— Так, йому треба поїсти,— погодилася Міра, розгладжуючи братове чоло.— Нам усім треба, але тут нічого немає. Ідіть.
Бран кліпнув, проганяючи сльозу, й відчув, як вона замерзає на щоці. Холоднорукий узяв Годора попід руку.
— Сутеніє. Якщо вони ще досі не тут, то скоро з’являться. Ходімо.
Уперше не здобувшись на слово, Годор обтрусив ноги від снігу і з Браном на спині поплуганився нагору через снігові замети. Поряд ішов Холоднорукий, у чорній долоні тримаючи клинка. За ними біг Літо. Подекуди снігу намело вище за його зріст, і великий деривовк, провалюючись крізь тоненьку шкуринку, змушений був зупинятися й обтрушуватися. Дорогою нагору Бран незграбно розвернувся в кошику, спостерігаючи, як Міра, підсунувши братові під спину руку, допомагає йому зіп’ятися на ноги. «Він занадто важкий для неї. Вона заморена голодом, уже не така дужа, як була». Другою рукою Міра стискала свій остень, застромляючи зубці в сніг для опори. Міра саме почала підйом на гору, напівтягнучи-напівнесучи меншого брата, коли Годор пройшов поміж двох дерев — і Бран утратив Рідів з поля зору.
Гора крутішала. Під Годоровими чоботами рипів сніг. Одного разу під ногою в нього зрушився камінець, і Годор, послизнувшись, мало не покотився назад з гори. Його врятував розвідник, ухопивши за руку.
— Годор,— сказав Годор. З кожним подувом вітру повітря наповнювалося дрібним білим порошком, який в останньому світлі дня сяяв, мов скло. Навколо ляпали крилами круки. Один, пролетівши над головою, зник у печері. «Лишилося ярдів вісімдесят,— подумав Бран,— не так уже й багато».
Зненацька Літо різко зупинився перед крутим схилом, укритим білим незайманим снігом. Обернув голову, понюхав повітря — і загарчав. Наїжачившись, деривовк позадкував.
— Годоре, стій,— наказав Бран.— Годоре, стривай.
Щось було негаразд. Це відчував і Літо, і Бран. «Щось лихе. Зовсім близько».
— Годоре, ні, повернися.
Холоднорукий не зупинявся, і Годор не хотів відставати.
— Годор, годор, годор,— гучно почав нарікати він, заглушуючи Бранові слова. Дихав він важко. Повітря наповнилося білою парою. Він зробив крок, потім ще один. Сніг тут лежав майже до пояса, а підйом був дуже крутий. Годор хилився вперед, руками чіпляючись за скелі й дерева. Ще крок. Ще. Потривожений Годором сніг сповзав з гори, створюючи позаду маленький снігопад.
«Шістдесят ярдів ще». Бран вигнувся вбік, щоб краще бачити печеру. Й тут угледів ще щось.
— Вогонь!
У маленькій розколині між віродерев зблискувало руде світло, манило в густих сутінках.
— Дивіться, хтось...
Годор зойкнув. Перекосився, спіткнувся, впав.
Здоровань-конюший божевільно крутнувся, і Бран відчув, як нвколишній світ поплив убік. Удар об землю вибив з нього дух. Рот наповнився кров’ю, а Годор сіпався й крутився, чавлячи під собою хлопчика-каліку.
«Щось його за ногу тримає». На мить Бранові здалося, що Годорова нога зачепилася за корінь... поки той корінь не ворухнувся. «Рука»,— побачив Бран, а з-під снігу вже випірнув цілий блідавець.
Годор хвицнув ногою, зацідивши засніженим каблуком просто мертвякові в обличчя, але той, здалося, навіть не відчув. І от уже вони двоє, зчепившись, б’ються і деруть одне одного нігтями, сповзаючи схилом. Вони перекотилися, і Бранові в рот і ніс набилося снігу, а за мить він уже знову котився вгору. Щось врізалося в голову — або камінь, або крижина, або кулак мертвяка, точно й не вгадаєш, і Бран зрозумів, що вивалився з кошика й лежить на схилі, випльовуючи сніг, а в руці в нього жменя волосся, видертого з Годорової голови.
Навколо повсюди з-під снігу піднімалися блідавці.
«Двоє, троє, четверо...» Бран утратив лік. Вони рвучко випірнали у хмарах снігу. Деякі були в чорних плащах, деякі — у потертих шкурах, а деякі й голяка. Всі були білошкірі, з чорними долонями. Очі горіли, які блакитні зорі.
Троє блідавців накинулося на розвідника. Бран бачив, як Холоднорукий рубонув одного в обличчя. Істота й далі наступала, відтаскаючи розвідника в руки іншого блідавця. Ще двоє переслідувало Годора, незграбно спускаючись схилом. Бран збагнув, що Міра зараз ускочить просто в цю бійку, і його охопив млосний безпомічний жах. Царивши кулаком по снігу, він застережно закричав.
