Біля загорожі затрималося чотири десятки бранців. Серед них було четверо велетів — волохатих здорованів з круглими плечима, товстими як колоди ногами й велетенськими широкими ступнями. Велети, мабуть, пройшли б попід Стіною, проте один не хотів кидати свого мамонта, а троє інших не хотіли кидати товариша. Решта залишенців були людьми: мертві та присмертні, але більшість — їхні родичі та близькі товариші, які не проміняють своїх рідних на миску цибулевого супу.
Тремтячи, а дехто й заціпенівши так, що вже й тремтіти припинили, вони слухали гуркітливий королівський голос, який відлунював від Стіни.
— Можете йти собі,— казав Станіс.— Перекажіть своїм усе, що ви тут бачили. Перекажіть їм, що ви узріли справжнього короля і що ми ласкаво просимо всіх до нашого королівства, якщо вони згодні зберігати мир. А в іншому разі раджу тікати чи ховатися. Я більше не терпітиму атак на свою Стіну.
— Одна держава, один бог, один король! — крикнула леді Мелісандра.
Вояки королеви підхопили її клич, вистукуючи ратищами списів по щитах.
— Одна держава, один бог, один король! Станіс! Станіс! ОДНА ДЕРЖАВА, ОДИН БОГ, ОДИН КОРОЛЬ!
Джон бачив, що Вал не підхопила гасла. Так само як і брати Нічної варти. В цьому рейваху останні дикуни розтанули в лісі. За ними — і велети: двоє їхали на мамонті, а двоє йшли пішки. Зосталися тільки мерці. Джон дивився, як Станіс спускається з помосту разом з Мелісандрою. «Його червона тінь. Ніколи не залишає його самого надовго». Їх оточила почесна королівська варта — сер Годрі, сер Клейтон і ще дюжина лицарів, усі з раті королеви. На їхніх обладунках мерехтіло місячне світло, а плащі виляскували на вітру.
— Лорде-стюарде,— заговорив Джон до Марша,— огорожу треба порубати на дрова, а всі тіла спалити.
— Як накаже мілорд.
Марш роздав команди, і частина стюардів відділилася від лав братчиків і взялася до дерев’яної загорожі. Лорд-стюард, нахмурившись, спостерігав за ними.
— Ці дикуни... як гадаєте, вони стримають присягу, мілорде?
— Хтось і стримає. Не всі. Серед них, так само як і серед нас, є боягузи й негідники, слабаки й дурні.
— Наша обітниця... Ми присягалися боронити нашу державу...
— Щойно вільний народ оселиться в Дарі, він стане частиною нашої держави,— зауважив Джон.— Часи нині чорні, а прийдуть ще чорніші. Ми вже бачили обличчя справжнього ворога — мертве біле обличчя з ясно-блакитними очима. І дикуни теж його бачили. Станіс у цьому не помиляється: нам потрібно об’єднатися з дикунами для спільної справи.
— Спільна справа проти спільного ворога, не можу не погодитися,— сказав Бовен Марш,— але це не означає, що ми маємо пропустити за Стіну десятки тисяч виголоднілих варварів. Нехай вертаються у свої села й там воюють з Чужими, а ми запечатаємо брами. Отел каже, це не так уже й важко. Треба просто позакладати тунелі камінням та крізь душники позаливати водою. Решту зробить Стіна. Холод і її вага... за місяць від брам і сліду не лишиться. Ворогу доведеться прорубувати собі шлях.
— Або перелазити.
— Оце навряд чи,— сказав Бовен Марш.— Це ж не нальотчики, мета яких — украсти жінку й побавитися рабунком. З Тормундом літні жінки й малі діти, отари овець і кіз, ба навіть мамонти. Йому потрібна брама, а брам залишилося тільки три. А якщо він пошле стінолазів, що ж: боронитися проти них не важче, ніж бити остами рибу в казані.
«Тільки риба з казана не вилізе і списа вам у живіт не застромить». Джон і сам перелазив Стіну.
— Лучники Манса Рейдера,— провадив Марш,— випустили в нас, либонь, десяток тисяч стріл, якщо судити з кількості використаних стрижнів, що ми зібрали. Але з них не більше сотні поцілило в наших на Стіні, та й то переважно їх випадковий порив вітру доніс. Рудий Алін з Червоного Дерева — єдиний наш загиблий, та й помер він від падіння, а не від стріли, яка влучила йому в ногу. Донал Ной загинув, захищаючи браму. Це була шляхетна смерть, так... але якби ми запечатали браму, наш хоробрий зброяр і досі міг би бути з нами. Нападе сотня ворогів чи сто тисяч — вони нам нічого не зроблять, поки ми на Стіні, а вони — внизу.
