Зранку спостерігати за черепахами було найкраще. Удень вони спускалися глибше або ховалися по водориях уздовж берегів, та коли сонце тільки-тільки сходило, вони випірнали на поверхню. Деякі любили поплавати біля байдака. Тиріон бачив дюжину різновидів: звичайних, зелених, чорних, клішнявих і рогатих, з кілеватими й візерунчастими панцирами, на яких вирували кольори золотий, нефритовий і кремовий. Були серед них і такі величезні, хоч верхи сідай. Яндрі божився, що ройнарські князі на таких черепахах перетинали ріку. Вони з дружиною були зелекровицькі — пара дорнських сиріт, які повернулися на Ройн, до річки-матері.
— Кіля я і не помітив...— («Бо задивився на голу жінку»).
— Шкода,— мовила Лемора, натягаючи рясу через голову.— Ви ж бо, я точно знаю, так рано прокидаєтеся в надії подивитися на черепах.
— Я і сонячний схід люблю,— озвався Тиріон: це ж бо те саме, як дивитися на голу панну, що виходить з купелі. Є гарніші, є гірші, але всі вони несуть у собі обіцянку.— Але і в черепах є своя краса, не заперечую. Ніщо так не тішить око, як пара гарних круглих... панцирів.
Септа Лемора розсміялася. Як у всіх на «Сором’язливій панні», у неї були свої таємниці. Ну і нехай. «Я ж не роззнайомитися з нею хочу, а розважитися». Вона теж про це знала. Вішаючи свій септинський кристал на шию, у западинку між грудей, вона дражнила Тиріона посмішкою.
Яндрі підняв якір, зняв з даху кабіни одну з довгих жердин і відштовхнувся. Дві чаплі звели голови, спостерігаючи, як «Сором’язлива панна» відпливає від берега на середину течії. Байдак повільно поплив за течією. Яндрі пішов до румпеля. Ісілла перевертала коржі. Вона вже поставила на жаровню залізну пательню й поклала на неї шинку. Часом вона смажила коржі з шинкою, а часом — шинку з коржами. Раз на два тижні бувала риба, але не сьогодні.
Щойно Ісілла відвернулася, Тиріон поцупив з жаровні коржика, прудко відстрибнувши, щоб не отримати по лобі застрашливою дерев’яною ложкою. Їсти їх краще гарячими, поливаючи медом і маслом. Запах смаженої шинки незабаром виманив з трюму Качура. Він нахилився над жаровнею понюхати, отримав Ісіллиною ложкою і пішов, як зазвичай уранці, посцяти з корми.
Тиріон перевальцем приєднався до нього.
— Оце видовище,— пожартував він, поки вони двоє спорожнювали сечові міхури,— карлик і качур роблять повноводий Ройн ще повноводішим.
Яндрі глузливо пирхнув.
— Мати-річка і без твоїх вод обійдеться, Йолло. Ройн — наймогутніша ріка на світі.
Тиріон обтрусив останні краплі.
— Карлика в ній точно можна втопити, не заперечую. Але Мандер не вужчий. І Тризуб у гирлі також. А Чорноводий Бурчак глибший.
— Ти нашої річки не знаєш. От побачиш.
Шинка підсмажилася до хрусткої шкоринки, коржі набули золотаво-брунатного відтінку.
— Доброго ранку всім,— привітався хлопець, нижчий за Качура, цибатий, що явно свідчило: він ще росте. «Цей безбородий хлопчисько міг би отримати будь-яку дівчину в Сімох Королівствах навіть і без синього волосся. Від погляду цих очей вони всі просто танули б». Як і батько, Гриф Молодший мав сині очі, тільки в батька вони були дуже світлі, блакитні, а в сина — темні. У світлі ліхтаря вони здавалися чорними, а в сутінках — фіалковими. Вії були довжелезні, як у жінки.
— Чую шинку,— мовив хлопець, натягуючи чоботи.
— Добру шинку,— сказала Ісілла.— Сідай.
Вона годувала команду на юті: Грифу Молодшому підкладала коржі з медом, а Качура била ложкою по руках, коли той намагався взяти собі шинки на добавку. Тиріон розломив два коржі, наклав шинки й відніс один Яндрі до румпеля. По тому допоміг Качурові підняти велике трикутне вітрило «Сором’язливої панни». Яндрі вивів байдак на середину річки, де течія найдужча. «Сором’язлива панна» — чудове судно. Ця плоскодонка пройде навіть по найменших річкових притоках, проминаючи мілини, на які одразу б сіли більші судна, а з піднятим вітрилом і з гарною течією пливе вона дуже прудко. У Верхньому Ройні це іноді рятує життя, казав Яндрі.
— Вище Скорботи вже тисячу років немає законів.
