Джон ще раз перечитав листа з Тінявої вежі, нагострив перо й відкоркував каламар з густим чорнилом. Написав два листи: першого — серові Денісу, другого — Котерові Пайку. Обидва вони вимагали в Джона більше людей. Гальдера й Жабу Джон вирішив відіслати на захід, у Тіняву вежу, а Грена й Пипа — у Східну-варту-на-морі. Чорнило загусло, погано текло, всі фрази видавалися гострими, грубими й гіркими, але він не здавався.
Коли нарешті відклав перо, в кімнаті потемніло й похолодало, але Джон усе одно відчував, як тиснуть стіни. Сидячи над вікном, на нього розумними чорними очима поглядав крук Старого Ведмедя. «Мій останній друже,— сумно подумав Джон,— краще мені тебе пережити, щоб ти не видзьобав і моє обличчя». Привид не рахується. Привид — більш ніж друг. Привид — частина самого Джона.
Підвівшись, Джон східцями піднявся до вузького ліжка, на якому колись спав Донал Ной. «Ось така моя доля,— збагнув він, роздягаючись,— віднині й до скону».
Данерис
— Що таке? — вигукнула вона, коли Іррі лагідно потрусила її за плече. Надворі стояла глупа ніч. «Щось негаразд»,— одразу зрозуміла Дані.— Це Дааріо? Що сталося?
Уві сні вони з ним, прості люди, були одружені й жили простим життям у високій кам’яниці з червоними дверима. Уві сні він цілував її з голови до п’ят — цілував їй вуста, шию, груди.
— Ні, халесі,— пробурмотіла Іррі,— це ваш євнух Сірий Черв’як з голомозими. Приймете їх?
— Так,— сказала Дані — і збагнула, що волосся в неї нечесане, а постіль уся пожмакана.— Допоможи мені вдягнутися. І ще я вип’ю кубок вина. Треба голову прочистити...
«Утопити мій сон у вині». Почулося тихе схлипування.
— Хто це плаче?
— Ваша рабиня Місанді,— сказала Джикі, яка стояла з восковою свічкою в руках.
— Моя служниця. Немає в мене рабів... Чому вона плаче? — не зрозуміла Дані.
— Через свого брата,— пояснила Іррі.
Решту розповіли Скагаз, Резнак і Сірий Черв’як, коли їх впустили до Дані. Ще вони не заговорили, а вона вже здогадалася, що новини погані. Вистачило одного погляду на бридке обличчя Гирявого.
— Сини гарпії?
Скагаз кивнув. Вуста його були похмуро стиснуті.
— Скільки загинуло?
Резнак заломив руки.
— Д-дев’ятеро, ваша препишносте. Лиха справа, моторошна. Страхітлива ніч, страхітлива.
Дев’ятеро. Це слово устромилося їй у серце, мов кинджал. Щоночі під східчастими пірамідами Міріна триває війна тіней. Щоранку, коли сходить сонце, знаходять нові трупи, поряд з якими кров’ю на цеглі намальовані гарпії. Будь-який вільновідпущеник, занадто успішний чи відвертий, приречений на смерть. «Але дев’ятеро за одну ніч...» Це налякало Дані.
— Розповідайте.
Заговорив Сірий Черв’як.
— На ваших слуг напали, коли вони патрулювали цегляні вулиці Міріна, щоб зберегти ваш королівський мир. Усі вони були добре озброєні списами, щитами й короткими мечами. Ходили по двоє і по двоє загинули. Ваші слуги Чорний Кулак і Сетерес загинули в Мазданському Лабіринті від арбалетних стріл. Ваших слуг Мосадора й Дюрана завалили камінням з річкової дамби. Ваших слуг Еладона Злоточубого і Вірного Списа отруїли у винарні, куди вони щоночі заходили під час патрулювання.
Мосадор! Дані стисла кулак. Місанді з братами забрали з рідного дому на острові Наат нальотчики з островів Василіска та продали в рабство в Астапорі. Маленька Місанді виявила неабиякий хист до мов, тож добре панство зробило з неї тлумачку. Мосадору й Марселену не так пощастило. Їх оскопили й віддали в незаплямовані.
— Нікого з убивць не взяли?
— Ваші слуги арештували хазяїна винарні разом з доньками. Вони запевняють, що нічого не відали, і благають про милосердя.
«Усі вони запевняють, що нічого не відали, і благають про милосердя».
— Нехай з ними попрацює Гирявий. Скагазе, тримайте їх окремо й добре допитайте.