«Він таки має рацію». Військо Манса Рейдера розбилося об Стіну, як хвиля розбивається об скелястий берег, хоча захисників була жменька, ще й переважно старих дідів, зелених хлопчаків і калік. Але те, що пропонував Бовен, суперечило всім Джоновим інстинктам.
— Якщо запечатаємо брами, не зможемо висилати розвідників,— зауважив він.— Будемо як сліпі.
— Остання розвідка лорда Мормонта коштувала Варті чверті вояків, мілорде. Нам слід берегти залишки сил. Кожна смерть ослаблює нас, а сили наші такі розтягнуті... Займеш висоту — виграєш битву, казав мій дядько. Нема висоти кращої, ніж Стіна, лорде-командувачу.
— Станіс пообіцяв землю, харч і справедливість усім дикунам, які прихилять коліно. Він не дозволить нам запечатати брами.
Марш повагався.
— Лорде Сноу, не хочу поширювати плітки, але поповзли розмови, що ви занадто... заприязнилися з лордом Станісом. А дехто навіть каже, що ви... е-е-е...
«Заколотник і перекинчик, ага, а ще байстрюк і варг». Джанос Слінт, може, й помер, але брехні його живуть.
— Я знаю ці плітки,— сказав Джон. Він чув перешіптування, бачив, як відвертаються хлопці, коли він переходить двір.— А чого братчики від мене хочуть: щоб я підняв зброю водночас і проти Станіса, і проти дикунів? У його світлості вояків утричі більше, ніж у нас, і він наш гість. Його захищають закони гостинності. Та й ми заборгували йому і його людям.
— Лорд Станіс допоміг нам, коли ми цього потребували,— уперто промовив Марш,— проте він усе одно заколотник, і справа його приречена. І так само будемо приречені ми, якщо Залізний трон оголосить нас зрадниками. Ми маємо впевнитися, що не пристаємо на бік того, кого чекає поразка.
— Я не маю наміру приставати ні на чий бік,— мовив Джон,— однак я не настільки впевнений у висліді цієї війни, як, схоже, впевнені ви, мілорде. Особливо по смерті лорда Тайвіна.
Якщо можна вірити чуткам, які гуляють королівським гостинцем, королівського правицю просто у виходку закатрупив власний син-карлик. Джон трохи був знайомий з Тиріоном Ланістером. «Він узяв мене за руку й нарік своїм другом». Важко було повірити, що коротун здатен убити власного батька, однак сам факт кончини лорда Тайвіна, схоже, не підлягає сумніву.
— На Королівському Причалі нині не лев, а левеня, а Залізний трон і не таких кремсав як капусту.
— Король, може, й малолітній, мілорде, але... Народ любив короля Роберта, і майже всі й досі вважають Томена його сином. Що більше люди стикатимуться з лордом Станісом, то менше він їм подобатиметься, а леді Мелісандру з її вогнищами й отим похмурим червоним богом узагалі мало хто жалує. Люди нарікають.
— Нарікали й на лорда-командувача Мормонта. Якось він мені сказав: чоловіки полюбляють нарікати на своїх жінок і на володарів. А в кого жінки немає, той удвічі більше нарікає на свого володаря,— мовив Джон Сноу та глянув на загорожу. Дві стіни вже розібрали, а зараз швидко розвалювали третю.— Лишаю вас завершувати тут справу, Бовене. Перевірте, що спалені всі трупи до єдиного. Дякую за пораду. Обіцяю: я добре обміркую ваші слова.
Коли Джон їхав назад до брами, над кострищем і досі курився дим і літав у повітрі попіл. Під брамою Джон спішився й повів гарона крізь кригу на південний бік. Попереду йшов Стражденний Ед зі смолоскипом. Полум’я лизало стелю, і з кожним кроком згори крапали холодні сльози.
— Яке полегшення було дивитися, як той ріжок горить,— заговорив Ед.— Оце буквально вчора мені наснилося, що я собі пішов посцяти зі Стіни, коли хтось вирішив засурмити в той ріжок. Ні, я не нарікаю. Цей сон був принаймні кращий за попередній: там Гарма Песиголова згодовувала мене своїм свиням.
— Гарма мертва,— мовив Джон.
— А от свині живі. Й дивляться на мене ласо, як Смертовбивця дивився на шинку. Я не кажу, що дикуни обов’язково мають нас скривдити. Так, ми порубали їхніх богів і змусили їх спалити, але ж ми нагодували їх цибулевим супом. Який бог зрівняється з доброю мискою цибулевого супу? Я б і сам зараз не відмовився.