Джонове чорне вбрання пропахло димом і паленим м’ясом. Він розумів, що має поїсти, але більше за їжу він потребував товариства. «Випити кубок вина з мейстром Еймоном, перекинутися тихим словом з Семом, посміятися з Пипом, Греном і Жабою». Але Еймон і Сем поїхали, а решта друзів...
— Сьогодні повечеряю з хлопцями.
— Варена яловичина з буряком,— сказав Стражденний Ед, який, здавалося, завжди знає, що робиться на кухні.— Але Гоб каже, що хрін скінчився. Що за яловичина без хрону?
Відколи дикуни спалили стару їдальню, брати Нічної варти їли в мурованому підвалі під зброярнею — це приміщення з циліндричною стелею, здоровезне як печера, було розділене двома рядами квадратних кам’яних колон, а попід стінами лежали великі діжки з вином і елем. Коли Джон увійшов, за найближчим до сходів столом двоє будівничих грали в кості. Ближче до вогню сидів гурт розвідників і кількоро королівських вояків, стиха перемовляючись.
Молодші брати зібралися за іншим столом, де Пип штрикав ріпу ножем.
— Ніч-бо темна і повна ріпи,— урочистим голосом виспівував він.— Молімося ж за оленину, діти мої, за цибульку й смачну підливу.
Його друзі зареготали — Грен, Жаба, Шовк, усі.
Але Джон Сноу не засміявся.
— Кпити з чужих молитов — дурість, Пипе, ще й небезпечна.
— Побий мене червоний бог, якщо я його образив.
Але усмішки зникли.
— Ми зі жриці глузували,— пояснив Шовк, гінкий і вродливий юнак, який колись у Старгороді заробляв з блуду.— Ми просто пожартували, мілорде.
— У вас — свої боги, у неї — свої. Облиште її.
— А вона ж наших богів не хоче облишити, заперечив Жаба.— Сімох вона називає облудними богами, м’лорде. І давніх богів теж. Вона примусила дикунів палити гілля віродерев. Ти сам бачив.
— Леді Мелісандрою я не командую. А вами командую. І не хочу, щоб мої люди сварилися з людьми короля.
Пип поклав долоню Жабі на руку.
— Не кумкай, хоробра Жабко, бо говорить великий лорд Сноу,— Пип, скочивши на ноги, жартівливо вклонився Джонові.— Перепрошую. Відсьогодні я навіть вухами не ворушитиму без милостивого дозволу вашої милості.
«Він усе це вважає грою». Джонові кортіло його потрусити, щоб він отямився.
— Воруши вухами, скільки заманеться. Біда в тому, що ти язиком ворушиш забагато.
— Я нагляну за ним, щоб він поводився обережніше,— пообіцяв Грен,— а якщо не поводитиметься, я йому дам у вухо...— Він повагався.— Мілорде, повечеряєте з нами? Оуене, посунься, звільни трохи місця для Джона.
Джонові цього хотілося понад усе. «Ні,— нагадав він собі,— ці дні в минулому». Усвідомлення цього було мов гострий ніж у животі. Хлопці обрали його командувати ними. В його руках Стіна, і їхнє життя також. «Лорд може любити своїх підданих,— пролунали в голові слова його лорда-батька,— але не може з ними дружити. Одного дня, можливо, йому доведеться їх судити або посилати на смерть».
— Іншим разом,— збрехав лорд-командувач.— Еде, ви вечеряйте. А мені ще треба одну справу закінчити.
Надворі ще похолодало. В іншому кінці замку, у вікнах Королівської вежі, горіли свічки. На даху вежі стояла Вал, задивившись на високу Стіну. Станіс тримав її біля себе, в кімнатах над власними покоями, але дозволяв розім’ятися, гуляючи на зубчастій стіні. «Вона така самотня,— подумав Джон.— Самотня і симпатична». Ігритта, з її рудим волоссям, поцілованим вогнем, також по-своєму була симпатична, але її обличчя оживало, коли на вуста набігала усмішка. Вал і всміхатися не було потреби: при будь-якому дворі по всьому широкому світі на неї б озиралися чоловіки.
І все одно дикунську королівну не любили її тюремники. Вона їх зневажала як «уклінників» і вже тричі намагалася втекти. Коли один солдат надто розслабився в її присутності, вона вихопила кинджал з його піхов і різонула його по шиї. Поцілила б на дюйм лівіше — і він би загинув.
«Самотня, симпатична і смертоносна,— подумав Джон Сноу,— але я міг би її отримати. І її, і Вічнозим, і батькове прізвище». А натомість він обрав чорний плащ і стіну криги. Натомість він обрав честь. «Якщо є таке поняття, як байстрюцька честь».
