— Ні. Ні, мілорде, присягаюся.
Якось Смердюк спробував сам собі відкусити підмізинний палець, бо коли з нього злупили шкіру, він страшенно болів. Лорд Ремсі в житті просто не відрубає людині палець. Ні, він любить шкіру здерти, щоб голе м’ясо підсохло, а потім тріскалося та гноїлося. Смердюка шмагали, підвішували на дибу, різали, але ніякий біль і близько не зрівняється з пекельним болем після здирання шкіри. Від такого болю люди божеволіють, довго його витримати неможливо. Рано чи пізно жертва починає кричати: «Будь ласка, не треба, не треба, досить болю, відріжте його»,— і лорд Ремсі виконував прохання. Це була така гра. Смердюк вивчив правила, як могли засвідчити його руки й ноги, але одного разу забувся і спробував припинити біль самотужки, зубами. Ремсі це не сподобалося, й така образа коштувала Смердюкові ще одного пальця на нозі.
— Я з’їв пацюка,— пробурмотів він.
— Пацюка? — безбарвні очі Ремсі зблиснули у світлі смолоскипів.— Усі пацюки у Страхфорті належать моєму лорду-батькові. Як ти посмів їсти пацюка без мого дозволу?
Смердюк не знав, як на це відповідати, тому промовчав. Одне зайве слово може коштувати йому ще одного пальця на нозі, ба й на руці. На сьогодні він уже втратив два пальці на лівій руці й мізинець на правій, а на ногах — мізинець на правій і аж три пальці на лівій. Іноді Ремсі жартував, що слід відновити рівновагу. «Мілорд просто жартує,— заспокоював себе Смердюк.— Він не хоче мене кривдити, він сам казав, він це робить лише тоді, коли я даю привід». Мілорд — добрий і милостивий. За деякі слова, які Смердюк собі дозволяв, поки не затямив своє ім’я і належне місце, Ремсі міг би й з обличчя йому шкіру злупити.
— Щось уже стає нудно,— мовив лорд у кольчузі.— Вбийте його — та й по всьому.
Лорд Ремсі налив елю в кубок.
— Це зіпсує свято, мілорде. Смердюче, маю для тебе добрі новини. Я беру шлюб. Лорд-батько везе мені одну зі Старківен. Доньку лорда Едарда, Арію. Ти ж пам’ятаєш маленьку Арію, правда?
«Арія-під-ногами,— мало не сказав Смердюк.— Арія Кобила». Робова молодша сестричка, темнокоса, довговида, худа як тичка, завжди брудна. «Це Санса була гарна». Йому пригадалися часи, коли він думав, що лорд Едард Старк може одружити його з Сансою і назвати сином, та то були тільки дитячі фантазії. Що ж до Арії...
— Я її пам’ятаю. Арію.
— Вона буде леді Вічнозиму, а я — його лордом.
«Та вона ще зовсім дівчинка».
— Так, мілорде. Мої вітання.
— Прийдеш до мене на весілля, Смердюче?
Він завагався.
— Як хочете, мілорде.
— О, я хочу.
Смердюк знову завагався, не певен, що це не якась підступна пастка.
— Так, мілорде. З вашої ласки. Матиму за честь.
— Тоді слід витягнути тебе з того лихого підземелля. Відмити, вдягнути в чисте, нагодувати. Хочеш смачної ніжної кашки? Або горохового пирога зі шматочками шинки? Хочу, щоб ти виконав одне маленьке завдання, а для служби в мене тобі знадобляться сили. А ти ж хочеш мені служити, я знаю.
— Так, мілорде. Понад усе,— озвався Смердюк, здригаючись.— Я ж ваш Смердюк. Дозвольте мені вам служити. Будь ласка.
— Коли ти так гарно просиш, хіба можу я відмовити? — посміхнувся Ремсі Болтон.— Я їду на війну, Смердюче. І ти поїдеш зі мною — допоможеш мені доправити додому мою цнотливу наречену.
Бран
Щось у кручих криках було таке, що у Брана по спині морозець пробіг. «Я майже дорослий,— довелося нагадати собі.— Мушу бути хоробрим».
Та холодний пронизливий вітер наповнив повітря страхом. Навіть Літо боявся. На карку в нього наїжачилася шерсть. Попід горами розтягнулися тіні, чорні й голодні. Всі дерева тут погнуло й покрутило під вагою криги. Деякі вже й на дерева не були схожі. Від коріння до крони заліплені мерзлим снігом, вони зіщулилися на горі, як велети, як потворні чудовиська, що куляться від крижаного вітру.
— Вони тут,— витягнув меча розвідник.
