщані мілини. «Не надто вродлива панна,— подумав Тиріон,— та іноді в ліжку найбридкіші виявляються найгарячішими». Байдаки, що ходили на жердинах по річках Дорну, зазвичай були яскраво розмальовані й вишукано різьблені, та про цю панну такого не скажеш. Фарба, потріскана й напівоблущена, була брудного сіро-бурого відтінку, а великий вигнутий румпель — простий і неприкрашений. «Колір землистий,— подумав Тиріон,— але в цьому, без сумніву, й була ідея».
Качур уже гукав у відповідь. Кобила ступила на мілину, приминаючи очерет. Хлопець зістрибнув з даху каюти на палубу, а відтак з’явилася й решта команди «Сором’язливої панни». Біля румпеля стояла літня пара, в рисах обличчя вгадувалася ройнарська кров, а з каюти вийшла вродлива септа в шовковистій білій рясі, відкидаючи з очей каштановий кучерик.
Грифа впізнати було неважко.
— Годі репетувати,— промовив він. І знагла над річкою запала тиша.
«З цим будуть проблеми»,— одразу здогадався Тиріон.
Гриф на плечах мав шкуру ройнарського рудого вовка з головою. Під хутром виднілася брунатна шкірянка, укріплена залізними кільцями. Гладенько поголене обличчя теж було шкірясте, зі зморшками в кутиках очей. Хоча волосся в нього було таке саме синювате, як і в сина, проглядалося руде коріння, а брови були ще рудіші. При боці в нього висіли меч і кинджал. Якщо він зрадів, що Качур з Гальдоном повернулися, то вправно це приховував, а от своє незадоволення присутністю Тиріона ховати навіть не намагався.
— Карлик? Це що таке?
— Знаю, ви сподівалися на кружало сиру,— промовив Тиріон і обернувся до Грифа Молодшого, намагаючись обеззброїти його усмішкою.— Синє волосся підійде для Тайроша, але у Вестеросі діти закидають тебе камінням, а дівчата засміють.
Хлопець був приголомшений.
— Моя мати була тайроською пані. Я фарбую волосся в пам’ять про неї.
— Що це за істота? — поцікавився Гриф.
— Іліріо прислав листа, в якому все пояснює,— відповів Гальдон.
— Давай сюди. А карлика відведи до мене в каюту.
«Не подобаються мені його очі»,— подумав Тиріон, коли перекупний меч усівся навпроти нього в найтемнішому кутку приміщення; тепер їх розділяв подряпаний дощаний стіл з лойовою свічкою. Ті очі були блідо-блакитні, холодні. Не любив карлик блідих очей. Лорд Тайвін мав блідо-зелені, з золотими крапочками.
Тиріон спостерігав, як перекупний меч читає. Вже те, що він умів читати, справляло враження. Скільки перекупних мечів може таким похвалитися? «Він майже не ворушить губами»,— зауважив Тиріон.
Нарешті Гриф відірвав погляд від пергаменту — і його бліді очі звузилися.
— Тайвін Ланістер помер? Від вашої руки?
— Від мого пальця. Оцього,— Тиріон показав свого пальця, щоб Гриф помилувався.— Лорд Тайвін саме сидів у виходку, отож я пробив йому кишки арбалетною стрілою, щоб побачити, чи справді він сере золотом. Та ні. А шкода — золото б мені не завадило. А ще я вбив власну матір — трохи раніше. А, і ще мого небожа Джофрі — отруїв на його власному весіллі й дивився, як він задихається. Чи сироторгівець про це не згадав? До цього переліку я ще збираюся додати брата й сестру, якщо буде ласка вашої королеви.
— Ласка? Іліріо геть здурів? З чого це він вирішив, що її світлість прийме на службу царевбивцю й зрадника, який сам визнає себе винним?
«Гарне питання»,— подумав Тиріон, але натомість сказав:
— Король, якого я убив, займав її престол, а зрадив я левів, тож, мені здається, я вже услужив королеві службу. Можна мені побачити, що саме написав сироторгівець? Люблю почитати про себе.
Гриф проігнорував прохання. Натомість підніс листа до полум’я свічки й спостерігав, як пергамент чорніє, скручується, спалахує.
— Між Таргарієнами й Ланістерами стоїть кров. Що подвигло вас підтримати королеву Данерис?