Він перетнув двір; праворуч височіла Стіна. Вгорі крига блідо світилася, але внизу була оповита тінями. Біля брами крізь ґрати виднілося тьмяне жовтогаряче сяйво: там вартові знайшли прихисток од вітру. Чулося порипування ланцюга: це погойдувалася коловоротна клітка, шкрябаючи об кригу. Нагорі, в теплих вартівнях, навколо жаровні гріються, мабуть, чатові, переговорюючись голосно, щоб перекричати вітер. А може, вже й поринули в мовчання, втомившись перегукуватися. «Я мав би зараз ходити нагорі. Стіна доручена мені».
Джон саме проходив попід остовом Вежі лорда-командувача — проминав місце, де в нього на руках померла Ігритта, коли поряд виник Привид; його теплий подих парував на морозі. В місячному світлі його червоні очі горіли, як вогненні озерця. Рот у Джона наповнився смаком гарячої крові, й стало зрозуміло, що Привид когось сьогодні вполював. «Ні,— подумав Джон,— я — людина, а не вовк». Потерши рукавицею вуста, він сплюнув.
Клайдас і досі мешкав у кімнатах під гайворонником. На Джонів стукіт він, човгаючи, вийшов з тонкою восковою свічкою в руках і на щілинку прочинив двері.
— Я не завадив?
— Зовсім ні,— Клайдас ширше відчинив двері.— Я саме робив глінтвейн. Мілорд не вип’є кубок?
— Залюбки.
Руки від холоду задубіли. Джон стягнув рукавиці й попрацював пальцями.
Клайдас повернувся до коминка, щоб помішати вино. «Йому щонайменше шістдесят. Молодим він здавався тільки в порівнянні з Еймоном». Низенький і опасистий, Клайдас дивився на світ тьмяними рожевими очима якогось нічного звіра. На голові в нього ще затрималося кілька білих волосин. Клайдас налив глінтвейн, і Джон узяв кубок обіруч, понюхав прянощі, зробив ковток. У грудях розлилося тепло. Він зробив ще один ковток — тепер уже великий, щоб змити з рота присмак крові.
— Рать королеви каже, що король-за-Стіною помер як боягуз, що благав помилувати його і зрікся свого королівського титулу.
— Це правда. А Світлоносець горів так ясно — я його таким ще не бачив. Ясно як сонце,— сказав Джон і підніс кубок.— За Станіса Баратеона і його чарівного меча.
Вино лишило гіркуватий присмак у роті.
— З його світлістю нелегко. З тими, хто носить корону, рідко коли буває легко. З багатьох добрих людей вийшли лихі королі, любив повторювати мейстер Еймон, а з лихих людей, бува, виходили й добрі королі.
— Кому знати, як не йому,— мовив Джон. Еймон Таргарієн бачив на Залізному троні дев’ятьох королів. Він сам був королівським сином, королівським братом і королівським дядьком.— Я переглядав книжку, яку лишив мені мейстер Еймон. «Нефритову збірку». Ті сторінки, де розповідається про Азора Агая. Це в нього був меч Світлоносець. Якщо вірити Вотару — загартований у крові його дружини. Після такого Світлоносець не бував холодним на дотик — він був теплий, як колись сама Ніса-Ніса. В бою клинок горів, як вогонь. Одного разу Азор Агай боровся з чудовиськом. Коли проштрикнув мечем тому чудовиську живіт, у нього кров закипіла. З рота повалили дим і пара, очі розтопилися й витекли по щоках, а тіло спалахнуло полум’ям.
Клайдас закліпав.
— Меч, який сам виробляє тепло...
— ...незамінна річ на Стіні,— Джон відставив кубок з вином і натягнув молескінові рукавички.— Шкода, що у Станіса меч холодний. Хотів би я подивитися, як його Світлоносець проявить себе в бою. Дякую за вино. Привиде, зі мною.
Джон, накинувши каптур, потягнув двері. Білий вовк вибіг за ним у ніч.
У зброярні було темно й тихо. Кивнувши вартовим, Джон пройшов попри тихі ряди списів до себе в кімнату. Повісив на гачок біля дверей пояс із мечем, а на сусідній — плащ. Коли стягував рукавиці, пальці знову не гнулися від холоду. Ледве запалив свічки. Привид, скрутившись на килимку, заснув, але Джон ніяк не міг заспокоїтися. На подряпаному сосновому столі лежали карти Стіни й земель за нею, перелік розвідників і лист із Тінявої вежі, написаний пливким почерком сера Деніса Малістера.