І тут його самого хтось ухопив.
Його крик перетворився на вереск. Набравши в жменю снігу, Бран жбурнув у блідавця, але той і не кліпнув. Одна чорна долоня намацала його обличчя, а друга — живіт. Пальці були як залізні. «Він мені тельбухи випустить».
Але знагла між ними опинився Літо. Тріснула шкіра, мов дешева тканина, хруснула кістка. Відірвалася долоня разом із зап’ястком, висковзнула з чорного побляклого грубошерстого рукава, ворушачи білими пальцями. «Чорне,— подумав Бран,— на ньому все чорне, він був з Нічної варти». Літо відкинув руку, розвернувся й уп’яв зуби мертвякові в горлянку. Коли великий сірий вовк відскочив, роздерте горло істоти вибухнуло гнилим білим м’ясом.
Відірвана рука й досі рухалася. Бран відкотився від неї. Лежачи на животі та шкрябаючи пальцями сніг, він задер голову й побачив угорі дерева, білі й засніжені, а між ними — жовтогаряче сяйво.
«П’ятдесят ярдів». Якби Бран зміг проповзти п’ятдесят ярдів, його б уже ніхто не дістав. Чіпляючись за коріння й каміння, від чого одразу змокли рукавиці, він поліз до світла. «Ще трошки, ще зовсім трошки. А тоді зможеш перепочити біля вогню».
На той час серед дерев розчинилося останнє світло. Западала ніч. Холоднорукий рубав і різав мертвяків, які оточили його кільцем. Літо дер зубами обличчя блідавця, якого завалив. Ніхто не звертав уваги на Брана. Він поповз вище, тягнучи за собою безпомічні ноги. «Якщо вдасться дістатися печери...»
— Го-о-одор,— почувся десь унизу схлип.
І знагла то був уже не Бран, хлопчик-каліка, який повзе у снігу, а Годор, який лежить на середині підйому, відбиваючись від блідавця, що лізе пальцями йому в очі. Заревівши, він зірвався на ноги, люто відкинувши істоту. Та впала на одне коліно, знову почала підводитися. Бран вихопив меча з Годорового пояса. Десь у підсвідомості досі чулися схлипи нещасного Годора, але зовні він перетворився на сім футів люті зі старим залізним клинком у руці. Здійнявши меча, він, крекнувши, опустив його на мертвяка, і клинок прошив мокру вовну, іржаву кольчугу та гнилу дублену шкіру, глибоко впинаючись у м’ясо і кості.
— ГОДОР! — загорлав Бран, рубаючи знову. Цього разу зітнув блідавцю шию з в’язів, на мить зрадів... допоки пара мертвих рук не потягнулася сліпо до його горла.
Бран позадкував, спливаючи кров’ю, але от уже поряд Міра — застромлює остеня глибоко в спину істоті.
— Годор,— знову заревів Бран, жестом закликаючи дівчину підніматися далі.— Годор, годор.
Джоджен слабко совався на снігу, куди його поклала сестра. Підійшовши до нього, Бран покинув меча, підхопив хлопця Годоровими руками й підняв на ноги.
— Годор! — прогуркотів він.
Міра перша рушила нагору, штрикаючи остенем блідавців, коли ті наближалися. Істотам від того нічого не робилося, але вони були повільні й незграбні.
— Годор,— з кожним кроком повторював Годор.— Годор, годор.
Йому було цікаво, як зреагує Міра, якщо він просто зараз скаже їй, що він її кохає.
А вгорі на снігу танцювали вогненні фігури.
«Блідавці,— збагнув Бран.— Хтось підпалив блідавців».
Літо з гарчанням клацав зубами і крутився навколо найближчого блідавця — спотвореного здорованя, охопленого полум’ям. «Не можна йому підбігати так близько, що ж він робить!» А тоді він побачив себе, розпластаного долілиць у снігу. Літо намагався відігнати від нього істоту. «А що як та мене вб’є? — подумав хлопчик.— Я назавжди залишуся Годором? Чи повернуся в Літову шкуру? Чи просто помру?»
Навколо нього запаморочливо крутився світ. Білі дерева, чорне небо, червоне полум’я — все вирувало, мінилося, кружляло. Бран відчув, як спіткнувся. Почув, як Годор кричить:
— Годор-годор-годор-годор. Годор-годор-годор-годор. Годор-годор-годор-годор.
З печери випірнула хмара круків, і Бран побачив дівчинку, яка бігає туди-сюди зі смолоскипом у руці. На мить йому здалося, що це його сестра Арія... божевільна думка, адже він знав, що сестра за тисячу льє звідси, а може, вже й на тому світі. Але ж ось вона — худенька, обдерта, шалена, з розкуйовдженими косами. Годорові на очі набігли сльози й там замерзли.