Однак у сестринському супі була не тільки сіль, а й чужоземні прянощі.
— Це шафран?
Шафран дорожчий за золото. Давос куштував його лише раз — коли на бенкеті у Драконстоні король Роберт передав йому половину рибини.
— Ага. З Карта. І перець є,— лорд Годрик узяв щіпку й посипав свою хлібну миску.— Товчений чорний перець з Волантиса — кращого годі шукати. Закортить поперчити — беріть скільки заманеться. В мене його сорок скринь. Не кажу вже про гвоздику, мускатний горіх і фунт шафрану. Забрав у терноокої діви,— розсміявся він. У нього й досі всі зуби були свої, побачив Давос, хоча переважно жовті, а один верхній — чорний і мертвий.— Вона пливла у Браавос, але у шторм збилася з курсу, опинилася на Губі й розбилася у мене тут об скелі. Бачите, ви не єдиний дарунок, який піднесли мені шторми. Море — підступне і жорстоке.
«Та не таке підступне, як люди»,— подумав Давос. Поки не прийшли Старки з вогнем і мечем, пращури лорда Годрика були піратськими королями. Нині ж сестринці лишили відкрите піратство таким, як Саладор Саан, а самі перебиваються мародерством, топлячи кораблі. Маяки, які горять уздовж берегів Трьох Сестер, мають попереджати про мілини, рифи та скелі, мають указувати безпечну дорогу, однак у штормові й туманні ночі дехто з сестринців запалює облудні вогні, які ведуть необережних капітанів на погибель.
— Шторми вам ласку зробили, що викинули вас мені під двері,— сказав лорд Годрик.— У Білій Гавані вас би зустріли дуже холодно. Ви запізнилися, сер. Лорд Вайман збирається прихилити коліно, і зовсім не перед Станісом,— він ковтнув пива.— Глибоко в душі Мандерлі — ніякі не північани. На Півночі вони з’явилися якихось дев’ятсот років тому, прихопивши з собою всі свої багатства і богів. Вони ж були можними лордами на Мандері, поки не зарвалися і поки зелені долоні не дали їм по руках. Вовчий король забрав їхні багатства, але наділив їх землями і дозволив лишити своїх богів,— він вмочив кусник хліба в залишки супу.— Якщо Станіс гадає, що товстун сяде на оленя, він дуже помиляється. Дванадцять днів тому в Сестритоні зупинявся поповнити запаси води «Зорелев». Знаєте цей корабель? Малинові вітрила й золотий лев на носі. Він був повний Фреїв, які пливли у Білу Гавань.
— Фреїв? — Давос такого очікував найменше.— Ми чули, Фреї вбили сина лорда Ваймана.
— Так,— підтвердив лорд Годрик,— і товстун так розгнівався, що присягнувся сидіти на хлібі й вині, поки не помститься. Однак ще до вечора він уже напихав собі рота мідіями і марципанами. Кораблі між Сестрами й Білою Гаванню курсують постійно. Ми їм продаємо крабів, рибу, козячий сир, а вони нам — дерево, вовну та шкіру. Чув я, що його милість навіть погладшав. Отакі в нього обітниці. Словеса — це суховій, а те, що віє з рота Мандерлі, значить не більше, ніж те, що віє з його заду,— лорд Годрик відломив ще шматочок хліба, щоб вимочати рештки супу.— Фреї везли товстому тупакові мішок кісток. Чомусь це вважається люб’язністю — повернути людині скелет сина. Був би то мій син, я б теж відповів люб’язністю й подякував Фреям, перш ніж їх повісити, але ж товстунові шляхетність не дозволяє,— поклавши в рота хліб, він пожував і проковтнув.— Я почастував Фреїв вечерею. Один сидів отут, на вашому місці. Назвався Рейгаром. Я мало не розреготався йому в обличчя. Він розповідав, що втратив дружину, але сподівається знайти собі нову в Білій Гавані. Круки там тільки й літають туди-сюди. Лорд Вайман і лорд Волдер уклали пакт і збираються скріпити його шлюбом.
У Давоса було таке відчуття, наче лорд Годрик зацідив йому в живіт. «Якщо він каже правду, моєму королю кінець». Станіс Баратеон відчайдушно потребує союзу з Білою Гаванню. Якщо Вічнозим вважається серцем Півночі, то Біла Гавань — це її рот. Багато століть уже лиман не замерзав навіть у суворі зими. А нині, коли зима вже на підході, це важить дуже й дуже багато. Так само як і місцеве срібло. До послуг Ланістерів — усе золото Кичери Кастерлі, а через шлюб з Небосадом — ще і його багатства. А скрині короля Станіса порожні. «Але я мушу бодай спробувати. Можливо, мені вдасться якось відвернути цей шлюб».
