— Залиште нас із цим паном. І його тут ніколи не було.
— Так, м’лорде. Не було,— капітан вийшов, залишаючи на килимі вологі відбитки. Під підлогою вирувало невтомне і невгамовне море, б’ючись у підніжжя замку. Двері зачинилися з гуркотом, що нагадав далекий грім, а потім, немов у відповідь, знову спалахнула блискавка.
— Мілорде,— промовив Давос,— якби ви відіслали мене в Білу Гавань, його світлість це сприйняв би за дружній жест.
— Відіслав вас у Білу Гавань? — зронив лорд.— А може, краще у вогку холодну пресподницю?
«А чим ваш Сестритон не пресподниця?» Давос боявся найгіршого. Три Сестри — зрадливі сучки, віддані лише собі. Теоретично вони підлягають Аринам з Видолу, однак влада Соколиного Гнізда над островами доволі примарна.
— Якщо Сандерленд про вас дізнається, то вимагатиме від мене передати вас йому,— сказав лорд Годрик. Борел є володарем Сестриці, Лонгторп — Сестрищі, Торент — Сестрички, а всі троє є підданими Тристона Сандерленда, лорда Трьох Сестер.— А він вас продасть королеві за горщик золота Ланістерів. Бідолаха кожен дракон рахує: у нього ж семеро синів, і всі вони хочуть лицарями стати,— промовив лорд, узявши дерев’яну ложку та знову беручись до супу.— А я ж проклинав богів за те, що дарували мені самих лише дочок, поки не послухав нарікання Тристона, які нині ціни на дестрієрів. Ви не уявляєте, скільки риби йде на те, щоб купити пристойні лати й кольчугу.
«У мене також було семеро синів, але четверо з них загинули в пожежі».
— Лорд Сандерленд підлягає Соколиному Гнізду,— сказав Давос.— І за законом він мав би доправити мене до леді Арин.
Краще вже до неї, ніж до Ланістерів, розсудив він. Хоча Лайса Арин і не брала участі у Війні п’ятьох королів, усе-таки вона — донька Ричкорину й тітка Юного Вовка.
— Лайса Арин загинула,— мовив лорд Годрик,— від рук якогось співця. Тепер Видолом править лорд Мізинчик... Де пірати?
Давос нічого не відповів, і лорд постукав ложкою по столу.
— Лісянці. Торент із Сестрички бачив їхні вітрила, а перед ним їх бачили Флінги з Удовиної Сторожі. Жовтогарячі, зелені й рожеві вітрила. Саладор Саан. Де він?
— У морі.
Зараз Саладор огинає Пальці, щоб вийти у вузьке море. Повертається на Східці з залишками своїх кораблів. Може, дорогою ще кількома розживеться — якщо йому трапляться якісь купці. «Потратить трохи, щоб довгі льє не так нудно тягнулися».
— Його світлість відіслав його на південь — шкодити Ланістерам і їхнім друзям.
Цю брехню Давос добре відрепетирував, поки гріб під дощем до Сестритона. Рано чи пізно весь світ дізнається, що Саладор Саан покинув Станіса Баратеона, лишивши його без флоту, але дізнається не з вуст Давоса Сіворта.
Лорд Годрик помішав суп.
— Цей старий пірат Саан змусив вас плавом діставатися берега?
— Я доплив на берег у шлюпці, мілорде.
Перш ніж спустити Давоса на воду, Саладор дочекався, поки з лівого борту «Валірійки» стало видно маяк на Нічному Ліхтарі. Бодай на це вистало їхньої дружби. Лісянці залюбки візьмуть Давоса з собою на південь, сказав Саладор, але він відмовився. Станісові потрібен Вайман Мандерлі, король довірив Давосу переговори з ним. І Давос не зрадить його довіри — от як він сказав Саладорові. «Тю,— відповів піратський король,— ця честь, яку він тобі зробив, тебе в могилу зведе, старий друже. В могилу зведе».
— Ще не приймав я під своїм дахом королівського правицю,— сказав лорд Годрик.— Цікаво, а Станіс заплатить за вас викуп?
«А справді — заплатить?» Станіс жалував Давосу землі, титули й посади, та чи схоче він платити щирим золотом за його життя? «Нема в нього золота. Бо якби було, і Саладор був би з ним».
— Якщо мілорд воліє запитати про це особисто короля, його світлість нині в Чорному замку.
Борел крекнув.
— А Куць також у Чорному замку?
— Куць? — Давос не зрозумів питання.— Він на Королівському Причалі, його засудили на смерть за вбивство небожа.
