Смердюк
Коли він вгризся в пацюка зубами, той запищав, шалено забився в руках, несамовито силкуючись вирватися. Найм’якіша частина — живіт. В’язень кусав солодке м’ясо, по губах текла тепла кров. Було так приємно, що на очі набігли сльози. В животі забуркотіло, і він ковтнув. На третьому укусі пацюк припинив боротьбу, і в’язень пережив відчуття, близьке до втіхи.
За дверима підземної камери почулися голоси.
Він миттю завмер, боячись навіть жувати. В роті було повно крові, м’яса й шерсті, але він не наважувався ані виплюнути, ані проковтнути. Закам’янівши, він нажахано дослухався до човгання чобіт і брязкоту залізних ключів. «Ні,— подумав він,— ні, боги збавте, не зараз, не зараз». Він стільки часу ловив цього пацюка! «Якщо мене впіймають з ним, заберуть, усе розкажуть, і лорд Ремсі мене покарає».
В’язень розумів, що має заховати пацюка, але ж він такий голодний! Він не їв уже два дні, а може, й три. Тут, у темряві, важко було визначити. Хоча руки й ноги в нього стали тоненькі як очеретини, порожній живіт розпухнув, а болів так, що спати не давав. Щоразу, заплющуючи очі, в’язень ловив себе на думках про леді Горнвуд. Після весілля лорд Ремсі замкнув її на вежі й заморив голодом. Під кінець вона обгризала власні пальці.
В’язень скулився в кутку камери, притиснувши трофей до підборіддя. З куточків вуст цебеніла кров, коли він залишками зубів кусав пацюка, намагаючись заглитати якнайбільше м’яса, поки не відчинилася камера. М’ясо було волокнисте, але таке сите, що в’язня мало не нудило. Він жував і ковтав, вибираючи маленькі кісточки з дірок у яснах, які лишилися на місці вирваних зубів. Жувати було боляче, але він так зголоднів, що не міг зупинитися.
Звуки гучнішали. «Боги, будь ласка, тільки не по мене»,— молився він, відриваючи одну з пацючих лапок. Давно вже по нього не приходили. Тут були й інші камери, інші арештанти. Іноді, навіть крізь товсті кам’яні стіни, чулися їхні зойки. «Завжди найгучніше верещать жінки». Він посмоктав сире м’ясо, хотів виплюнути кістку з ноги, але вона впала з нижньої губи просто в бороду й заплуталася в ній. «Ідіть геть,— молився він,— ідіть геть, проминайте мене, будь ласка, будь ласка».
Але кроки зупинилися саме в ту мить, коли звучали найгучніше, і ключі забрязкотіли рівно за дверима. Пацюк випав з пальців. В’язень витер закривавлені долоні об штани.
— Ні,— пробурмотів він,— ні-і-і.
П’яти гребли по соломі — він намагався втиснутися в куток, у холодні й вогкі кам’яні стіни.
Звук, з яким відмикається замок, був найжахливіший. Коли в обличчя вдарило світло, в’язень скрикнув. Довелося затулити очі руками. В голові так стукотіло, що кортіло видряпати собі очі.
— Заберіть, робіть усе в темряві, будь ласка, ну будь ласка.
— Це не він,— почувся хлоп’ячий голос.— Поглянь на нього. Ми помилилися камерою.
— Остання камера ліворуч,— озвався інший хлопець.— Це ж остання камера ліворуч, правильно?
— Ага...— (Пауза).— Що він каже?
— Здається, йому світло заважає.
— А тобі б не заважало, якби в тебе був отакий вигляд? — хлопець, відхаркнувши, сплюнув.— А як від нього смердить! Я задихнуся зараз.
— Він пацюків жере,— сказав другий хлопець.— Поглянь.
— І справді,— засміявся другий хлопець.— Кумедія.
«Мені довелося». Уві сні пацюки кусалися, гризли пальці на руках і ногах, навіть обличчя, отож коли один з них потрапив йому в руки, в’язень не вагався. Їж сам, щоб не з’їли тебе, це єдиний варіант.
— Так,— пробурмотів він,— так, так, я з’їв його, вони мене теж об’їдають, будь ласка...
Хлопці наблизилися, під їхніми ногами стиха потріскувала солома.
— Поговори зі мною,— промовив один з них. Це був менший — худенький хлопчина, але розумний.— Ти пам’ятаєш, хто ти такий?
У грудях завирував страх, і в’язень застогнав.
— Поговори зі мною. Скажи мені своє ім’я.