— І людей, наскільки я бачу, також.
Уздовж берегів Тиріон помічав якісь руїни — купи каміння, порослі лозою, мохом і квітами, та більше жодних ознак людської присутності.
— Не знаєш ти нашої річки, Йолло. Піратське судно може заплисти в будь-яку притоку, а серед руїн часто ховаються раби-втікачі. Ловці рабів рідко запливають так далеко на північ.
— Краще вже ловці рабів, ніж черепахи.
Тиріон не був рабом-утікачем, тож і не боявся, що його зловлять. А пірати навряд чи зацікавляться байдаком, який спускається за течією. Цінності зазвичай піднімаються проти течії, з Волантиса.
Коли закінчилася шинка, Качур стукнув Грифа Молодшого кулаком у плече.
— Час понаставити трохи синців. Сьогодні, думаю, мечами.
— Мечами? — широко всміхнувся Гриф Молодший.— Мечі — це добре.
Тиріон допоміг йому вдягнутися для тренування в цупкі бриджі, підбитий камзол і стару щербату кірасу. Сер Роллі натягнув кольчугу і дублену шкіру. На голови обидва вдягнули шоломи, а з купи зброї у скрині обрали тупі мечі. До бою стали на юті: енергійно наскакували один на одного, а решта товариства спостерігала.
Коли вони билися на булавах або тупих бардах, зріст і сила сера Роллі швидко забезпечували йому перевагу над його вихованцем; змагання на мечах проходили рівніше. Сьогодні ані той, ані той не взяли щитів, тож тепер рубалися й відбивалися, переміщаючись по всій палубі. Гуркіт бою летів луною понад річкою. Гриф Молодший нападав частіше, зате у Качура удари були сильніші. Незабаром здоровань почав стомлюватися. Тепер він бив трішки повільніше й нижче. Гриф Молодший парирував усі удари й відповів такою шаленою атакою, що відтіснив сера Роллі. Діставшись корми, хлопчина заклинив два мечі та штурхнув Качура плечем — і здоровань полетів у ріку.
Випірнув він відпльовуючись і лаючись, зично вимагаючи негайно витягнути його, поки ті костолами йому соромоту не відкусили. Тиріон кинув йому линву.
— Качури ж наче краще мають плавати,— промовив він, разом з Яндрі затягаючи лицаря назад на «Сором’язливу панну».
Сер Роллі схопив Тиріона за комір і сторчголов жбурнув у Ройн.
— Ану погляньмо, як плавають карлики.
Тиріон тільки посміявся: він плавав непогано, от і зараз спокійно плюскався у воді... поки ноги не почало судомити. Гриф Молодший простягнув йому жердину.
— Ви не перший намагаєтеся мене втопити,— мовив до Качура Тиріон, виливаючи з чобота річкову воду.— У день мого народження батько вкинув мене в криницю, та я був такий потворний, що водяна відьма, яка мешкала на дні, виплюнула мене на поверхню.
Він стягнув другий чобіт, а тоді колесом пройшовся по палубі, забризкавши всіх присутніх.
— Де ви цього навчилися? — розсміявся Гриф Молодший.
— У балагані,— збрехав карлик.— Матуся любила мене найбільше за всіх своїх дітей, бо ж я був такий маленький! До сімох років прикладала мене до грудей. Брати мені так заздрили, що запхали в мішок і продали в балаган. За спробу втечі власник балагану відтяв мені півноса, тож вибору в мене не залишилося: довелося мандрувати разом з трупою і вчитися розважати людей.
Справжня історія дещо відрізнялася. Коли Тиріонові було років шість-сім, дядько навчив його деяких акробатичних трюків. Тиріонові дуже сподобалося. З півроку він колесом катався по Кичері Кастерлі, викликаючи посмішки у всіх — і в септонів, і в слуг, і в зброєносців. Раз чи двічі він навіть Серсі розсмішив.
Але все водномить закінчилося, коли зі служби на Королівському Причалі повернувся батько. За вечерею Тиріон вирішив здивувати батька: пройшовся уздовж почесного столу на руках. Тайвінові Ланістеру це не сподобалося. «Боги створили тебе карликом. Невже обов’язково ще й корчити блазня? Ти народився левом, а не мавпою».
«Але ти, батьку, вже труп,— подумав Тиріон,— і тепер я можу блазнювати скільки влізе».
— У вас дар веселити людей,— мовила септа Лемора до Тиріона, поки той сушив ноги.— Подякуйте Отцю Небесному. Він дає дари всім своїм дітям.
— Щира правда,— люб’язно погодився він. «А коли я помру, поховайте мене з арбалетом, щоб я зміг віддячити Отцю Небесному за його дари, як віддячив отцю земному».