— Слухаюся, ваша вельможносте. Їх допитувати м’яко чи різко?
— Для початку м’яко. Послухаємо, що вони казатимуть і які імена викажуть. Можливо, вони і справді ні до чого,— завагалася Дані.— Дев’ятеро, сказав шляхетний Резнак. Хто ще?
— Троє вільновідпущеників — їх зарізали просто вдома,— пояснив Гирявий.— Лихвар, швець і лірниця Райлона Рі. Їй, перш ніж убити, відрізали пальці.
Королева здригнулася. Райлона Рі на лірі грала солодко, як сама Діва. Ще рабинею в Юнкаї вона грала в родинах усіх високородних містян. У Міріні вона стала однією з провідниць юнкайських вільновідпущеників і виступала від їхнього імені на радах у Дані.
— Більше нікого не взяли, тільки винаря?
— Нікого, мусить із сумом зізнатися відданий вам. Перепрошуємо.
«Вони благають про милосердя? — подумала Дані.— Ось і отримають милосердя дракона».
— Скагазе, я передумала. Допитайте винаря різко.
— Це я можу. А можу на очах у батька різко допитати доньок. Так він точно кілька імен викаже.
— Робіть як знаєте, але імена мені добудьте,— промовила Дані; гнів пропікав їй нутро.— Більше не дозволю вбивати незаплямованих. Сірий Черв’яче, відклич своїх людей у касарні. Відтепер вони оборонятимуть мури, брами й мене. Відсьогодні нехай мірінці самі зберігають мир у Міріні. Скагазе, сформуйте нові патрулі — порівну з гирявих і вільновідпущеників.
— Як накажете. Скільки взяти людей?
— Скільки вам треба.
Резнак мо Резнак ахнув.
— Ваша препишносте, де брати гроші, щоб платити стільком людям?
— З пірамід. Назвіть це кривавим податком. Сто золотих з кожної піраміди за кожного вільновідпущеника, убитого синами гарпії.
На обличчі Гирявого заграла посмішка.
— Буде зроблено,— промовив він,— але ваша ясновельможність мусить знати, що велике панство Жаків і Мереків готується покинути піраміди й піти з міста.
Данерис уже до смерті набридли Жаки і Мереки — та їй набридли всі мірінці, заможні й незаможні.
— Нехай забираються, але з собою можуть узяти лише натільний одяг. Усе їхнє золото має залишитися нам. І всі їхні запаси харчів також.
— Ваша препишносте,— пробурмотів Резнак мо Резнак,— ми не знаємо напевно, що ці шляхтичі зібралися долучитися до ваших ворогів. Швидше за все, вони просто переїздять у свої маєтки в горах.
— Тоді тим паче не заперечуватимуть, що ми тут посторожимо їхнє золото. В горах усе одно нема чого купувати.
— Вони бояться за своїх дітей,— сказав Резнак.
«Так,— подумала Данерис,— а я — за своїх».
— Тому їм слід гарантувати безпеку. З кожної родини я заберу по двоє дітей. З усіх інших пірамід також. Хлопчика і дівчинку.
— Заручників,— радісно мовив Скагаз.
— Пажів і чашників. Якщо велике панство заперечуватиме, поясніть їм, що у Вестеросі вважається за велику честь, коли дитину обирають служити при дворі,— сказала Дані, більше нічого не уточнюючи.— Ідіть виконуйте наказ. А я оплакуватиму мертвих.
Повернувшись у свою кімнату на верхівці піраміди, вона побачила, що Місанді тихо плаче на своєму солом’янику, стараючись притлумлювати схлипи.
— Ходи до мене спати,— покликала Дані свою маленьку тлумачку.— Світанок ще не скоро.
— Ваша світлість дуже добра до відданої вам,— озвалася Місанді, прослизаючи під простирадло.— Він був чудовим братом.
Дані пригорнула дівчинку.
— Розкажи мені про нього.
— Коли ми ще були маленькі, він навчив мене лазити по деревах. Він умів голіруч ловити рибу. Одного разу я побачила, як він спить у садку, а по ньому повзає сотня метеликів. Він того ранку був такий гарний... я так його любила!
— А він любив тебе,— Дані погладила дівчинку по голові.— Тільки скажи — і я відішлю тебе з цього жахливо місця. Ми знайдемо корабель і доправимо тебе додому. На Наат.
— Краще я залишуся з вами. На Нааті мені буде страшно. Що як знову з’являться работоргівці? З вами я почуваюся в безпеці.
В безпеці. Від цього слова в Дані аж сльози на очі набігли.