— Я дуже хочу, щоб ти була в безпеці.
Місанді же ще зовсім дитина. З нею Дані й сама почувалася дитиною.
— Коли я була маленька, ніхто не переймався через мою безпеку. Ну, сер Віллєм мене оберігав, але він помер, а Вісерис... мені хочеться тебе захистити, але... це так складно! Складно бути сильною. Не завжди я знаю, як маю чинити. Але ж я мушу знати. В людей, окрім мене, нікого немає. Я ж королева... я...
— ...матір,— прошепотіла Місанді.
— Матір драконів,— сказала Дані, затремтівши.
— Ні. Матір нам усім,— міцніше обійняла її Місанді.— Вашій світлості слід поспати. Скоро прийде світанок, а з ним і придворні.
— Ми обидві поспимо, і нам насняться кращі часи. Заплющуй очі.
Місанді послухалася, і коли Дані поцілувала її повіки, дівчинка захихикала.
Але й після цілунків сон не йшов. Дані, заплющивши очі, спробувала подумки перенестися додому — на Драконстон, на королівський Причал, в інші місця, про які розповідав Вісерис, у краї, лагідніші за цей... але думки, немов підхоплені злим вітром кораблі, повсякчас поверталися в Невільничу бухту. Коли Місанді міцно заснула, Дані висковзнула з її обіймів, вийшла на передсвітанкове повітря, на прохолодний цегляний балкон, і задивилася на місто. Внизу перед нею простерлися тисячі дахів, забарвлені місяцем у кольори слонової кістки та срібла.
Десь під цими дахами зібралися сини гарпії і змовляються, як убити її і всіх, кого вона любить, як знову закувати її дітей у ланцюги. Десь унизу плакав голодний малюк, який хотів молока. Десь помирала літня жінка. Десь обіймалися парубок і дівчина, жадібними руками зриваючи одне з одного одяг. Але тут, нагорі, існувало тільки місячне сяйво, яке заливало піраміди й бійцівські кубла, так що й не вгадаєш, що там, унизу. Тут, нагорі, була тільки Дані — сама-одна.
Вона — кров од крові дракона. Вона здатна знищити і синів гарпії, і їхніх синів, і синів їхніх синів. Але дракон не може ні нагодувати голодного малюка, ні врятувати від болю присмертну жінку. «Та й хто наважиться полюбити дракона?»
Вона знову зловила себе на думках про Дааріо Нагариса — Дааріо з його золотим зубом і розтроєною борідкою, з міцними руками, що лежать на араху й стилеті, однакові золоті руків’я яких мають форму оголених жінок. Того дня, коли він поїхав, коли Дані прощалася з ним, він легенько водив пучками великих пальців по цих руків’ях — туди-сюди. «Я заздрю руків’ю клинка,— збагнула вона,— заздрю золотим жінкам». Вона розумно вчинила, що відіслала його до ягнят. Вона-бо королева, а Дааріо далеко до короля.
«Стільки часу минуло,— буквально вчора говорила вона серові Баристану.— Що як Дааріо зрадив мене й перекинувся до моїх ворогів? Що як він зустрів іншу жінку — якусь лазарянську царівну?» Три зради пережити...
Дані знала: старий лицар не любить Дааріо і не довіряє йому. Та все одно відповідь його була благородна. «Немає жінки, вродливішої за вашу світлість. Тільки сліпець цього не побачить, а Дааріо Нагарне не сліпець».
«Ні,— подумала Дані.— Очі в нього темно-сині, майже фіалкові, а коли він усміхається до мене, зблискує золотий зуб».
Сер Баристан був переконаний, що Дааріо повернеться. Дані лишалося молитися, щоб він не помилився.
«Купіль мене заспокоїть». Вона босоніж перейшла по траві до басейну на терасі. Прохолодна вода торкнула шкіри, викликавши мурашки. Маленькі рибки щипали руки й ноги. Заплющивши очі, Дані лежала у воді.
Зачувши тихий шелест, вона знову розліпила повіки. Сіла з неголосним сплеском.
— Місанді? — гукнула вона.— Іррі? Джикі?
— Вони сплять,— пролунала відповідь.
Під хурмою стояла жінка, вбрана у довгий плащ, що торкався трави, з каптуром на голові. Обличчя під каптуром здавалося твердим і блискучим. «Вона в масці,— збагнула Дані,— в дерев’яній масці, покритій темно-червоним лаком».
— Квейт? Це сон? — Дані вщипнула себе за вухо і здригнулася від болю.— Ви снилися мені на «Балеріоні», коли ми тільки прибули в Астапор.
— Не снилася. Ні тоді, ні зараз не снюся.
— Що ви тут робите? Як ви пройшли повз варту?
— Я пройшла іншим шляхом. Ніхто й не бачив мене.
