— Ваша світлосте,— промовив Селмі,— Едард Старк і справді зіграв роль у падінні вашого батька, але він не мав лихих намірів. Коли євнух Вейрис розповів нам, що ви в тяжі, Роберт хотів вас убити, а лорд Старк виступив проти. Не збираючись миритися з дітовбивством, він сказав Робертові пошукати собі іншого правицю.
— А ви забули про королівну Рейніс і королевича Ейгона?
— Ні, й ніколи не забуду. Та це зробили Ланістери, ваша світлосте.
— Ланістер чи Старк — яка різниця. Вісерис називав їх «собаками Узурпатора». Коли на дитину налітає зграя хортів, хіба не байдуже, котрий саме перегризе їй горлянку? Всі собаки винні однаково. Провина...— почала вона — і слово застрягло у неї в горлі. Вона згадала Газею — і зненацька промовила голосом слабким, як дитячий шепіт: — Мені треба сходити в яму. Відведіть мене туди, будь ласка, сер.
На обличчі старого майнуло несхвалення, але він ніколи не піддавав сумнівам волю королеви.
— Як накажете.
Найкоротшим шляхом униз були службові сходи — зовсім не пишні, а круті, прямі й вузькі, сховані в стінах. Сер Баристан прихопив ліхтар, щоб Дані не впала. Зусібіч тиснули стіни з цегли двох десятків різних кольорів, які за межами досяжності світла ліхтаря здавалися сіро-чорними. Тричі проминули чатових з числа незаплямованих, які стояли непорушно, мов з каменю вирізьблені. Єдиним звуком було човгання їхніх власних ніг по камінню.
На рівні землі Велика піраміда Міріна — тихе місце, повне порохів і тіней. Зовнішні мури — тридцять футів завтовшки. Всередині, серед арок з багатобарвної цегли, стаєнь, стійл і комор, літає луна. Пройшли попід трьома масивними арками, потім зійшли підсвіченим смолоскипами спуском у підвали під пірамідою, проминули водозбірні, підземелля й камери тортур, де рабів шмагали, облуплювали, припікали розпеченим залізом. Нарешті підійшли до велетенських двостулкових залізних дверей на іржавих завісах, під якими чатували незаплямовані.
За наказом Дані один з чатових дістав ключа. Зарипіли завіси, і двері відчинилися. Данерис Таргарієн ступила у гаряче серце темряви й зупинилася на краю глибокої ями. Унизу, за сорок футів, підняли голови дракони. В пітьмі горіли дві пари очей — одна пара кольору розплавленого золота, а друга — кольору бронзи.
— Ближче не підходьте,— притримав її за руку сер Баристан.
— Гадаєте, вони можуть напасти на мене?
— Не знаю, ваша світлосте, але не хочу дізнатися відповідь на це питання з ризиком для вас.
Рейгал заревів, і язик жовтого полум’я на якусь мить перетворив темряву на ясний день. Вогонь лизнув стіни, й в обличчя Дані вдарило жаром, мов з печі. На протилежному кінці ями розпростав крила Вісеріон, збуривши застояне повітря. Хотів підлетіти до Дані, але щойно здійнявся в повітря, ланцюги з брязкотом напнулися, й він гримнувся долічерева. Його ноги були припнуті до землі ретязями завтовшки з руку. Залізний нашийник кріпився до стіни позаду дракона. На Рейгалі були такі самі ланцюги. У світлі ліхтаря, якого тримав Селмі, луска на Рейгалі світилася, як нефрит. З-поміж зубів клубочився дим. Під ногами в дракона валялися кості — потріскані, обвуглені, потовчені. Повітря було страшенно гаряче й відгонило сіркою і горілим м’ясом.
— Вони побільшали,— промовила Дані, й голос її відбився від почорнілих кам’яних стін. По чолі пробігла краплина поту й упала на груди.— А правда, що дракони ростуть усе життя?
— Якщо мають удосталь харчів і місця. Але тут, закуті в ланцюги...
Цю яму велике панство використовувало як в’язницю. Тут вміщалося п’ятсот людей... і двом драконам теж було не тісно. «Та чи надовго? Що буде, коли вони виростуть і не вміщатимуться в яму? Почнуть кидатися один на одного, дерти пазурами й палити вогнем? Чи ослабнуть — боки їхні поблякнуть, а крила пожухнуть? Чи згасне їхнє полум’я перед смертю?»
Яка ж це матір дозволить своїм дітям гнити в пітьмі?
«Якщо озирнуся — пропаду,— сказала собі Дані... та як вона може не озиратися? — Я мала б це передбачити. Чи я була сліпа, чи самохіть заплющувала очі, щоб не бачити справжньої ціни влади?»