— Стіна останньою всі новини дізнається, казав мій тато. Карлик утік. Виліз із камери між пруттям ґрат і голіруч роздер власного батька. Якийсь гвардієць бачив, як він тікав, червоний з ніг до голови, немов у крові скупаний. Королева пообіцяла титул лорда тому, хто його вб’є.
Давос не міг повірити власним вухам.
— Ви хочете сказати, що Тайвін Ланістер мертвий?
— Загинув від рук власного сина, ага,— лорд ковтнув пива.— Коли ми на Сестрах були королями, то карликів ходити по світі не лишали. Зразу кидали їх у море — це була наша жертва богам. Септони нам це заборонили. От уже йолопи благочестиві! Чого б то боги так калічили людину, як не для того, щоб усім зразу було видно: це — чудовисько?
«Лорд Тайвін мертвий. Це все змінює».
— Мілорде, ви не дасте мені дозвіл відіслати крука на Стіну? Його світлість має знати про смерть лорда Тайвіна.
— Дізнається. Але не від мене. І не від вас, поки ви під моїм дірявим дахом. Не хочу, щоб усі казали, наче я забезпечив Станісові допомогу й раду. Сандерленди втягнули Сестер у два з трьох заколотів Чорнопломеня, й ми всі за це сьорбнули лиха,— мовив лорд Годрик і вказав ложкою на стілець.— Сядьте. Поки не впали, сер. У моїх палатах холодно, вогко й темно, але ми ще пам’ятаємо гарні манери. Ми підшукаємо вам сухий одяг перевдягнутися, але спершу ви поїсте.
Він погукав, і в залу ввійшла жінка.
— Треба гостя нагодувати. Принесіть пива, хліба й сестринського супу.
Пиво було брунатне, хліб — чорний, а суп — вершковий. Жінка подала його в хлібній мисці, видовбаній в черствому буханці. Суп був густий: в ситих вершках з маслом плавали праж, морква, ячмінь, біла й жовта ріпа разом з молюсками і шматочками тріски та крабового м’яса. Такий суп прогрівав до кісток — саме те, що потрібно дощової холодної ночі. Давос вдячно запрацював ложкою.
— Ви вже куштували сестринський суп?
— Так, мілорде.
Такий суп подають на Трьох Сестрах повсюди — у всіх заїздах і тавернах.
— Але цей кращий за те, що ви куштували. Його варить Гелла. Донька моєї доньки. Ви одружений, цибулевий лицарю?
— Так, мілорде.
— Шкода. Бо Гелла незаміжня. З негарних дівчат виходять найкращі дружини. В супі три різновиди крабів. Червоний краб, краб-павук і завойовник. Крабів-павуків я взагалі-то не їм, тільки в сестринському супі. Почуваюся мало не людожером,— пояснив він, указуючи на прапор, який висів понад незапаленим почорнілим коминком. На прапорі був вишитий краб-павук — білий на сіро-зеленому полі.— Ходили чутки, що Станіс спалив свого правицю.
«Попереднього, ще до мене». Мелісандра на Драконстоні віддала Алестера Флорента своєму богові, щоб заворожити вітри перед дорогою на північ. Коли вояки королеви в’язали лорда Флорента до стовпа, він мовчав і тримався стійко, з гідністю — наскільки це можливо для напівроздягнутої людини, та щойно полум’я лизнуло йому ноги, він заверещав, і саме його вереск, якщо вірити червоній жінці, доправив їх до самої Східної-варти-на-морі. Давосу той вітер стояв поперек горла. Здавалося, він відгонить паленим м’ясом і болісно завиває серед снастей. «На місці Флорента міг би бути я».
— Я не згорів,— запевнив Давос лорда Годрика,— однак у Східній варті мало не замерз.
— Стіна — вона така.
Жінка принесла буханець свіжого хліба — гарячого, щойно з печі. Побачивши її долоню, Давос аж прикипів до неї очима. Лорд Годрик не міг цього не помітити.
— Так, у неї наша характерна ознака. У всіх Борелів вона є вже п’ять тисяч років. Це донька моєї доньки. Не та, що варить суп,— пояснив він, розломив хліб і простягнув половину Давосові.— Їжте. Він добрий.
Хліб і справді був добрий, хоча навіть черства скоринка зараз видалася б Давосові смачною: це ж означає, що його тут приймають як гостя, принаймні на одну ніч. У лордів Трьох Сестер у всіх лиха репутація, а найгірша — в Годрика Борела, лорда Сестриці, щита Сестритона, володаря Хвилелому, хранителя Нічного Ліхтаря... та навіть лорди-розбійники, які рабують кораблі після кораблетрощі, підкоряються стародавнім законам гостинності. «Бодай світання побачу,— сказав собі Давос.— Він-бо підніс мені хліб-сіль».