— Якщо я закричу, чатові уб’ють вас.
— Вони заприсягнуться, що тут нікого немає.
— А ви тут є?
— Ні. Вислухай мене, Данерис Таргарієн. Уже горять скляні свічки. Скоро з’явиться кобила біла, а після неї і всі решта. Кракен і темне полум’я, лев і грифон, син сонця й балаганний дракон. Не вір нікому з них. Пам’ятай невмирущих. Стережися напахченого сенешаля.
— Резнака? Чому я маю його боятися? — Дані підвелася. Вода стікала по ногах, у прохолодному повітрі руки вкрилися сиротами.— Якщо маєте для мене попередження, кажіть ясніше. Чого ви хочете від мене, Квейт?
В очах жінки зблиснуло місячне світло.
— Хочу показати тобі дорогу.
— Я пам’ятаю дорогу. Щоб дістатися півночі, їду на південь, щоб дістатися заходу, їду на схід, щоб рухатися вперед, повертаюся назад. А щоб торкнутися світла — маю пройти попід тінню,— Дані вичавила воду зі сріблястого волосся.— Мене вже нудить від цих загадок. У Карті я була жебрачкою, але тут я — королева. Я вам наказую...
— Данерис! Пам’ятай невмирущих. Пам’ятай, хто ти така.
— Кров од крові дракона...— («Але мої дракони гарчать у пітьмі»).— Я пам’ятаю невмирущих. Вони називали мене «дитям трійці». Обіцяли трьох скакунів, три полум’я і три зради. Одну за кров, другу за золото і третю за...
— Ваша світлосте? — Місанді з ліхтарем в руці з’явилася у дверях королівської спочивальні.— З ким ви розмовляєте?
Дані озирнулася на хурму. Жінки там не було. Ні плаща з каптуром, ні лакованої маски, ні Квейт.
«Тінь. Спогад. Ніхто». Дані — кров од крові дракона, але сер Баристан попереджав, що кров ця не бездоганна. «Невже я божеволію?» її батька прозивали божевільним.
— Я молилася,— озвалася Дані до наатянки.— Скоро світанок. Треба мені поїсти, перш ніж збереться двір.
— Я принесу вам сніданок.
Залишившись знову сама, Дані у сподіванні відшукати Квейт обійшла всю піраміду, проминаючи обпалені дерева й почорнілу землю — там її слуги намагалися впіймати Дрогона. Але чутно було тільки вітер у фруктових деревах, а видно — лише декілька блідих метеликів у садку.
Місанді повернулася з динею і мискою зварених на круто яєць, однак Дані зрозуміла, що їсти їй зовсім не хочеться. Небо ясніло, а зірки одна по одній згасали, і Джикі з Іррі допомогли їй вдягнути токар з бузкового шовку, облямований золотом.
Коли з’явилися Резнак зі Скагазом, Дані зловила себе на тому, що зизить на них оком, вираховуючи три зради. «Стережися напахченого сенешаля». Дані підозріливо принюхалася до Резнака мо Резнака. «Можу наказати Гирявому арештувати його й допитати». Та чи відверне воно пророцтво? Чи місце одного зрадника посяде інший? «Пророцтва непевні,— нагадала собі Дані,— а Резнак може зовсім і не прикидатися».
У фіолетовій залі Дані підійшла до своєї лавиці з чорного дерева, заваленої атласними подушками. Ця картина викликала у Дані легеньку посмішку. «Це робота сера Баристана»,— збагнула вона. Старий лицар — чудова людина, однак іноді розуміє все надто буквально. «Це ж був просто жарт, сер»,— подумала Дані, та все одно всілася на подушки.
Незабаром уже відчувалося, що вона провела ніч без сну. Поки Резнак розводився про ремісничі гільдії, Дані притлумлювала позіхання. Схоже, каменярі на неї гніваються. І мулярі також. Дехто з колишніх рабів почав тесати каміння й мурувати стіни, таким чином відбираючи роботу в робітників і майстрів гільдій.
— Вільновідпущеники надто мало правлять за роботу, ваша препишносте,— казав Резнак.— Деякі з них уже почали іменуватися робітниками і навіть майстрами, а на такі звання мають право тільки члени ремісничих гільдій. Каменярі й мулярі шанобливо просять вашу вельможність захистити їхні стародавні права та звичаї.
— Вільновідпущеники правлять за свою роботу мало, бо вони голодують,— зауважила Дані.— Якщо я забороню їм тесати каміння й мурувати стіни, дуже скоро під моїми дверима зберуться свічарі, килимарі й золотарі з такими самими вимогами щодо своїх ремесел...— Дані мить поміркувала.— Запишіть: відсьогодні тільки члени гільдій мають право називатися робітниками або майстрами... за умови, що гільдії прийматимуть усіх вільновідпущеників, які доведуть своє вміння.