Коли вона була маленька, всі казки й легенди їй розповідав Вісерис. Він обожнював говорити про драконів. Дані знала, як упав Гаренхол. Знала про Полум’яне поле і про Танок драконів. На очах в одного з її пращурів, Ейгона Третього, дракон його дядька зжер його власну матір. А скільки є пісень про те, як селища чи королівства жили в страху перед драконами, поки їх не рятував який-небудь хоробрий драконоборець! В Астапорі плавилися очі рабовласників. Дорогою до Юнкая, коли Дааріо кинув під ноги Дані голови Салора Голомозого і Прендала на Гезна, її дітки добре поласували. Дракони не бояться людей. А дракон, який виріс достатньо, щоб зжерти вівцю, так само легко нападе й на дитину.
Дівчинку звали Газея. Їй було чотири рочки. «Якщо її батько не брехав. Міг і збрехати». Ніхто, крім нього, не бачив дракона. На доказ він приніс обгорілі кістки, проте обгорілі кістки ще нічого не доводять. Може, він сам убив дівчинку, а потім спалив. Гирявий заявляє, що це буде не перший батько, який позбувся небажаної дитини. «А може, це вчинили сини гарпії, видавши це за роботу дракона, щоб місто зненавиділо мене». Дані хотілося в це вірити... але навіщо тоді Газеїному батькові треба було чекати, поки зала аудієнцій майже спорожніє, й аж потім розповідати все? Якби в його наміри входило налаштувати мірінців проти Дані, він би все розповів, коли в залі ще було повно цікавих вух.
Гирявий наполягав, що чоловіка слід стратити. «Чи бодай язика йому вирвіть. Його побрехеньки можуть знищити нас усіх, ваша препишносте». Натомість Дані запропонувала дати викуп за кров. Неможливо визначити ціну дочки, тому Дані вирішила просто заплатити вдесятеро більше, ніж за вівцю. «Якби могла, я б залюбки повернула вам Газею,— сказала вона батькові,— але деякі речі непідвладні навіть королеві. Її кості спочинуть у Храмі грацій, день і ніч у пам’ять про неї горітиме сотня свічок. Щороку на її іменини приходьте до мене — і решта ваших дітей ніколи не бідуватиме... але більше нікому про це не розповідайте».
«Люди питатимуть,— сказав згорьований батько.— Питатимуть, де Газея і як вона померла».
«Померла від зміїного укусу,— мовив Резнак мо Резнак.— Або її поцупив лютий вовк. Або хвороба забрала. Кажіть що хочете, але не згадуйте драконів».
Вісеріонові пазурі шкрябали по камінню, а товсті ланцюги гуркотіли: дракон знову хотів прорватися до Дані. А коли не вдалося, він заревів, закинув голову — наскільки міг — і плюнув полум’ям у стіну позаду себе. «Скільки ще мине часу, поки його вогонь матиме здатність трощити каміння та плавити залізо?»
Ще зовсім нещодавно він сідав до неї на плече, обвиваючи хвіст навколо її руки. Вона з долоні годувала його шматочками підсмаженого м’яса. Його першого посадили на ланцюг. Данерис сама завела його в яму й замкнула тут з кількома волами. Наївшись досхочу, він задрімав. Закували його уві сні.
З Рейгалом було важче. Мабуть, він почув, як брат яриться в ямі, попри товщину стін, які їх розділяли. Отож зрештою, коли він грівся на терасі, на нього довелося накинути сітку, сплетену з товстих залізних ланцюгів, але він учинив такий лютий опір, що довелося цілі три дні спускати його службовими сходами, а він викручувався й кусався. В цій боротьбі шестеро чоловіків отримали опіки.
А Дрогон...
«Крилата тінь» — ось як назвав його згорьований батько. Дрогон — найбільший з трьох, найлютіший, найдикіший, з лускою чорного як ніч і очима як два вогнища.
Полював Дрогон далеченько, але, наївшись, полюбляв погрітися на сонечку на верхівці Великої піраміди, де колись стояла мірінська гарпія. Тричі намагалися його там схопити — і тричі це не вдавалося. Чотири десятки найхоробріших воїнів ризикували життям, силкуючись його полонити. Майже всі вони отримали опіки, а четверо загинуло. Востаннє Дані бачила Дрогона в ніч третьої спроби. Чорний дракон летів на північ через Скагазадан у напрямку високих трав Дотрацького моря. Більше він не повернувся.
«Мати драконів,— подумала Данерис.— Мати чудовиськ. Що випустила я у світ? Так, я королева, але престол мій з обгорілого кістя і стоїть на сипучих пісках». Без драконів їй не втримати навіть Мірін, а як без них завойовувати Вестерос? «Я — кров од крові дракона,— подумала вона.— Якщо вони — чудовиська, то і я також».