Юнга не озвався. Він був бридкий з лиця, однак усе одно симпатичніший, ніж такий собі карлик з обрубком носа та близною від ока до підборіддя.
— Я тебе чимось образив? — запитав Тиріон, поки хлопчина драїв підлогу.— Чи тобі наказали не говорити до мене? Чи який-небудь карлик надурив твою матінку?
Це теж лишилося без відповіді.
— А куди ми пливемо? Та скажи вже!
Джеймі згадував вільні міста, однак не сказав, яке саме конкретно.
— У Браавос? Тайрош? Мир?
Тиріон віддав би перевагу Дорну. «Мірселла старша за Томена, за дорнськими законами престол має належати їй. Я допоможу їй заявити свої права на нього, як і пропонував княжич Оберин».
Але Оберин загинув — голову йому розтовк на криваву кашу броньований кулак сера Грегора Клігана. А без тиску Червоного Гада хіба Доран Мартел узагалі розглядатиме таку ризиковану інтригу? «Натомість радше закує мене в кайдани та вручить назад любій моїй сестричці». На Стіні було би безпечніше. Старий Ведмідь Мормонт казав, що Нічна варта потребує таких людей, як Тиріон. «Та, може, і Мормонт уже мертвий. Може, лордом-командувачем уже став Слінт». Цей різницький син навряд чи забуде, хто саме заслав його на Стіну. «Невже мені справді хочеться решту життя їсти солонину й кашу в товаристві убивць і злодіїв?» Щоправда, решта життя навряд чи буде в такому разі дуже довгою. Про це потурбується Джанос Слінт.
Юнга, намочивши щітку, рішучо тер підлогу.
— А ти не бував у будинках розпусти в Лісі? — поцікавився карлик.— Не туди діваються повії?
Тиріон не міг пригадати, як валірійською буде «повія», та й вже й не треба було. Хлопчина застромив щітку назад у відро й пішов собі.
«Вино мені голову затуманило». Читати валірійською він навчився від свого мейстра, ще коли пішки під стіл ходив, але та мова, якою розмовляють у дев’ятьох вільних містах... це не просто діалект, а дев’ять діалектів, з яких уже нова мова формується. Тиріон трішки балакав браавоською, мав поверхневе уявлення про мирську. У Тайроші він зможе відбрехатися від собак, обізвати кого потрібно шахраєм і замовити собі елю, і все завдяки одному перекупному мечу, з яким познайомився в Кичері. «У Дорні бодай загальною мовою розмовляють». Як дорнська кухня й дорнські закони, дорнська говірка присмачена ройнарськими слівцями, але її можна зрозуміти. «Дорн, так, мені підійшов би Дорн». Тиріон заліз на ліжко, чіпляючись за цю думку, як дитина за ляльку.
Ніколи Тиріон Ланістер не засинав з легкістю. А на кораблі сон узагалі приходив рідко, хоча час до часу вдавалося нажлуктитися вина так, щоб вирубатися. Тоді бодай обходилося без мрій і сновидінь. За своє коротке життя він забагато мріяв. «Ще й так безглуздо: про любов, справедливість, дружбу, славу. Можна ще помріяти про те, як стану я рослявим». Усе це недосяжне, знав тепер Тиріон. Не знав тільки, куди діваються повії.
«А куди діваються повії?» — запитав тоді батько. Останні його слова — і які слова! А тоді арбалет гримнув, лорд Тайвін знову сів, а Тиріон Ланістер отямився, коли вже дибав разом з Вейрисом крізь темряву. Невідомо як спустився шахтою, здолав усі сто тридцять щаблів, щоб повернутися в кімнату, де в пащі залізного дракона жахтів жовтогарячий жар. Але Тиріон цього не пам’ятав. Йому пригадувався тільки звук, з яким вистрілив арбалет, і сморід: це випорожнився кишківник. «Навіть помираючи, татусь примудрився мене обісрати».
Вейрис провів Тиріона тунелями, але дорогою вони не розмовляли, аж поки не вийшли на поверхню на березі Чорноводої, на якій Тиріон здобув видатну перемогу і втратив носа. Саме тут карлик обернувся до євнуха й мовив: «Я убив батька»,— таким самим тоном, яким можна було б сказати: я забив пальця.
Старший нашіптувач одягнений був як жебручий брат — у побиту міллю брунатну домоткану рясу з каптуром, який приховував пухкі гладенькі щоки й лису круглу голову. «Не слід було вам лізти на ту драбину»,— докірливо озвався євнух.