— Де? — притишеним голосом запитала Міра.
— Близько. Точно не знаю. Десь.
Знову крякнув крук.
— Годор,— прошепотів Годор. Долоні він сховав під пахвами. З колючої каштанової бороди звисали бурульки, а вуса злиплися від мерзлих шмарклів, які червоно зблискували у призахідному світлі.
— І вовки також близько,— застеріг Бран.— Оті, що переслідують нас. З навітряного боку Літо весь час їх відчуває.
— Вовки — найменша з наших бід,— мовив Холоднорукий.— Слід піднятися на гору. Скоро стемніє. Треба ще до ночі сховатися, бо їх притягуватиме ваше тепло.
Він глянув на захід, де крізь дерева тьмяно просвічувало сонце, нагадуючи сяйво далекого багаття.
— А це єдиний прохід? — запитала Міра.
— Є лаз — за три льє на північ, через колодязь.
Оце і все, що він сказав. А Годор не спуститься в колодязь з Браном на плечах, і для Джоджена зараз пройти три льє — те саме, що пробігти тисячу.
Міра роздивлялася гору.
— Схоже, дорога вільна.
— Схоже,— похмуро буркнув розвідник.— Відчуваєте холод? Щось тут є. Де ж вони?
— У печері? — припустила Міра.
— Печера захищена. Вони не пройдуть. Он вхід,— вказав розвідник мечем.— На півдорозі нагору, серед віродерев, бачите розколину?
— Я бачу,— сказав Бран. Там кружляли круки — то влітали, то вилітали.
Годор переступив з ноги на ногу.
— Годор.
— Я бачу тільки брижу в скелі,— мовила Міра.
— Там прохід. Спочатку крутий і кручений, такий собі тунель крізь скелю. Якщо зможете туди дістатися, там уже будете в безпеці.
— А ви?
— Печера захищена.
Міра роздивлялася розколину в схилі гори.
— Туди щонайбільше тисяча ярдів.
«Так,— подумав Бран,— але дорога йде вгору». Крута гора густо поросла лісом. Сніг припинився три дні тому, але й не думав танути. Попід деревами земля була застелена білою ковдрою, чистою і незайманою.
— Тут нікого немає,— хоробро промовив Бран.— Погляньте на сніг. Ніяких слідів.
— У білих блукальців дуже легка хода,— озвався розвідник.— На снігу вони не лишають слідів.
З неба йому на плече опустився крук. Разом з подорожніми досі трималася всього дюжина великих чорних птахів. Решта розгубилися дорогою: щоранку, коли люди прокидалися, птахів меншало.
— Ходіть,— крукнув птах.— Ходіть, ходіть.
«Триокий ворон,— подумав Бран.— Зеленвидець».
— Не так уже й далеко,— мовив він.— Піднімемося трішки нагору — і там уже безпечно. Може, навіть багаття можна буде розпалити.
Усі вони, крім розвідника, змерзли, змокріли та зголодніли, а Джоджен без сторонньої допомоги вже і йти не міг.
— Ви йдіть,— зронила Міра Рід, нахиляючись до брата. Він сидів на дубовому пні, заплющивши очі, й жахливо тремтів. Обличчя, яке заледве визирало з-під каптура й шарфа, побіліло, як довколишній сніг, але з ніздрів з кожним подихом і досі слабенько зривалася пара. Міра несла брата цілий день. «Поїсть, зігріється — і все з ним буде добре»,— переконував себе Бран, але насправді певності в цьому не мав.— Я не можу водночас битися й нести Джоджена. Підйом занадто крутий,— казала тим часом Міра.— Годоре, неси Брана в печеру.
— Годор,— плеснув у долоні Годор.
— Джодженові просто треба поїсти,— жалібно мовив Бран. Минуло дванадцять днів відтоді, як лось упав утретє й востаннє, і Холоднорукий, уклякнувши поряд з ним у снігу та пробурмотівши невідомою мовою благословення, розітнув йому горлянку. Коли ринула яскрава кров, Бран розплакався, як дівчинка. Ніколи ще він не почувався таким безпорадним калікою, як тоді, спостерігаючи, як Міра Рід разом з Холодноруким розбирають на м’ясо хоробру тварину, яка завезла їх у таку далечінь. Бран казав собі, що не їстиме, що краще голодним лишитися, ніж натовкти живота м’ясом друга, але врешті-решт поїв двічі: спершу сам, а потім і в шкурі Літа. Хай який худий і виголоднілий був лось, а м’яса, якого з нього нарізав розвідник, вистало на сім днів, і останні шматки вони прикінчили, скулившись довкруж багаття серед руїн старого городища.