— Золото і слава,— радісно промовив карлик.— А, і ще ненависть. Якби ви були знайомі з моєю сестрою, ви б зрозуміли.
— Ненависть я добре розумію.
З того, як Гриф промовив це слово, Тиріон збагнув, що це правда. «Та він кружеляє кухлями ту ненависть. Вона роками гріла його ночами».
— То у нас є дещо спільне, сер.
— Я не лицар.
«Не просто брехун, а ще й невдатний. Це так було незграбно і безглуздо, мілорде!»
— А сер Качур каже, що ви висвятили його в лицарі.
— Качур забагато балакає.
— Дивно, що качур узагалі вміє балакати. Та нехай, Грифе. Ви — ніякий не лицар, а я — Гугор Гілл, мале чудовисько. Ваше мале чудовисько, якщо хочете. Даю вам слово: я бажаю лише стати відданим слугою вашої королеви драконів.
— І як же ви збираєтеся їй послужити?
— Язиком,— Тиріон один по одному облизав пальці.— Можу поділися з її світлістю, про що думає моя люба сестричка — якщо це можна назвати думанням. Можу розповісти її капітанам, як найкраще подолати в бою мого брата Джеймі. Я знаю, хто з лордів сміливець, а хто боягуз, хто вірний, а хто продажний. Можу забезпечити їй союзників. І я чимало знаю про драконів, це може підтвердити ваш недомейстер. А ще я кумедний і їм небагато. Вважайте мене своїм власним справжнім куцем.
Гриф якусь хвилю зважував його слова.
— Зрозумій одне, карлику. Ти серед нас найпослідущий. Тримай язика за зубами і роби, що скажуть, бо пошкодуєш.
«Так, батьку»,— мало не промовив Тиріон.
— Як скажете, мілорде.
— Я ніякий не лорд.
«Брехун».
— Це проста ввічливість, друже.
— І я вам не друг.
«Не лицар, не лорд, не друг».
— Яка прикрість.
— Тільки не треба цієї іронії. Я довезу вас до Волантиса. Якщо покажете себе слухняним і корисним, зможете залишитися з нами й послужити всіма силами королеві. Завдасте проблем понад міру — можете забиратися куди заманеться.
«Ага, куди заманеться — це на дно Ройна, де риби обгризуть залишки мого носа».
— Валар догейрис.
— Спати можете на палубі або в трюмі — як схочете. Ісілла знайде для вас постіль.
— Дуже мило з її боку,— Тиріон незграбно вклонився, але, виходячи, вже в дверях каюти озирнувся.— А що як ми, розшукавши королеву, виявимо, що балачки про драконів — п’яні матроські фантазії? Широкий світ повний таких божевільних казок. Бабаї і змікули, обмари й опирі, русалки, гірські гобліни та крилаті коні, крилаті свині та... крилаті леви.
Гриф, глянувши на нього, нахмурився.
— Я відверто попередив вас, Ланістере. Тримайте язика на припоні, якщо не хочете його втратити. Ми ризикуємо королівствами. Ризикуємо життям, ім’ям і честю. Ми тут не у гру граємося заради вашої розваги.
«А таки у гру,— подумав Тиріон.— У гру престолів».
— Як скажете, капітане,— пробурмотів він, ще раз уклоняючись.
Давос
Небо на півночі прошила блискавка, окресливши чорну вежу Нічного Ліхтаря на тлі біло-блакитного неба. А за шість ударів серця, мов далекий барабан, загуркотів грім.
Гвардійці провели Давоса Сіворта через чорний базальтовий міст, а далі — попід залізними звідними ґратами, побитими іржею. За ними лежав глибокий рів з морською водою, накритий підйомним мостом на двох товстих ланцюгах. Внизу вирувала зелена вода, в піну розбиваючись об підмурівок замку. За ровом була друга прибрамна, більша за першу, її каміння обліпили зелені водорості. Давос зі зв’язаними руками перетнув багнистий двір. Від холодного дощу пекло очі. Гвардійці штовхнули його на сходи — у печеристу кам’яну фортецю Хвилелому.
Всередині капітан зняв плаща й повісив на гачок, щоб не лишати калюж на благенькому мирському килимі. Давос наслідував його приклад, зв’язаними руками пововтузившись із застібкою. Він не забув гарних манер, яких набрався за роки служби на Драконстоні.