А куди діваються повії? Тиріон застерігав батька не вимовляти цього слова. «Якби я не вистрілив, він зрозумів би, що всі мої погрози — порожні слова. Відібрав би в мене арбалет, як колись давно відібрав Тишу. Він уже підводився, коли я його вбив».
«Я і Шей убив»,— зізнався він тоді Вейрису.
«Ви добре знали, що вона собою являє».
«Знав. Але не знав, що собою являє мій батько».
«Вже знаєте»,— захихикав Вейрис.
І євнуха теж слід було вбити. Трішки більше крові на руках — хіба не байдуже? Тиріон не міг би сказати, що саме спинило його кинджал. Не вдячність. Вейрис рятував його від меча ката лише з примусу Джеймі. «Джеймі... Ні, про Джеймі ліпше не думати».
Карлик відшукав непочатий бурдюк вина та присмоктався до нього, як до жіночої цицьки. Кисле червоне побігло підборіддям і просочило брудну сорочку — ту саму, в якій він і в камері сидів. Підлога хиталася під ногами, й коли він спробував підвестися, правий бік корабля підстрибнув, і Тиріон втелющився в перебірку каюти. «Шторм,— вирішив він,— або я п’яніший, ніж гадав». Виблювавши вино, він деякий час лежав у калюжі, міркуючи, потоне корабель чи ні. «То це твоя помста, батьку? Отець Небесний зробив тебе своїм правицею?»
— Отака відплата кревногубцеві,— промовив Тиріон уголос під завивання вітру за бортом. Несправедливо топити і юнгу, і капітана, і решту команди за Тиріонові гріхи, та коли це боги були справедливі? І саме тої миті його поглинула темрява.
Коли він знов отямився, голова аж лускала, а корабель крутився запаморочливими колами, хоча капітан наполягав, що вони вже в порту. Тиріон звелів йому стулити пельку, а коли голомозий здоровань-матрос підхопив його під пахву й виніс у трюм, де вже чекала порожня винна діжка, Тиріон слабко хвицався й викручувався. Діжка була невисока, замала навіть для карлика. Відбиваючись, Тиріон обмочив штани, та й це не допомогло. Його пхнули в діжку головою вниз, аж коліна опинилися на рівні вух. Обрубок носа жахливо свербів, але руки так були притиснуті до тіла, що він не міг дотягнутися й почухатися. «Паланкін якраз для людини моєї комплекції»,— подумав Тиріон, коли забивали покришку. Почулися крики, і діжка поїхала вгору на коловороті. З кожним ривком череп ударявся в дно. За мить у Тиріона закрутилося в голові: це діжка покотилася вниз, а потім об щось гепнулася, й він мало не зойкнув. У його діжку врізалася інша, й він прикусив язика.
Це була найдовша подорож за все його життя, хоча насправді тривала вона щонайбільше півгодини. Його підіймали й опускали, котили й ставили, перевертали так і сяк, знову котили. Крізь дерев’яні клепки чутно було чоловічі голоси, а одного разу неподалік заіржав кінь. Ноги вже судомило, і незабаром вони так розболілися, що Тиріон забув і про молоточки в голові.
Закінчилося все, як і почалося: його ще раз прокотили, і йому остаточно забило памороки. Неподалік перемовлялися незнайомою мовою дивні голоси. Хтось почав грюкати в покришку — і зненацька вона вискочила. Діжку затопило світлом і прохолодою. Жадібно хапнувши повітря, Тиріон спробував випростатися, та лишень перекинув діжку набік і вилетів на тверду земляну долівку.
Над ним стояв чудернацький товстун з роздвоєною жовтою бородою, тримаючи дерев’яну киянку й залізне долото. Халат на ньому був завбільшки з турнірний намет, а нетуго зав’язаний пояс розв’язався, оголивши велетенське біле черево й чималі груди, які звисали, мов мішки з салом, порослі жорстким рудуватим волоссям. Товстун нагадав Тиріонові тушу морської корови, яку колись море вимило в печери під Кичерою Кастерлі.
Товстун, поглянувши згори вниз, посміхнувся.
— П’яний карлик,— зронив він загальною мовою Вестеросу.
— Дохла морська корова,— озвався Тиріон з повним крові ротом. І сплюнув товстуну під ноги. Він опинився у довгому напівтемному льосі зі склепінчастою стелею, з побілілими від солі мурованими стінами. Навколо виднілися діжки вина й елю — спраглому карлику точно вистачить на всю ніч. «Ба й на все життя».
— А ви зухвалий! Подобаються мені такі карлики,— розреготався товстун, і його сало так затрусилося, аж Тиріон перелякався: тільки б не впав і не розчавив його.— Ви зголодніли, мій маленький друже? Втомилися?