— Я маю потрапити у Білу Гавань,— сказав Давос.— Ваша милосте, благаю, допоможіть.
Лорд Годрик взявся їсти хлібну миску, відламуючи шматочки своїми великими руками. Суп розм’якшив черствий хліб.
— Не люблю я північан,— оголосив він.— Мейстри кажуть, що Зґвалтування Трьох Сестер — давня історія, їй дві тисячі років, але Сестритон нічого не забув. Доти ми були вільним народом, нами правили наші власні королі. А потім нам довелося прихилити коліно перед Соколиним Гніздом, щоб вигнати північан. Вовк і сокіл тисячу років воювали через нас, поки не обгризли наші бідні острови до кісток. Що ж до вашого короля Станіса, то він, коли ще був корабельником у Роберта, без мого дозволу прислав у мій порт цілий флот і змусив мене повісити з дюжину моїх добрих друзів. Ваших колег. Так далеко зайшов, що навіть погрожував повісити мене, якщо розіб’ється бодай ще один корабель, бо згас Нічний Ліхтар. І мені довелося проковтнути його нахабство,— він з’їв ще кусник хлібної миски.— Аж тут він смиренно тікає на північ, піджавши хвоста. З якого дива мені йому допомагати? Скажіть-но.
«Бо він — ваш законний король,— подумав Давос.— Бо він — людина сильна і справедлива, він єдиний здатен відновити державу й захистити її від загрози, яка вже збирається на півночі. Бо в нього є чарівний меч, який сяє, наче сонце». Але слова застрягли в нього у глотці. Жодне з них не вплине на лорда Сестриці. Жодне з них не наблизить Давоса до Білої Гавані. «Якої відповіді він чекає? Хоче, щоб я пообіцяв йому золото, якого ми не маємо? Високородного чоловіка для доньки його доньки? Землі, почесті, титули?»
— Схоже, правиця проковтнув язика. Не сподобався йому чи то сестринський суп, чи то правда,— сказав лорд Годрик, витираючи рота.
— Лев мертвий,— повільно заговорив Давос.— Ось у чому правда, мілорде. Тайвін Ланістер мертвий.
— І що з того?
— Хто нині править на Королівському Причалі? Не Томен — він-бо ще дитина. Може, сер Кеван?
У чорних очах лорда Годрика спалахнуло світло свічок.
— Якби він, ви б у кайданах зараз сиділи. Править королева.
Давос усе зрозумів. «Його мучать сумніви. Він не хоче опинитися на боці переможених».
— Станіс утримав Штормокрай, сидячи в облозі Тайрелів і Редвинів. Станіс забрав Драконстон в останніх Таргарієнів. Станіс змів з Білого острова залізний флот. Малолітньому королю не встояти проти нього.
— Малолітній король керує багатствами Кичери Кастерлі й потугою Небосаду. З ним Болтони і Фреї,— потер підборіддя лорд Годрик.— Однак... у нашому світі є лише одна певна річ: зима. Так сказав моєму батькові Нед Старк просто в цій залі.
— Нед Старк бував у вас?
— На зорі Робертового повстання. Божевільний Король вимагав у Соколиного Гнізда голову Старка, але Джон Арин відповів непокорою. Однак Мартингород зберіг вірність престолу. Щоб повернутися додому та скликати прапори, Старкові довелося перейти гори та спуститися на Пальці, щоб хто-небудь з рибалок переправив його через Губу. Дорогою вони потрапили у шторм. Рибалка втопився, але його донька встигла доправити Старка на Сестри, перш ніж затонув човен. Подейкують, Старк їй залишив мішок срібла і байстрюка у лоні. Вона його назвала Джоном Сноу на честь Арина.
Хай там як, коли лорд Едард прибув у Сестритон, на тому місці, де нині сиджу я, сидів мій батько. Наш мейстер під’юджував нас відіслати Ейрису голову Старка, щоб засвідчити нашу відданість. Ми б отримали чималу винагороду. Божевільний Король щедро обдаровував тих, хто зміг йому вгодити. Але на той час ми вже довідалися, що Джон Арин узяв Мартингород. Роберт першим видерся на мури і власноруч зарубав Марка Графтона. «Цей Баратеон безстрашний,— сказав я.— Він воює як справжній король». Наш мейстер, посміхнувшись, відповів, що королевич Рейгар вже певно здолає заколотника. Отоді-то Старк і сказав: «У нашому світі є лише одна певна річ: зима. Ми можемо накласти головами, це правда... та що як ми переможемо?» Батько відпустив його з головою на плечах. «Якщо програєте,— сказав він лордові Едарду,— запам’ятайте: ви тут ніколи не з’являлися».
— Так само як і я,— озвався Давос Сіворт.