«Моє ім’я». Зойк застряг у нього в горлі. Йому втовкмачували його ім’я, так, так, але це було настільки давно, що він усе забув. «Якщо скажу щось не так, він відрубає ще один палець, ба гірше: він... він...» В’язень не хотів про це думати, не міг про це думати. У щелепу та в очі мов голки загнали. В голові гупало.
— Будь ласка,— пискнув він тонким і слабким голосом. Здавалося, наче йому сто ротів. А може, і справді сто. «Скільки я вже тут просидів?» — Ідіть собі,— промимрив він крізь поламані зуби й поламані пальці, міцно заплющивши очі від жахливо яскравого світла.— Будь ласка, можете забрати пацюка, тільки не бийте мене...
— Смердюк,— сказав більший хлопчина.— Тебе звати Смердюк. Пам’ятаєш?
Це він був зі смолоскипом. Менший хлопець тримав кільце з ключами.
«Смердюк?» По щоках в’язня побігли сльози.
— Я пам’ятаю. Пам’ятаю,— розтулявся і стулявся його рот.— Мене звати Смердюк. Римується з «сердюк».
У пітьмі йому непотрібне було ім’я, тож і забути його було легко. «Смердюк, Смердюк, мене звати Смердюк». Не з цим іменем він народився. В іншому житті він був кимсь іншим, але тут і тепер його звати Смердюк. Він пам’ятає.
І хлопців він пам’ятає. Вони були вдягнені в однакові пояркові камзоли — сріблясто-сірі, з темно-синьою облямівкою. Два зброєносці, обом по вісім років, обох звати Волдер Фрей. «Великий Волдер і Малий Волдер, так». От тільки це більший був Малий, а менший був Великий, що страшенно забавляло самих хлопчаків і заплутувало решту світу.
— Я знаю вас,— прошепотів в’язень порепаними губами.— Знаю ваші імена.
— Ти йдеш з нами,— сказав Малий Волдер.
— Ти потрібен його милості,— сказав Великий Волдер.
Страх прошив в’язня, як ніж. «Вони ж просто діти,— подумав він.— Двійко восьмирічних хлопчиків». Він здатен упоратися з двома восьмирічними хлопчиками, правда ж? Навіть такий слабкий, він зможе відібрати в них смолоскип, ключі, кинджал, який висить у піхвах у Малого Волдера на боці, та втекти. «Ні, ні. Надто це легко. Це пастка. Якщо кинуся тікати, він відрубає мені ще один палець, вирве ще зуби».
Смердюк уже робив спробу втечі. Здавалося, це було багато років тому, коли в ньому ще вистачало сили на зухвальство. Тоді з ключами прийшла Кіра. Сказала, що поцупила їх і що знає потерну, яка не охороняється. «Заберіть мене назад у Вічнозим, м’лорде,— благала вона, тремтячи й побілівши з обличчя.— Я не знаю дороги. Я не зможу втекти сама. Ходімо зі мною, будь ласка». І він пішов. Тюремник, п’яний як чіп, валявся в калюжі вина, штани в нього спущені були до кісточок. Двері підземелля були незамкнені, потерна не охоронялася, як Кіра й казала. Дочекалися, поки місяць заховається за хмару, а тоді вислизнули з замку й перетнули Струмінь Сліз, перечіпаючись через каміння, яке вкрилося льодом у крижаній річці. На тому боці Смердюк її поцілував. «Ти нас урятувала»,— сказав він. Дурень. Дурень.
Це все була пастка, гра, витівка. Лорд Ремсі обожнював лови й надавав перевагу двоногій здобичі. Цілу ніч вони бігли крізь темний ліс, та на сході сонця між дерев зачувся далекий ріжок, а потім долинув гавкіт зграї собак. «Слід розділитися,— сказав утікач Кірі, бо собаки наближалися.— Обох нас їм не вистежити». Але дівчина як здуріла від страху й відмовилася відходити від нього, навіть коли він пообіцяв, що збере ціле військо залізних і повернеться по неї, якщо саме за нею піде погоня.
За годину їх схопили. Один з псів збив утікача з ніг, а інший укусив за ногу Кіру, яка видиралася на пагорб. Решта оточили їх, гавкали й гарчали, клацали зубами на кожен рух, стерегли їх, поки не під’їде зі своїми мисливцями Ремсі Сноу. Тоді він ще був байстрюком, а не Болтоном. «Ось ви де,— посміхнувся він згори вниз, сидячи в сідлі.— Ви мене ображаєте, коли отак тікаєте. Невже ви так скоро втомилися від моєї гостинності?» Це тоді Кіра схопила камінь і жбурнула йому в голову. Промахнулася на добрий фут, і Ремсі посміхнувся. «Тебе слід покарати».